"В бур'янах" (продовження) - Васильченко Степан - Тексти для читання - Каталог статей

Головна » Статті » Тексти для читання » Васильченко Степан

"В бур'янах" (продовження)

* * * Скоро мова мовиться, та не скоро діло робиться. Який не був радісний світ хлопцеві, як не тікав він од тих злиднів, що завжди сиділи в рідній хаті, як він не одмахувався рукою од того суму, що лежав над людьми, одначе дедалі і йому часом тьмарився світ. Перше горе, що отруїло хлопцеве серце, - злидні та праця матір поклали в домовину. Хлопця взяли од школи дивитись за меншими в хаті. Батько женився вдруге, взявши вдову теж із дітьми. В хаті почалися сварки, бійки, докори, плач - пекло, що завжди буває в хаті, де повно зведенят. Мачуха пильнує своїх, батько часом оступиться за своїх - сварка готова. Так-сяк жилось, поки живий був батько. Але ось застудився він у дорозі, помер слідом за матір'ю - сиротам не стало життя в своїй хаті. Найбільше перепадало Тарасові, як найстаршому, до того упертому, правдивому і гарячому перепадало найбільше. У хаті якось трапилась крадіжка - в перехожого москаля вкрадено 45 копійок грошей. Мачуха напалася на Тараса. Сама вона не могла справитися з хлопцем - попрохала одного з діверів. Довідавшись про це, Тарас утік з дому. Днів зо три ховався він, ночуючи по тих же густих бур'янах під зорями, читав вірші в своїй книжечці, малював у ній квіти й дерева, поки його одного разу не накрили там мачуха з дядьком. Пригрівало вранішнє сонце, обіщаючи рівний, гарячий травневий день. Майдани пахли розпареними бур'янами, городи буяли зеленою городиною, як море! На городі підгортала картоплю з небогою тітка. Раптом ясний ранок пронизав дитячий розпачливий, обурений лемент. - Тітко, що воно за крик? - турботно прислухалась Оксана, кинувши сапувати. Тітка-молодиця сперлася на сапу, слухає. - Комусь дають порки! - Чуєте? - обізвалась за тином на улиці сусідка. - Це знову катують того безталанного Тараса. Впіймали сонного. - Хто? За що? - захвилювалась Оксана. - Та все ж за ті гроші, що вкрадено було у москаля. Уже йому і гроші ті вернули - продала мачуха хустку покійниці Катерини, і москаля того немає, а вона, відьма, і досі мучить того нещасного хлопця. Сама вже не подужа, так вона гукнула свого дівера Павла. Там, кажуть, катюга, що його й світ такого не бачив. То катував своїх дітей, а тепер за братових сиріт узявся. Впіймали хлопця, втягли в сіни та й чинять той глум. Та ще, може, й не він брав. - Брехня, - гаряче обізвалась Оксана. - Казали ж, що то не він гроші ті вкрав. Діти бачили на улиці у мачушиного Степана. - Якби то мати або батько, то, може б, знайшли правду, а то сирота. Хоч і не він, то кажуть - він!.. Лемент то затихав, то лунав дужче. Долітали якісь нерозбірливі слова. Всі одразу почули, вірніше, вгадали крик: "Рятуйте, вони мене закатують!" Крик гострий, вимоглизий. Раптом у Оксани лице стало як піон, очі заіскрились. Крикнула: - Тітко, біжіть обороніть. Молодиці перезирнулись: - Ай справді! Як сирота, то вже його і замучити можна? Ходімо, Химо! Незабаром на увесь куток задзвеніло два дружні голоси, сиплючи словами, як камінням: - Хто ви йому такі, що взялися мордувати хлопця, - батьки чи судді? Раді, що нікому заступитись за сироту, то таке - хоч і каліч дитину? На громаді треба сказати про це. Лемент у сінях сирітської хати замовк, і на улицю вискочив хлопець - Тарас Шевченко: лице в патьоках і в болоті, червоне як жар, гнівне, залиті сльозами очі мигтять блискавицями, чуб скуйовджений. Кричить, без міри обурений, ридаючи, давлячись сльозами, охриплим голосом: - Це такий дядько? Це - рідний? Спалить такого дядька, щоб з душею згорів! З сіней загомонів щось наставничий, богобоязний голос, у відповідь на який ще гостріше залунав Тарасів голос: - І спалю! Хату й клуню - все спалю! А за що, по якому праву ви мордували мене?.. Не дядько ви мені, а кат!.. Не лякайте, не боюся... Одійшов, сів, схлипуючи, на колодці, що лежала під лісою в бур'яні. Сонце мовчки почало гріти його, розправляти нахмурені брови, сльози в очах сушити... Ласкаво, без слів. Гнів минав, на велике чоло спливала глибока задума... І після цього Тарас кинув рідну хату. За ним розбіглися, як руді мишенята, його менші брати і сестри, всі - хто куди, у найми. Тараса непереможно тягнула до себе все тая ж обшарпана каліка-школа, яка мала над ним якусь магічну силу, отож узяв він свій каламар, та липову таблицю, та крейду, - пішов до школи прохатися разом і за школяра, і за діда-сторожа, який мав слугувати і школярам, і їх учителеві-дякові. Дяка-запорожця вже в школі не було, прислано з города другого, Бугорського, молодого, більш ученого, але лютого, гірше звіра, і п'яницю такого, якого, казали, світ не бачив. Він був одинокий, і служника йому треба було дуже, тому на Шевченкове прохання він погодився охоче. Далі казка стає ще сумніша. Почалося не життя Тарасові, а мука. Завжди голодний, у немитій сорочці, в драній довгій батьковій свиті, що одна залишилась йому після батька в спадщину. Казали, що, вмираючи, батько казав, що з Тараса буде велика людина або велике ледащо - тому спадщина йому не допоможе... Босий і простоволосий зимою і літом... Дяк не дуже піклувався за свого учня-наймита, та й сам він, правду кажучи, жив мало чим краще од свого наймита... Тільки й того, що нап'ється за свій дохід, а проспиться, не то похмелитися - пообідать нема чого. Тоді він ганяв свого учня попідвіконню з мішком жебрачити, часом і сам із ним ходив, виспівуючи попідвіконню божественні вірші... А то посилав красти огірки в городах, яблука в садах, а то й курку десь у глухому кутку, А за невдачу серце зривав завжди на наймиті. Дня того не було, щоб не давав чубровки або ляща. Терпів усе хлопець, зціплюючи зуби: "Дарма, він учитель, я школяр - так давно повелося і тепер ведеться... А все ж таки я в школі..." По селу пройшла про хлопця недобра слава: "ледащо"... Здушить у собі сльози - "нехай... А школи я не кину. Хоч дякову якусь книжку почитаю, хоч послухаю п'яних дяків розмову, що між п'яним базіканням часом почуєш і щось цікаве од них. Ні, буду терпіти, поки терпиться..." Таке було життя Тарасове. Так усі й казали: "собаче"... Тільки що ж то, бувало, сяє, як золото, у цього жебрака-хлопця, як іноді загадається він, коли в темному кутку без світла? Може, як той казковий дурник, він виймає погратися і розгортає з ганчірочки чарівний золотий з діамантами перстень? Ні, то так сяють замріяні очі у хлопця після того, як часом зустрінеться у селі з тією кучерявою Оксанкою, що колись приходила до нього гуляти в бур'яни. Оксана росла дівчина кароока, віїста, струнка, як очеретина. То весела, сміхотлива, а то осмутніє... То, було, підростаючи, почала його соромитись, одвертатися, зустрічаючись, а тепер знову дивиться смутними й пильними очима. Часом обізветься словом: "А ти, Тарасе, все учишся в школі?" - "Учуся, бодай я вже так не діждав учитись! Учусь і буду вчитись". - "Учись, кажуть, з тебе будуть люди". Гляне на босі ноги у виразках, зітхне: "Коли вже тобі твій дяк чоботи пошиє, бодай уже йому те да се!" Пригріє тими карими очима, осяє осмішкою, піде. І сирота Шевченко кілька днів носить у чорній сорочці під нестриженим білим чубом - нестриженим і нечесаним - два блискучих діаманти. Отож вони так і сяють у темному кутку. * * * Була панська неволя, проте не тільки те й робили люди, що плакали та журились. Було чути і пісні, і жарт, і веселий гомін - людей сила-силенна, не вмирати ж усім. А як почнуть говорити про панів, про бунти, або хто старіший почне згадувать про Гонту та Залізняка та про гайдамаків, зразу одчувається, що тут у панських ланцюгах закована сила, величезна, могутня, що її не задушиш, що хай трохи напнеться, то й ланцюги ті розірве, і панство те розвіє, рознесе, як порох. Не журиться, не плакати їм треба, а тільки зрозуміти й потягнути в один гуж. Панів тих жменя, а того люду, як моря. Як встане, як вигне спину... Та що й казать... Тільки поки що-цить... А там часом топили свою неволю хто в тяжкій праці, хто в горілці. Посеред села на горі майдан, на майдані дерев'яна церковця, обнесена зелено-мальованим штахетом. Мимо церкви - великий курний шлях, з другого боку шляху "пустиня", поросла бур'янами, на краю бур'янів необгороджена хата. Полупана, хтозна-коли мазана, вікна побиті, коло вікон напівзасохла, калікувата, одним одна вишня, шляховим припала пилом. Над похиленими дверима дерев'яна напівзмита дощами й негодами табличка: "Керелівська церковна школа". Проте, незважаючи на сумний вигляд, школа другий день гуде на все село гульбищем: співи, гуслі, танки, аж земля од них стогне і бряжчать вікна. Люди тільки посміхаються в селі та кивають бровою на школу: дяки п'янствують... Одразу двері на улицю одчинилися, і з сіней вийшов білоголовий хлопець - лице засмажене, темне, як мусянжеве, а очі голубі та ясні, мов аж сміються... Мов шматочки ранішнього неба. Хлопець без шапки і босий. Під пахвою зелена гранена сулія, на долоні - мідні гроші, які він уважно рахував другою рукою. Полічивши гроші, хлопець калоші закачав і вистрибом подався з гори в яр, де попід вербами була вбита стежка, що вела на другу гору. На тій горі ще здалека було видно корчму з веселими, як у п'яної жінки оч (і, вікнами)* (*В автографі помилково - "як у п'яної жінки, очима"). Шинкарка Параска, висока, гарна молодиця, одіта в святкове серед будня, намірила хлопцеві горілки, і почала розпитувати, нащо горілка. Хоче дяк ік менинам настояти на полині. П'ятнадцятого менини. - Хто буде на менинах? Хлопець почав розповідати, хто, на його думку, буде в дяка в гостях. -- Коли вже тобі твій дяк чоботи пошиє? - промовила шинкарка, глянувши на босі, збиті ноги у хлопця. Той усміхнувся: - Тоді, тьотю, як у спасівку соловейко заспіває. Далі розповідає: - Збираюсь я на ті чоботи, як убогий на кисіль. Халяви маю од старих чобіт, переда дядько Микита Маломуж подарував, як я читав псалтиря, на останнє збираю гроші, що перепадає мені за те, що читаю псалтир над мертвими. - А багато перепадає? - Де там - десята копійка, а останнє забирає дяк, бо це його дохід... - Гірке, Тарасе, твоє панування, краще б до людей ішов у найми. Хлопець зітхнув, хотів щось сказати, далі махнув тільки рукою і пішов. Вийшовши з шинку, став, загадався: чи зайти, чи ні? Може, краще до когось другого? Блиснули привітні очі. "Зайду!" І повернув од шинку туди, де стояла нова хата з гарним садком. - А-а! Тарасе Григоровичу! - обізвався до нього ще молодий господар хати. - Ну, що будеш казати, пане піддячий? Озираючи всі кутки кімнати, хлопець в той час казав: - Прохав пан дяк, щоб або продали, або так дали сала та огірків. - За гроші чи в борг? - В борг! - То скажи ж своєму дякові, нехай спершу сплатить за ковбасу, що брав на тому тижні. Тарас осміхнувся: видно, він сам не йняв віри, щоб йому дали в набір. Тим часом в хату вбігла, цікавими карими очима озираючись, Оксана, смуглява, весела. - Ач - то не докличешся в хату, а то побачила, що жених у хаті, то де й узялася, - не то пожартував, не то поглузував батько. - Який жених? На чорта він мені, - сердито одказала дівчина, - аби що вигадать. - А чим не жених? Подивилась би на нього, - дядько одступив, ніби милуючись на хлопця. Вигляд справді був у Тараса не женихівський: нестрижена біла кучма, чорна сорочка, латані білі штани. А замість чобіт - болото на ногах по самі закачані коліна. А ноги... Зразу не розбереш, що в болоті, ніби в чоботях. - Знаєш, Тарасе, що я тобі пораджу. Сліпий лірник із Сміли (?) шукає поводиря: якраз робота по тобі. Хоч не в'їжно, так уліжно. Та й псалми співати ти майстер. Шевченко одчув образу, почервонів, опустив очі. - Це ви, тату, дурне вигадуєте, - оступилась Оксана, - що це він - ні до чого більш не здатний, що ви його в старці посилаєте? Батько сердито зиркнув на Оксану: - Я знаю, що кажу! Отож мовчи краще. - І, звертаючись знов до Тараса, спитав: - Чи правду кажуть, що ви з своїм паном дяком у Мини кури покрали? - Хто вам казав?! - раптом загорівшись, промовив Тарас. - Люди казали, - невиразно проказав дядько. Оксана глянула злякано й суворо на хлопця, теж почервоніла і, взявши щось у запічку, вийшла. Господар більше не обзивався до Тараса. Тарас трохи постояв, ніяково попрощавшись, пішов із хати. - Так і скажи своєму дякові! - услід почув він глузливий голос. Казали, люди з нього будуть. Які люди? Як зародився ледащом, так і помре ним. Ще стало гірше на душі в Тараса. То хоч думка була радісна про Оксану, а тепер і Оксана на нього. - І чого мене понесло сюди, дурний! - Вертався яром помалу, задуманий. - Що ж - вона мені не пара. Сів під вербою, як не плаче. Аж чує, щось недалеко тихо співає. Озирнувся, на тому боці потічка коло криниці стоять чиїсь відра. А далі зоглядів - щось у червоній плахті із жовтою на голові стрічкою. Стоїть, зіпершись спиною на стовбур, мабуть, вичікуючи, поки після дощу вода в криниці вщолочає... Дівчина співала стиха та виразно про того сироту-наймита, що не має в світі роду. У Тараса були пісні, як у кого коханки: завжди не одна, то друга бринить у грудях. Почує де-небудь, зразу запам'ятає всю од краю до краю, носиться з нею, виспівує - чи гуляє, чи робить що, поки інша пісня не закриє цієї. Пісня про сироту, що поневіряється в людях, зразу сп'янила Тараса. Сам сирота, що зазнав уже людського глуму й потурання, він так і прикипів до місця, дослухаючись до кожного слова цієї пісні. Щось у грудях почало битись, у горлі здавило. Зціпив Шевченко зуби, щоб не заплакати, та де вже там йому, малому, змагатися з тією могучою і чарівною силою! Народна творча стихія вхопила, як обценьками, маленьке покривджене серце, завертіла ним, як вітер билиною... Вислухав і запам'ятав усю пісню до словечка. І вже ні про що інше не думаючи, наспівуючи, спотикаючись й ковтаючи сльози, поспішав він додому, щоб швидше списати пісню в свою маленьку книжечку. Уночі була гроза, а ранок видався ясний на диво. Небо чисте, лагідне-лагідне, що, дивлячись на нього, мимохіть осміхнешся. Сонце веселе, тепле, бадьоре. На бур'янах рясніли блискучими діамантами краплі нічного дощу, світились, як із золота ковані, листочки глухої кропиви, круто пахли високі буйні ромашки, і дух його мішався з вранішнім димом, що викочувався клубками із бовдура в сусідній хаті. Рипнули вулишні в школі двері, і на поріг ізнову вийшов хлопець. Озирнувшись навкруги, чи ніхто не дивиться, він швиденько шуснув протоптаною стежкою в бур'яни. Стежка була покручена, проте хлопець ішов повною ходою, пригинаючись і струшуючи собі на шию й голову запашну, уже нагріту росу. В гущавині лежало кілька потрухлих колодок. Колись їх вивезли сюди на огорожі та так, мабуть, і забули. Хлопець підмостив трави, сів на колодці і почав розгортати свій зшиточок. В зшитку, розмережані й розфарбовані візерунками, були списані пісні, щедрівки, псалми, що їх бачив він у синьому зшиткові у свого учителя й хазяїна - дяка. Нова пісня, що почув він у яру од дівчини, незабаром була вже написана і обмальована. Тепер непереможно хотілось йому співати цієї пісні. Тут, наодинці, щоб ніхто не бачив його і не чув, стиха, щоб, крім його самого, не було чути, він завів виспіваним, гнучким бархатовим дискантом: Сирота втомився, На тин похилився, - Люди кажуть ще й говорять: Сирота напився... Кивав головою, після того шепотів, кусаючи губи; "Так, так... він упився... а спитайте його, чи їв він що-небудь, чи пив... Спитайте..." Не витримав - сльози бризнули з очей. Витираючи рукавом, крізь плач шепоче: - Бодай ви довіку пили стільки, скільки він пив у той день, коли в нього не було й ріски в роті. - Витер сльози, видавив із носа. Чмихнув... Перегорнув сторінку. І знову завожений, заплаканий, вже забувши, на повний голос: Сирота леда-а-що, Не хоче роби-ить: Ой, оддамо вражого сина В москалі служи-и-и... Не закінчивши, хлопець заридав - зарів, не стримуючись, на увесь голос. Приказував: - Так його, так... де ж сироті дітись, куди прихилитись, - в москалі його! Шкода, що не можна сонця заступити, щоб не світило сироті, щоб сліз йому не сушило.... Ой люди, люди... Бодай вас... Кінчав пісні і знову починав. І не було тому краю. Голос линув у яр і знову на гору і лунав по всьому селу. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . - І що це воно співає так гарно та жалісно? - гомоніли жінки одна до другої, підсипаючи картоплю на городах. - Дівчина чи хлопець? - Еге! Я давно вже слухаю, виводить, аж за душу бере... - голосно обізвалась до першої друга через три грядки. - Це покійного Григора Шевченка хлопець, що в дяка. - Которий? Отой головатий Тарас? Десь через увесь город гукнула ще одна жінка: - А ви ж думали хто? Отож забереться в бур'яни та й виспівує. А вже й не маленький. - Це той, що в школі живе в дяка? Що так ото читає псалтиря, як щебече пташка? - Він же, він. Хпопець, може, й не дурний, та з дяком злигався. Чого там навчиться? Навчиться горілку пити. - Та людям очі драти. Жінки перегукувались через город, і гомін розходився на півсела. Вийшли люди з хат. Вийшла й Оксана. А з гори, з бур'янів, линув той же голос, все більше доймаючи, більше жалю надаючи, ніби намагаючись мури якісь розбить. Виспівує іншу пісню, що чув од баламута-дяка: Та виріс я в наймах, в неволі, Та не було долі ніколи, та гей!.. Шелеснули бур'яни, кашлянуло. Шевченко механічно сунув у кишеню книжечку. Повернув голову. Хто? Оксана! Винувата, задихана. Хлопцеві соромно за сльози, за співи - насупився, не витираючи довірливо сліз. - Ти розсердився вже, Тарасе? Я, дурна, змолола щось, а потім самій стало сором. Як пішов, то мені так стало жаль, що нащо те я казала. А як почула, що ти співаєш, то ще стало жальчіше. Аж сюди оце прибігла. Шевченко мовчав, не витираючи сліз. - А я й не знала, що ти такий тонкослізий. Я думала, як гайдамака, то він і не плаче. - Я не гайдамака, - тихо одповів хлопець. - А хто ж? - Старець! Піду в старці, - сердито одказав Шевченко, торкаючи дрантя на собі. - Вигадай! А в Шевченка вже в очах стояв мрійний блиск. - А що ж? Навчуся грати на кобзі та й буду ходить по селах, як Перебендя. Оксана дедалі все більше дивувалась. - Та хіба ж ти каліка? Перебендя сліпий, тому й ходить, а ти ж видющий. Це ти дуриш усе. Чудний ти часом буваєш, Тарасе. Та Шевченко вже захопився цією думкою й імпровізував: - А очі мені люди виб'ють, то й буду сліпий. Скажуть-нехай сироті сонце не... - Шевченко не доказав, захлипав. Гаряче, як голубка крильцями, Оксана схопила руками за шию хлопця, вже готуючись сама заплакати. - Тарасику! Нащо ж ти так кажеш? Це ти вигадуєш? Я не дам! Скажи! Ну, скажи, що ти вигадуєш, а то заплачу! Тарас випручав із обіймів непокірну нестрижену голову. - Виб'ють очі, щоб сироті сонце не світило. Всі одцураються од мене, покинуть... Кому потрібний сліпий неборак... Дівчина закусила губу, в очах зразу повно стало сліз. Не втерпіла - заридала: - Все одно я тебе не покину - буду за руку тебе, бідного, водити... Обоє плакали в бур'яні: поет і його доля. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . - Тарасе! - Тарасе, чортів сину! З хати вийшов дяк, простоволосий, червоний, в одній розірваній сорочці, і давненько гукав у бур'яни. - Кому я кричу? Тарасе! - раптом на всю гортань гарконув дяк. Незабаром з бур'янів виходив насуплений, нахмурений, сердитий Тарас, одводячи вбік червоні заплакані очі. Здається, одразу закував себе в сталь: міцний, упертий. - Чого? - сердито спитав він. - Що, тобі нема чого робити, що ти виспівуєш по бур'янах? Я тобі ще вчора казав, щоб одніс мої чоботи до шевця. Ти одніс? Я тобі казав, щоб ти сходив до Коваленка. Ти ходив? Зажди! Куди ти? Туди після підеш, а зараз біжи до дяка в Лисянку. - Чого? - блимнув знов очима поет. - Будеш прохати на іменини і візьмеш цимбали. - Як дасть. Той раз так струни порвали. - Дасть, я прохав у нього. Та швидше! Щоб одна нога мені тут, а друга - там! Чуєш? Піов Шевченко, похиливсь. В тому кутку України, де село Кирилівка, завжди було багато між людьми малярів. Мабуть, теж через те, що край такий, хоч малюй: в садах та в зорях. Діти завжди люблять малювати чим попало і на чому попало, а по тих селах надто: скрізь по селу ворота вимальовані крейдою, а білі стіни- углиною. Малював, бувши малим, і Шевченко: хати, церкви, дерева. Проте справжня жага до малювання прокинулась у його тільки тепер, коли вже він був чималим і служив у дяка. Було так. Кирилівський дяк послав хлопця в Лисянку (до дяка-маляра) позичити цимбали і прохати на іменини. Той цимбалів не дав і на іменини приїхати не обіцяв. Шевченко застав лисянського дяка-маляра за роботою: він сидів у повітці, і на дошці починав малювати якогось святого. Шевченко не йшов додому, став дивитись. І коли на мертвій дошці з-під пензля маляра виглянули людські очі, мов із туману, почало виявлятись живе обличчя, в хлопця аж мурашки пішли поза спиною: маляр видався йому за чарівника. Він вперше одчув ідею творчості. Зразок її, звичайно, не блискучий, але для цього йому не треба було бачити працю Рафаеля, в цьому розумінні Рафаелева мадонна мало чим більше вплинула б на молодого хлопця, ніж дякова Варвара. Головне в цьому - першина, новина враження, що його сили вже не буде вдруге навіть тоді, коли він, вирісши, матиме змогу бачити роботу першорядних на весь світ майстрів. Головне - загальні принципи, а вони одні і в кирилівського дяка, і в італійського генія. Огонь пішов по жилах у хлопця, і він ясно одчув у собі, ніби од сну пробудившись, одчув творця, художника. Аж руки заворушились. Здалося йому, оддав би все на світі, не хотів би ні слави, ні багатства, аби тільки навчитись так творити. Хоч був би босий, голий. Тута ж він і почав прохати дяка, щоб прийняв його за учня. Дяк одігнав свиню, що нюхала вже картину, глянув на дітей, що дряпались на моріжку і верещали, і промовив охоче: - А чому й ні! Мені вже давно треба учня. - Коли ж можна прийти? - загорівся хлопець. - На мене, то хоч і завтра! Батько чи мати є в тебе? - Ні, я сирота. - Тим краще - сам собі хазяїн. - Давши пару голубенят, що їх прохав в нього кирилівський дяк, маляр, проводжаючи хлопця аж за ворота, наказував: - Гляди ж, Тарасе (вже довідався, як і звать), я ж уже не буду когось шукати - на тебе буду дожидати...
1 2 3 4 5 Категорія: Васильченко Степан \| Додав: ychitel (04.08.2012)
Переглядів: 5756 \| Рейтинг: 3.0/4