"В бур'янах" (закінчення) - Васильченко Степан - Тексти для читання - Каталог статей

Головна » Статті » Тексти для читання » Васильченко Степан

"В бур'янах" (закінчення)

* * * Бугорський не дуже запечалився, почувши, що не буде цимбал на іменинах: "Удавиться нехай він ними, а ми обійдемось і без цимбал". Зразу зеленястий злий огник в його жаб'ячих очах погас, і вони залиснілись нещирою ласкою і одвертим цинізмом. - От що, Тарасе. А чим ми будемо шанувати гостей? Треба добувати десь гуску. Тараса ніби хто опік приском: - Що? Знову красти? Ні, годі! Мені вже й так за ті кури скоро люди очі повибивають. Ідіть самі та й крадіть. - Тарасе! З ким це ти так? - в очах знову зеленими огниками зажевріла уїдлива, постійна злість. - Давно я тебе учив? - А що ж, - не змовчував хлопець, - хто жере кур, а кого дражнять злодієм. Я робив те, що мені велять, а справжній злодій - то це пан дяк. - Ах ти ж бісова пара, так ти такий! Ти береш такі норови! - Дяк метнув полами, метнувся за хлопцем. Почали бігати кругом стола, ніби граючись. Меткий був дяк, хоч і в халамиді, та учень був меткіший: зразу грюкнув кулаком у вікно і вилетів, як кіт, надвір. - Отож іди та й не вертайся. Не хочеш слухати, на чорта ти мені? Думаєш - дурно буду вчити? К лихій годині! - Дяк: - Розумний ти вже дуже став. - На батька бісового і ви мені з таким ученням: ще колись коней пошлете красти, - одказав Тарас. Такі сцени останні часи одбувались часто між учителем і його учнем-джурою. Проте кінчалося все мирно. Тарас вийде на майдан, стане, подумає: "Куди ж іти? До мачухи у те пекло? Чи до дядька на глум і докори? Ні, краще в шум головою". Важко зітхне, вертається до школи. Дякові теж не було вигоди сваритись - мовчав. Так і тепер. Пересидів до ночі в бур'яні, далі прийшов до школи і поліз спати на горище. В школі боявся. Так, було, бити Тарас уже не дається, та дяк, бувало, прийде та сонного. Лежачи на горищі, надумав: "Щоб він мені коли пошив ті чоботи, того мені, мабуть, уже не дожидать, краще, мабуть, буде - візьму свій товар та й піду до маляра". Зітхнув і заплющив очі. Одразу йому і сон: "Ні, не піду я за кобзаря, піду за маляра", - Оксанин десь голос. Стало тепло так у грудях, любо. Сонце десь світить, потічок дзюрчить, зозуля... Ні, таки хороше, ой, яке хороше життя! Гуп! гуп! гуп! Почало щось гупати, аж хата двигтіла. Тарас довго не прокидався, таки розбудило. Підвів голову, дослухається. "Рано почали!" - глянув у щілку, надворі день: "Чи, може, це я так заспав? А може, це дрова в сінях дяк рубає". З-під стріхи виліз надвір, підходить до вікна. Аж там: гульня аж курить. В хаті дим од люльок, як хмара. На столі пляшки, чарки, миски. Гості в диму метушаться, як тіні, не можна впізнати. Гам, співи, гопак. Спершу, здається, садять ногами без музиків, далі чутке ухо Тарасове вловило тихий шум струн: кобза. "Це ж він замість цимбал гукнув старого Кирила". Що ж то за гості в нього - додивляється. Дяк із Тарасівни, дяк моринський, титар. На ослоні Кирило - ніс червоний - вже під чаркою. Бугорський вже готовий: в одній жилетці вибиває ями на долівці. Вимазався, як манія. Крізь дим видно - в печі горить огонь. Коло печі порається сусідка - ота кривонога Хима. Лице червоне, аж блищить од огню і од чарки, очі сміються - теж вихилила не одну повну. На рогачі в неї сковорода, на сковороді шкварчить порося. "Де ж це він узяв його? Може, хто приніс? - думає Тарас, ковтаючи слину. - Або щось продав?" - А, ось де він! - гукнув хтось у хаті, помітивши Тараса. Кобза умовкла. Затих і гопак. Видимо, була про нього недавно в хаті розмова. - Ось хто заспіває нам "Чумака"! Обізвався іменинник милостиво: - Іди, ледащо, чарку вип'єш. Тарас нахмурив брови: - Не треба мені вашої чарки, подайте мені, он на покуті, мій кашкет. - Бугорський одразу озвірів, ніби аж прохмелився, вхопив Тарасового кашкета, швиргонув Тарасові в лице. - Думаєш, будемо прохати? На, та лети к чортовій матері. Тарас на льоту вхопив кашкета і зник, як у воду. В хаті знову розмовляє дяк: - Уперта, бісова кров, як тур. Уже ж я його і учив добре - не помагає. Зародилось таке. А коли б мене слухав - були б люди. Ну, я ще буду з ним говорити... Ану, Кирику, чого замовк? - Очі налились кров'ю, взялись склом, зціпив зуби, почав підборами, одгинаючись, вибивати в долівці ями. Стовпом стала курява. Од села до села Танці та музики - Кури, яйця продала, Маю черевики... Ходив до дядька радитись: "Ну, що ж, про мене, хоч і в малярі! - запихається. - Коли нагодився на обід - сідай до гурту". Надвечір Тарас знову навідався до школи. Надумав твердо: "Заберу халявки і завтра зранку в Лисянку". В школі гуло, як і раніш. Ще чути було якісь жіночі вискливі співи. "Та й угаву на них немає". Зазирнув У вікно: вештаються якісь п'яні молодиці. "Ну, тепер і в хату краще не заходить. Піти спати? Ні, посиджу коло школи, може, буде йти проти череди". Сів на призьбі... Увечері школа мала особливо сумний вигляд. Неогороджена, в бур'янах. Сама облупана, немазана, вікна побиті... Призьбу порили свині - підрили дірку в кутку під ікони. Коло вікна мізерна вишенька, обтріпана, чередою оббита, як деркач. Кругом школи німо снують кажани. Щовечора [череда] коло школи збиває хмари куряви. І вишенька, і бур'яни, і вся школа... Пізно полохливі люди бояться мимо неї проходити; дівчата - біжать. Хтось ішов мимо, глянув, обзивається. - Сумуєш, Тарасе, як сич! Не приймають дяки до гурту. А Тарасові чогось зовсім не смутно. Така ясна зійшла вечорова зоря над Ткаченковими тополями, що аж зашарілися тихим світом лупані стіни в школі і зазолотіла трухла стріха. Глянув, мимохіть спало на думку, заспівав: Ох зійди, зійди, зіронько та вечірняя... Потім почав мріяти; "Як прийде-скажу: ти моя зіронька". Може, ото й вона: іде помалу, хвиськає лозинкою. - Оксано, це ти? - А то ж хто. - Проти череди? - А то ж куди. - Ось іди сюди, щось скажу. Постояла трохи, подивилась навкруги, іде. Ішла помалу, а задихалась, аж серце стукає. - Ну, що? - Та йди ближче. - І звідціль почую. - Знаєш, я кидаю вже дяка, піду в Лисянку. - А чого? - затурбовано, - не помирили? - Ні, не те: буду там учитися на маляра. - О? Так уже годі на кобзаря - підеш на маляра? - осміхнулась, цікаво блиснули в темряві очі. Ніби зняла дівчина з неба дві зорі та й грається ними, як жаринами. Тарас з гордощами: - Років за два буду маляр! Ступнула раз ближче. - А що вже, як маляр? - хвиськає лозиною об дорогу. - А як що? Що схотів, те й намалював: схотів - дерево, схотів - хату, а схотів - козака. Зароблю грошей - поставлю хату з віконницями. Віконниці розмалюю лілеями або барвінком, а на дверях... козака змалюю на стіні. - Тихіше: - Тебе змалюю та й приб'ю в хаті. Хочеш? Дурно дівчина здержувала радісну осмішку, розтягало губи, як руками. - Таке ти й вигадаєш! - А сама ступає ближче, ніби хоче у вікно заглянуть. Прихилила очі до битого вікна: - А як тут страшно! Як ти тут ночуєш? Я нізащо б не ночувала - а ще згадавши того странника, що тут помер. Як це було? - Оксана сіла поруч на призьбі. Тарас якнайстрашніше почав розповідати про те, як того літа упрохався переночувати в школі якийсь мандрівний ченчик і як на ранок найшли його мертвим. Од страху дівчина почала тулитись до хлопця плечем. Тарас одразу змовк. В одного і в другого в грудях гуло, як у млині. З хати чути було гупання, п'яні вигуки, пісні. Нехай буде отакечки, Сидіть, діти, у запічку, А я піду до дяка... - Тарасе, бідний ти - у тебе сорочка не біла. - Де там буде вона біла - третій тиждень як надівана. - Немає кому випрати, бідний ти! - Почала легенько гладити своєю рукою руку Тарасову. - А чи правда, що ти собі стелеш камінь у голови? Тарасові пригадались мрії про "зірочку", хотілось почати, і було соромно, і не знав як. Почав хрипко, таємниче: - Знаєш оту пісню: "Ох зійди, зійди, зіронько моя вечірняя"? Нишком: - Ну, то що? - Зіронька - то це ти! - Як же це? - Зіходить, як ти виходиш проти череди. Дівчина і здивувалась, і засоромилась, і зраділа: - Таке, прирівняв! Чим же я до неї подібна? - Така гарна. Загорілась: - А от, кажуть, Ткаченкова Варя краща. - Немає кращої за тебе! - авторитетно і гаряче промовив Тарас. - На всю Кирилівку? - зраділа Оксана. - І на всю Кирилівку, і на весь світ! Дух забило Оксані в грудях, очі засяяли, насилу зітхнула: важко, гаряче. - Коли так, то за це я тебе, Тарасе... Не доказала. Обоє здригнули і розсунулись. Обом стало жарко. Обоє пекли раків. Оксана ляскала хлудинкою об долівку, Тарас видивлявся в землю, мов у дзеркало. ... І-гу - Загнув батько дугу, А мати супоню... - з виском вигукували п'яні молодиці. Раптом Оксана скривилась - зверх одного рум'янця, ніжного і тихого, наплинув густий, червоний сором. - І як їм не сором? А ще жінки! - з огидою промовила вона і додала: - Ти, Тарасе, не ходи туди... Знову кинулась: чередники хльоскали батогами, підганяючи останніх у череді корів. Якось не помітили, коли почала йти, ішла й пройшла перед очима вся череда. - Моя матінко! Це ж мені буде! - Схопилась, кинулась, не прощаючись, бігти і знову спинилась. - Ти коли думаєш у Лисянку? - Скоро. Діжду неділі і піду... - Ну, то ще побачимось. Огріла очима, осяяла, побігла, шумлячи спідницею. Трохи згодом на все село задзвеніла пісня: Ох, зійди, зійди, зіронько та й вечірняя, Ох, вийди, вийди, дівчинонько моя вірная. Тарас сидів і думав: "Ще й краще, що я сирота, що хочу - роблю, куди хочу - іду. Хоч я сирота - сирота щасливий..." Билося серце, і грала кров од передчуття чогось в житті радісного, могучого. Тремтіла в ньому могуча, чарівна сила. Хмари куряви, що були збиті чередою, помалу сідали. Виявлялось небо і зорі. Небо було темне, мов закурене димом, а зорі - гарячі, золоті, мов жагучі юнацькі очі. В дяка співали: Копав, копав криниченьку В зеленім саду, - Чи не вийде дівчинонька Рано по воду... Хлопцеві мрії зразу увірвалися, йому чогось прийшло в голову: треба переховати халявки, щоб дяк не вкрав часом. Перед дверима загадався, щоб дяк не побив при людях, далі сміливо: "Чого мені боятися - здачі дам! Після - піду!" В хаті повно диму. На карнизі горів каганець, як далека зірка. Коло порога на соломі спав п'яний кобзар. Коло його ніг - поводир скулився, як цуценя. І гості, і господар сиділи рядом на полу, співали. - Ага! Прийшла-таки коза до воза! - промовив Бугорський, углядівши Тараса. - Заспокойтесь, я зараз піду! - одказав Шевченко, швидко витягаючи з-під припічка свою залізом ковану скриньку. Раптом: - Це хто ж у моїй скриньці одбив замка? В хаті стихло. Тарас швиденько одчинив скриньку. - Так і є! Це ви, пане дяче, взяли мій товар? Один з гостей, сільський п'яничка Іона, тоненько зареготав: - Пішли твої, Тарасе, халявки на закуску! Тарас згадав порося: так, он де воно взялося! Обурення аж загуло в грудях: - Страму вам немає - оддайте мій товар! Дяк по-злодійському осміхався, оглядаючись на всі боки: - Халявки тобі дано за те, що ти читав у Малодіда по мертвому, а що тобі дають за те, то дохід дяківський, мій! Второпав? - Та ваше ж вам оддано: я ж копу грошей передав вам, а товар чоловік мені подарував, побачив, що я у вас другий рік ходжу босий! Це так по-божому? Це так вичитали в святих книгах? Читаєте людям, щоб не крали, а самі крадете. Дяк вирвався з обіймів свого приятеля, скочив з полу, заскреготав зубами: - Ану, мовчи, тобі кажу! Єретик! Тебе спалити треба, ти безбожник! Змій! - А ви - самі злодій! Украли в мене... Дяк кинувся на хлопця, як звір, і, ще не добігши, махнув, аж сам спіткнувся, рукою, зачепивши Шевченка по щоці. Хлопець вирівнявся, в очах блиснули гострі огники, зиркнув на пляшку, на рубель, що лежав на припічку. - Ану ще? - Що? Мало? На тобі ще! - Дяк замахнувся, щоб ударити знову, його за руки вхопили гості. - Та й нащо це? Краще - миром. По чарці випиймо та й уся рахуба. Помиріться, поцілуйтесь. Дяк рвався з рук, хитав головою, махав руками: - Пустіть!.. Сокрушу, акі... Який-небудь попихач... раб... Що він собі думає, що він розумніший за мене. Що він чуб угору зачісує, що він свій драний капелюх перешив на панський лад, то думає - панич? Мразь! Попихач! Раб лукавий і лінивий! Мало я поров тебе різками... Пустіть мене, я йому зараз, цеї минути одсиплю сто... ні, двісті... Тарас як зціпив кулаки, так і стояв нерухомо, як камінь. Здається, щось думав. Далі глибоко зітхнув, вголос: - Ну, підожди ти, чортів дяче, ти мене будеш пам'ятати! - Що, спалиш? Люди добрі, чуєте: він хоче мене спалити! Це розбійник! Це гайдамака! Ви його не знаєте... Він усе може. Він свого дядька хотів спалити. Бідний чоловік тепер не спить. Шевченко хряснув дверима і вийшов із хати. Перейшов сіни, зайшов у клас. У класі тхнуло мишами, житніми сухарями. В темряві видно було довгий незграбний стіл, ослін коло нього, довгі лави під стінами. Стіни оббиті малюнками із біблійної історії. В кутку - ікона: Христос благословляє дітей. Перед іконою - лампада. Під іконою на залізному гаку - пучок різок. Причуваються хлопцеві дзвінкі голоси: бу-ки-аз-ба, віди-аз-ва. Далі пронизуватий дитячий виск, виляски і угнивий, буркотливий бас: "Помні день суботній..." Ой-ой-ой! Скільки пережито! Шевченко сів край столу. Що він не буде тут і дня більше, - це вже вирішено. Стоїть друге питання на черзі: як достойно оддячити тобі за науку, благий учителю і наставниче... Дивився у бите вікно на зорі. Чекав. Знову чути було співи, знову земля гула од танку, знову регіт... Далі рипнули двері, ринуло п'яним сміхом і гомоном з хати... Знову двері хряснули. Затихло. Хлопець вийшов у сіни, тихесенько прочинив двері в хату. Догоряє каганець. В хаті тихо, тільки чути різноманітне хропіння. Один гість - під лавою, другий - на полу. Пан-хазяін простягся на соломі коло печі. Хлопець тихенько вернувся в клас, висмикнув кілька різок, пішов знову в дякову хату. Там поклав різки на столі, рушниками зав'язав дякові ноги, потім руки, далі взяв різки, поплював на руки і почав чесати, не дивлячись по чому - по руках, по ушах, по лицю, по колінах. Голосно, чітко, божественним голосом, причитував: - "Помні день... суботній... єже... святити... його". - Пробі! Рятуйте! Дяк засіпався, щось мимрив п'яним голосом, качався по хаті, намагаючись встати, крутив головою, плямкав ротом... Одчитавши тройну порцію, хлопець плюнув і кинув побиті різки на дяка. Взяв свою скриньку, взяв дякову книжечку з малюнками (хай буде за халяви) погасив каганець і вийшов із школи. Оглянувся на школу: прощай, проклята! Справді спалити тебе тільки. В селі всі вже спали. Тихими вулицями вийшов на широкий шлях, далі звернув на узгін, пішов між темними житами. Тихо й помалу, крадькома виявляли себе сонні жита, ніби хтось, підкравшись, здирав із них укривало. Глянув убік - палав уже край неба. Виднілась рясними садами в тумані Лисянка. З садів висунули голови, як сторожа, тополі. Як свати в рушниках, блиснули на церкві хрести. Забув про школу Шевченко, думав за нове: яка-то доля буде в малярах! Мріяв: "Буду пильнувати, за рік, за два вийду на маляра, а там..." Роса пече босі ноги, скринька ріже плече... Не чує... VI Не так воно було, як думав Тарас. Замість того, щоб привчати учня до малярства, дяк зразу повернув хлопця на наймита: велів йому дрова рубати, носити воду, дітей глядіти. Тарас не знав, що в усіх ремісників так велося, що учень мусив років два-три одробити йому за хатнього наймита, а тоді вже хазяїн почне вчити його свого ремества. Днів зо три попотиривши воду з Тясмина на круту гору, Тарас запитав дяка: - А коли ви почнете мене вчить малювати? - Швидкий ти хлопець, так уже і вчи. Спершу ти мені послужи за науку років три, а тоді вже я буду вчити. А то навчи тебе зразу, то тоді чорт тебе й бачив. Порядку не знаєш. Тарас побачив, що з такої науки добра йому не буде. Покинув цього маляра - пішов до другого в село Тарасівку. "Цьому хоч і робить буду, то принаймні маляр, кажуть, на всю округу..." Аж і тут Тарасові не пощастило. Славний маляр подивився Тарасові на ліву долоню і рішуче промовив: - Ні, хлопче, я не візьму тебе за учня. Серце Тарасові стиснуло: - Чому, дядюшко? Я б слухався вас, я б шанувався, робив би все, що звеліли. Прийміть! - І не проси - не прийму. - Та чому ж не приймете? - А тому, що все одно маляра з тебе не буде. Та не тільки маляра - не буде навіть шевця або бондаря. Талану немає в тебе, долі. Нічому ти не здатний. Іди в старці. Мов по голові чим ударив він хлопця цими словами. "Невже справді ледащо з мене?" - аж на душі похололо. Пішов Тарас смутний, приголомшений. Іде, плаче: "Що мені тепер робити на світі? До кого звернутися за порадою? Піду топитись!" - Глянув навкруги: жаль світу ясного... - "Буду хоч як жити, аби жити. Сонце всім світить рівно". І пішло Тарасове життя без пуття, без шляху битого... Найнявся пасти вівці. Сам сяде з книжкою в рові, а вівці - в спаш. Довідались, прогнали. Прочув про це дядько, кличе хлопця до себе: іди, будемо коло землі хазяйнувати. - Воли стоять у плузі, а погонич - у бур'яні хату кривобоку малює. Смоки з булиги вирізує... - Ні, не буде й хлібороба з тебе. І хлопець ніби не дурний, тільки, мабуть, на свою стежку не втрапить. Ну, спробуємо ще стельмахувати! Велять одно робити, а він сів малювати хату, співає. Не вийшло з Тараса і стельмаха. - Ні, коли ледащо зародиться, то так ледащом і зостанеться. - Почали всі, як один: ледащо та й ледащо. Ото нехай би сидів у школі та й усе. Тільки ніяк Тарасові було вже вертатись до школи. Колись Шевченко зайшов у церков, щоб хоч здалеку побачити Оксану. Бугорський саме вичитував псалми, хижо раз по раз оглядаючи церков. Коли побачив свого "раба", на мить мов удавився, блиснув очима, посварився із рукава кулаком і знову заторохтів. - Ні, в школу нема повороту. Радять знову, - іди, он піп наймита шукає, це якраз для тебе служба, піп такого й шукає: або дурного, або калікуватого, або ледачого - аби дешевого. Думає Тарас: "Ну що ж, ледащові хочеться теж жити в світі", - і пішов до попа за кухонного попихача. - Тарасе, винеси свиням! Тарасе, посип курям! Тарасе, води принеси! Та швидше повертайся! У, ледащо! - гуп у спину. Пішов Тарас, похилившись. "Нехай! Так і треба ледащові". Попершу було, як стане дуже важко, Тарас почне згадувати Оксану. Сяде десь у куточку, заплющивши очі, пригадує... Полегшає. Показатись десь їй на очі - соромився. "Наобіщав усячини, а сам пішов до попа в наймити". Далі перестав згадувати: не вартий я того, щоб про неї згадувати. Краще забуду. Аж раз увечері іде через міст і чує за спиною: - А зажди, Тарасе, я щось скажу тобі! Озирнувся - вона, виросла, струнка, як очеретина, очі ще чорніші стали, а з-під хустки вибиваються кучері. Серце забилось, рвуться і сміх, і плач, на очах сльози... Стоїть, дивиться на нього, а в очах і жалощі, і сміх, і радість. - Ну, як же твоя, Тарасе, мальована хата? Я дожидаю. Вже, мабуть, забув і думать, - засміялась. Так і згорів Тарас, як на огні. Не втерпіла: - Та ти в цій свиті, як довгопола Марина. Затулився рукавом, далі од неї. - Тарасе, Тарасе, я ж у жарт. Я ж, їй-богу, не хотіла, Тарасе, зажди, щось скажу... Тарас бігом, у вуличку, зник... Приходить додому, плакать йому хочеться... Хвастун! Попихач попівський! А ще до Оксани... Змалюю хату... Теж маляр найшовся! Взяв свою скриньку під лавою, вийняв свої малюнки. Давно вже, як не бачив їх... І раптом така взяла туга, така жага малювати, що аж руки затремтіли. Здавалося, що він оживе, одужає, як почне малювати, переміниться... Знову забилося серце: "А спробую ще раз". Чув він багато гарного за хлипнівського маляра: "Піду до нього! Піду, впаду в ноги, буду прохати, буду благати: вивчіть мене на маляра, хоч абиякого, хоч поганенького, аби тільки на маляра, - а я вам вік того не забуду". Вирішив, аж повеселів, поживішав. Другого дня й пішов, ніч не спавши. Подивився хлипнівський маляр на Тарасові малюнки, подивився на Тараса та й каже: "Еге-ге, козаче! Та з тебе буде маляр, та ще й путній маляр". Тарас і ушам своїм не вірить. "А тарасівський дяк он каже, що нічого з мене не вийде". - "А він звідки знає?" - "По долоні побачив". - "Плюнь ти тому дякові межи очі. Оставайся на кілька днів у мене на спробу, а тоді скажу останнє слово". Побув Тарас на спробі у маляра в Хлипнівці два тижні. Маляр йому й каже знову: - Як казав раніш, так і тепер скажу: будеш пильнувати, будеш учитись, буде діло - маляр з тебе родимий буде. За учня я тебе обіщав прийняти і прийму, тільки спершу зроби ти от що: сам ти кріпацький син, хлопець уже чималий. Щоб не було часом од панів нарікання, що я, не спитавши, беру в науку до себе їхніх кріпаків, сходи ти спершу про всякий случай у Вільшану до управителя, хай дасть записку на дозвіл. Не чув на себе лиха Тарас, - біг до Вільшани, землі не чуючи під собою. Радий, щасливий, тільки сніг рипів під ногами щось веселе. Слухає, а воно: "Маляр і маляр". По дорозі забіг ночувати у Кирилівку. Були зимові свята. Сніг. Мороз. Висипали вечірні на небі зорі. В селі повно рипу, щебету, гомону, галасу. Думав: "Може, як буду іти мимо Оксани, спинитися, гукнути Оксану та сказати їй? Ні, хай як дадуть у конторі записку". Крім того, хлопцеві не хотілось показати знову себе Оксані у цій довжелезній свиті. Як піп у рясі. "Буду вертатись із Вільшани, зайду до Катрі - полагодимо свиту, підріжемо рукава, поли, позалатує дірки, що миші прогризли, то й можна буде надіти. Надіну ту сорочку з вишиваним коміром, що той раз покинув у неї, то й зовсім буде добре... А сьогодні краще не попадатись їй на очі". Щоб часом випадково не зустрінутись коло її двору, пішов іншою улицею. Хоч було темно, Тараса впізнали по старій батьковій свиті, що теліпалась мало не по п'ятах. - А, отче Тарасе? Пане піддячий! Іди до нас, Тарасе! - гукали часом з-під хат хлопці. Його в селі жаліли й любили. Коло церкви сміх, галас. Менші й більші діти з усього кутка спускалися з гори великими саньми. Повно їх там, як натоптано. Хтось впізнав Тараса: - Гляньте, "довгопола Марина" знову в селі з'явилась! Тарасе, де це ти був і досі, що тебе в селі не було видно? Що, вже книші попівські покинув та латаний кожух? - Хоч часом і сміялись із Тараса, проте жаліли його і любили. - Коли вже ти скинеш завалящу свиту? Знову надів. Чого скинув попів кожух? Тарас не ображався на сміх і на жарт одповідав жартом: - Щось мені ті книші завадили, а кожух - роздивився - не на мене шитий... - Ну, вже як і ця свита на тебе шита, то бодай уже тому кравцеві й очі повилазили! Регоче гурт, сміється Тарас. - Ех! Та нехай же і той сирота у драній свиті раз спуститься з гори! - гукає він і, збивши на потилицю драну шапку, з розгону, на бігу, гуцає в саму гущу саней, падає горілиць на чиїсь коліна, на руки, на ноги... Вереск, метушня, цілий рій блискучий навкруги очей, а між ними чиїсь засяяли, як зорі... Чиї це? "Оксана!" - впізнав Тарас, і все в голові завертілось. Що воно? Сани, здавалось, шуміли й свистіли на одному місці, на одному ж місці гуцалі зорі, заморгали, залупали, а на сани знизу мчали чиїсь ворота з кучерявою вербою... Так біжать-біжать, поки ворота стукнулись об сани і стали. - Приїхали! - хтось гукає, і всі починають вилазити з саней. Став на ноги Тарас, аж ноги чогось дрижать... Перед очима - гора, церковця геть-геть одбігла на гору, а над нею десь високо-високо зірок-зірок у темному небі, як золотого маку... Хтось рідний, радісний стоїть перед ним, удруге вже питає про щось - зразу не збагне, тільки одчуває, як радісно серце забилося. Сіпає його за рукав: - Чуєш чи ні? - Кидається, як зі сну. Перед ним - Оксана. Струнка, в новій свиті, в червоній хустці, аж дух забило. Ніколи ще такого не бачив. - Що таке? - Питаю: де це ти був, що не було видно тебе в селі? - А ти б то скучала? - дивиться пильно. Густо почервоніла. - А хіба ж ні! Я думала, що ти розсердився отоді та й змандрував із села. Де ти, питаю, був оце? - Тепер я у Хлипнівці. Учуся на маляра. - Таки на маляра?! - і очі в неї засяяли. Тарас нашвидку розповів, що затримка тільки за дозволом од управителя. Завтра зранку він піде у Вільшану. Оксана хотіла іще щось спитати. Гукнули звозити сани нагору. - Ну, я ще тебе завтра побачу! - стиха кинула вона і почервоніла. Тарасові теж у лице вдарило жаром. Стиха: - А де? Трохи вернулась, щоб другим не було чути: - У вербах, на ставу, - одними губами, і побігла вгору доганяти сани. - На добраніч! - гукає він до гурту. - До завтрього! - одгукується за гурт Оксана. Тараса понесло високо понад землею, і тільки десь унизу самі собі рипіли на снігу чоботи, приграючи і приспівуючи: "Маляр, Оксаночко, зірочко вечірняя... ясная", - без сорому. Завтра! А сам Тарас, спотикаючись на довгі поли, думав: "Нехай я й сирота, нехай і в драній свиті, а ж таки щасливий, трясця його мамі". . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Як прощались, думали - на час, сироті й щастя, що стрітися раз. А вийшло так: тільки вони й бачили одно одного довіку. Не на день, не на рік, а навік... Не почуваючи ніякого на себе лиха, другого ж дня пішов у Ольшану... Оксана не виходила з голови: мріяв, що скаже увечері. "Що вона чула про мене?" Побачив здалеку високі палати. Забилось серце, мов щось почуло на себе... Ох, палати, палати... Бодай ви уже й терном були позаростали! Панська контора. Управитель пана, бита собака, послухав хлопцевої мови, подивився на нього та й промовив на Шевченкове прохання: - Не оддамо ми тебе маляру, бо нам самим таких треба. - Нащо ж я вам? - Оддамо тебе в кухню до кухаря. - А як я хочу в маляри? Засміявся управитель, засміявся писар і всі, хто був у конторі. Видно, що ще не учений. - Забув, що кріпак. Управитель, пересміявшись: - Ось як нагодуємо ми тебе кашею, то будеш дякувати й за кухаря. Раптом одчув Тарас, що він - зв'язаний, і не зараз, а давно вже. Спробував борсатись - аж на ньому залізні ланцюги. Пригадались йому батько, мати, сумні розмови про панщину, про різки, про те, як на собак людей міняють, в карти програють розмови не дуже вражали хлопця - хотілось радощів, і він одганявсь од них, як од мух. Тепер лягли бони на нього всією страшною своєю вагою. Раб... невільник, довічний попихач. Не минеш того, не викрутишся. Сонце йому отьмарилось і світ потемнів, почорніло якось село, небо синє - і те помарніло... Прощай, малярство, Оксана, все... Одчув, як ніби наросла на ньому якась твариняча шкура. Стрепенувся, і в грудях забилось, в голові замутило. Коли так... Тарас чув, що багато панських людей то там, то там не видержували панщини і накладали на себе руки. Тільки дарма він рівняв їх до себе. Коли він прибіг до глибокого ставу і став над ополонкою, ноги в нього затремтіли, і якась невідома сила, здалося - Оксана, так турнула його од ополонки, що він летів від неї необзір, аж спотикався. Перед очима встали затурбовані, злякані обличчя сестри Катерини, Оксани, що, здавалось, казали: "Що це тобі, Тарасе!" Пригріло, осміхнулось сонце, як мати, і він одчув, що зв'язаний з ним, із життям, такими мотузками, що ніколи не вистачить у нього сили перервати їх... Примарилось, як темного вечора зіходить над селом золота зоря... Хтось шепоче. - Це твоя... а ти, дурний, хотів... Натовпом плинули думки. Пригадалось малярство, мрії, і з нутра стала підійматись якась могуча, міцна сила, що прагне боротьби... та гаряча, таємна, невиразна надія, що з нього щось вийде... мусить вийти... "Тарасе, що це тобі прийшло в голову... Тебе ж на щось буде треба!" І Шевченкові стає соромно сестри, Оксани, себе самого... і він починає виправдовуватись: "Та то я так тільки, спробувати, як воно..." Сонце пригріло, поцілувало хлопця. Засміявся... Він сів на перила гребельки і заплакав. "Важко жити, а як же хочеться жить..." (1938)
1 2 3 4 5 Категорія: Васильченко Степан \| Додав: ychitel (04.08.2012)
Переглядів: 3825 \| Рейтинг: 0.0/0