Орфографічна грамотність — уміння правильно вживати графічні засоби для передачі звукового мовлення на письмі. Засобами для цього служать букви, написання слів разом, окремо і через дефіс, знаки переносу і скорочення. Написання регулюється правилами, що стосуються тої чи іншої орфограми. Але не в усіх випадках: є написання, що визначаються лише традицією. Запам'ятати їх усіх практично неможливо, тому кожному час від часу доводиться звертатися до словника.

1.    Букви е, и, що позначають ненаголошені голосні в коренях слів.
2.    Велика буква і лапки у власних назвах.
3.    Букви, що позначають звуки, які уподібнюються.
4.    Подвоєні букви.
5.    Окреме написання прийменників з іменниками і займенниками.
6.    Перенос частини слова з одного рядка в інший.
7.    Вживання м'якого знака.
8.    Вживання апострофа.
9.    Написання разом і через дефіс складних слів.
10.    Букви о, е, є в складних словах.
11.    Букви о, а в коренях дієслів.
12.    Букви а, о на позначення ненаголошених голосних.
13.    Букви е, і в коренях дієслів.
14.    Букви е - и в коренях дієслів.
15.    Букви о - і, е- і, є-і в коренях слів.
16.    Букви и, і після ж, ч, ш, щ та г, к, х.
17.    Букви чч, щ в іменниках із суфіксом -ин(а).
18.    Буквосполучення -чн- у прикметниках із суфіксом -н-.
19.    Буквосполучення -зьк, -цьк, -ськ-, -зтв-, -цтв-, -ств-.
20.    Буква з у кінці префіксів.
21.    Букви з, с у префіксах з-, (зі-, с-).
22.    Букви е, и, і у префіксах при-, пре-, прі-.
23.    Букви и, і в словах іншомовного походження.
24.    Написання складноскорочених слів.
25.    Написання разом та через дефіс слів з пів-.

1.    Букви о, е, є в закінченнях орудного відмінка однини іменників першої відміни.
2.    Букви а, я, у, ю в родовому відмінку однини іменників другої відміни.
3.    Букви о, е, є в закінченнях давального і орудного відмінків однини іменників другої відміни.
4.    Одна і дві букви перед закінченнями орудного відмінка однини іменників третьої відміни.
5.    Букви е (є), и в суфіксах -ечк- (-єчк-); -ив-, -ев- в іменниках.
6.    Не з іменниками, прикметниками, прислівниками.
7.    Букви н, нн у прикметниках.
8.    Написання разом і через дефіс складних прикметників.
9.    Буква ь (м'який знак) у числівниках.
10.  Написання разом числівників на позначення сотень у непрямих відмінках.
11.  Ні в заперечних займенниках.
12.  Дефіс у неозначених займенниках.
13.  Не з дієсловом.
14.  Буквосполучення -ться, -шся в дієсловах.
15.  Букви е (є), и (ї) в особових закінченнях дієслів.
16.  Частка би з дієсловами умовного способу.

1.    Букви и, і в закінченнях дієприкметників.
2.    Буква н у суфіксах дієприкметників.
3.    Буква е в суфіксі -ен- пасивних дієприкметників.
4.    Не з дієприкметником.
5.    Не з дієприслівником.
6.    Буква и в суфіксах дієприслівників.
7.    Букви н і нн у прислівниках.
8.    Не з прислівником.
9.    Ні з прислівником.
10.  Дефіс у прислівниках.
11.  Написання прислівників разом.
12.  Букви и, і в кінці прислівників.
13.  Написання прийменників разом, окремо і через дефіс.
14.  Написання сполучників разом і окремо.
15.  Написання часток окремо.
16.  Дефіс у вигуках.

Набирається, як бачимо, 57 орфограм. А до багатьох із них входить не одне, а кілька правил. Наприклад, щодо вживання апострофа маємо 4 правила, що визначають, коли він пишеться {м'яч, пів'яблука; бур'ян, матір'ю; з'єднати, двох'ярусний; Лук 'ян, миш 'як) та 3 — коли не пишеться (свято, тьмяний; буряк, рюкзак; пюре, бюро), з яких є ще й винятки (торф'яний, черв'як; комп'ютер).
Може здатися, що розібратися в усьому цьому надзвичайно важко, що досягти підвищення орфографічної грамотності майже неможливо.
Якщо перед письмовим екзаменом повторювати за підручником усе підряд, то для такого висновку справді є підстави. Однак можна і треба застосовувати інші підходи.
Передусім треба до навчального матеріалу здійснювати "індивідуальний підхід", враховуючи, в якій мірі та чи інша орфограма може вплинути на оцінку загального рівня орфографічної грамотності.

Є орфограми, що стосуються написання великої кількості слів і часто трапляються в текстах, інші спостерігаються в окремих словах або й у словах рідко вживаних. Зрозуміло, вага цих орфограм не однакова.
Незважаючи на те, що в нормах оцінок вказано, скільки помилок визначають ту чи іншу оцінку, ці вказівки не більше, як загальний орієнтир. Бо помилки треба не тільки підраховувати, але й "зважувати". Справді, не можна вважати однаково серйозним порушенням орфографічної норми, наприклад, написання номерація, коперативний і сило, вшколі.

Звичайно, у тексті диктанту може трапитися слово з будь-якою орфограмою. Однак ймовірність тієї чи іншої орфограми не однакова, не однакова й кількість слів, що підлягають конкретному правилу. Скажімо, дефіс у вигуках в текстах попадається набагато рідше, ніж у займенниках і прислівниках, ні в заперечних займенниках не таке частотне, як не з дієсловами. Деякі орфограми (напр., "Букви о, а в коренях дієслів" чи "Буквосполучення -чн- у прикметниках із суфіксом -н-") скоріше констатують мовні факти, ніж спрямовують на правильне написання.
Тому при повторенні відомостей з орфографії треба в першу чергу спрямовувати увагу на ті орфограми, що трапляються найчастіше.
До них можна віднести "Ненаголошені е, и в коренях слів", "Подвоєні букви", "Окреме написання прийменників з іменниками та займенниками", "Букви з, с у префіксах", "Не з дієсловом", "Написання прислівників разом і через дефіс" тощо. Ґрунтовне опрацювання 10-15 таких орфограм служитиме надійною "страховкою" від незадовільної оцінки (для високої оцінки цього, розуміється, замало).
Слід урахувати й те, що не кожна помилка однаковою мірою характеризує рівень знань і умінь учня. Скажімо, написання компютер може бути наслідком твердого засвоєння правила про те, що при збігу двох приголосних, які належать до кореня, апостроф перед я, ю, є, ї не ставиться. Кожного ж винятку з правил запам'ятати неможливо. Тому розрізняють помилки грубі й негрубі.

До грубих помилок належать неправильні написання:
1)    що стосуються норм, які є предметом посиленої уваги на всіх етапах шкільного навчання (напр., не з дієсловами; ненаголошені голосні, що перевіряються наголосом; м'який знак у суфіксах -ськ, -цьк, -зьк-, правопис префіксів);
2)    допущені в найбільш уживаних словах (зошет, деректор, південнозахідниїі, в_чора, в_досвіта і т. п.);
3)    що ускладнюють розуміння написаного, роблять його двозначним або й незрозумілим (напр., замість голосувати — галасувати, замість чекати — чикати, замість порадник — порядник),
4)    які не вимагають складних міркувань для вибору правильного варіанту (беспека, зпитав):
5)    які підлягають чітким і недвозначним правилам (виршина, межою, кулимет, пішовби, стіний).

І навпаки, до негрубих орфографічних помилок слід віднести неправильні написання слів, що не охоплені правилами (по двоє і вдвоє), належать до винятків (марево, священик, алмаатинець), вимагають застосування складного способу визначення правильного варіанту (невивчені уроки — ще не вивчені уроки; недочувати, хоч не дописати; не в змозі, суспільно корисний), стосуються конкретних слів, які необхідно запам'ятати (тонна, нетто) або слів рідковживаних (возз'єднати, монастир).
Питання про грубі і негрубі орфографічні помилки важливе ще й тому, що під час навчання в школі просто неможливо з достатньою повнотою опрацювати сотні орфографічних правил і виробити на їх основі стійкі правописні навички. Тому як укладачі програм і автори підручників, так і ті, хто готується до письмової перевірки своєї грамотності, мусять вибирати найсуттєвіше, найвизначальніше з комунікативної точки зору. Правда, ні ті, ні інші не роблять цього з належною послідовністю. Намагання охопити все призводить до того, що орфографічна грамотність школярів залишається невисокою, уміння виявляються дуже неміцними, вивчене швидко забувається.