"Марія" - Шевченко Тарас - Тексти для читання - Каталог статей

Головна » Статті » Тексти для читання » Шевченко Тарас

"Марія"

Марія Все упованіє моє На тебе, мій пресвітлий раю, На милосердіє твоє, Все упованіє моє На тебе, мати, возлагаю. Святая сило всіх святих! Пренепорочная, благая! Молюся, плачу і ридаю: Воззри, пречистая, на їх, Отих окрадених, сліпих Невольників. Подай їм силу Твойого мученика сина, Щоб хрест-кайдани донесли До самого, самого краю. Достойно пєтая! благаю! Царице неба і землі! Вонми їх стону і пошли Благий конець, о всеблагая! А я, незлобний, воспою, Як процвітуть убогі села, Псалмом і тихим і веселим Святую доленьку твою. А нині плач, і скорбь, і сльози Душі убогої — убогій Остатню лепту подаю. У Йосипа, у тесляра Чи бондаря того святого, Марія в наймичках росла. Рідня була. Отож, небога, Уже чимала піднялась, Росла собі та виростала І на порі Марія стала... Рожевим квітом розцвіла В убогі й і чужій хатині, В святому тихому раю. Тесляр на наймичку свою, Неначе на свою дитину, Теслу, було, і струг покине Та й дивиться; і час мине, А він і оком не мигне І думає: — Ані родини, Ані хатиночки нема! Одна-однісінька!.. Хіба... Ще ж смерть моя не за плечима?.. — А та стоїть собі під тином Та вовну білую пряде На той бурнус йому святешний, Або на берег поведе Козу з козяточком сердешним І попасти і напоїть. Хоч і далеко, так любила ж Вона той тихий божий став. Широкую Тіверіаду І рада, аж сміється, рада, Що Йосип сидячи мовчав, Не боронив їй, не спиняв На став іти! Іде, сміється, А він сидить та все сидить, За струг, сердега, не береться... Коза нап'ється та й пасеться. А дівчина собі стоїть, Неначе вкопана, під гаєм, І смутно, сумно позирає На той широкий божий став, І мовила: — Тіверіадо! Широкий царю озерам! Скажи мені, моя порадо! Якая доля вийде нам З старим Іосифом? О доле! — І похилилась, мов тополя Од вітру хилиться в яру. — Йому я стану за дитину. Плечми моїми молодими Його старії підопру! — І кинула кругом очима, Аж іскри сипнули з очей. А з добрих молодих плечей Хітон полатаний додолу Тихенько зсунувся. Ніколи Такої божої краси Ніхто не узрить! Злая ж доля Колючим терном провела, Знущалася над красотою! О доленько! — Понад водою Ходою тихою пішла. Лопух край берега найшла, Лопух зорвала і накрила, Неначе бриликом, свою, Свою головоньку смутную, Свою головоньку святую! І зникла в темному гаю. О світе наш незаходимийі О ти, пречистая в женах! Благоуханний сельний крине! В яких гаях, в яких ярах, В яких незнаємих вертепах Ти заховаєшся од спеки Огнепалимої тії, Що серце без огню розтопить І без води прорве, потопить Святії думоньки твої? Де ти сховаєшся? Ніде! Огонь заклюнувся вже, годі! Уже розжеврівся. І шкода, Даремне сила пропаде. До крові дійде, до кості Огонь той лютий, негасимий, І, недобитая, за сином Повинна будеш перейти Огонь пекельний! Все пророчить, Тобі вже зазирає в очі Твоє грядущеє. Не зри! Сльозу пророчую утри! Заквітчай голову дівочу Лілеями та тим рясним Червоним маком. Та засни Під явором у холодочку, Поки що буде. Увечері, мов зоря тая, Марія з гаю вихожає Заквітчана. Фавор-гора, Неначе з злата-серебра, Далеко, високо сіяє, Аж сліпить. Підняла На той Фавор свої святії Очиці кроткії Марія Та й усміхнулась. Зайняла Козу з козяточком з-під гаю І заспівала: «Раю! раю! Темний гаю! Чи я, молодая, Милий боже, в твоїм раї Чи я погуляю, Нагуляюсь?» Та й замовкла. Круг себе сумно озирнулась, На руки козеня взяла І веселенькая пішла На хутір бондарів убогий. А йдучи, козеня, небога, Ніби дитину, на руках Хитала, бавила, гойдала, До лона тихо пригортала І цілувала. Козеня, Неначе теє кошеня, І не пручалось, не кричало, На лоні пестилося, гралось. Миль зо дві любо з козеням Трохи, трохи не танцювала — І не втомилась. Вигляда Старий, сумуючи, під тином, Давненько вже свою дитину. Зустрів її і привітав, І тихо мовив: — Де ти в бога Загаялась, моя небого? Ходімо в кущу, опочий Та повечеряємо вкупі З веселим гостем молодим: Ходімо, доненько. — Який? Який ее гость? — Із Назарета Зайшов у нас підночувать. І каже: — Божа благодать На ветхую Єлисавету Учора рано пролилась. Учора, каже, привела Дитину-сина. А Захарій Старий нарек його Іваном. — Так бачиш що! — А гость роззутий, Умитий, з кущі вихожав В одному білому хітоні, Мов намальований, сіяв, І став велично на порозі, І, уклонившися, вітав Марію тихо. Їй, небозі, Аж дивно, чудно. Гость стояв ї ніби справді засіяв. Марія на його зирнула І стрепенулась. Пригорнулась, Неначе злякане дитя, До Йосипа свого старого, А потім гостя молодого Просила, ніби повела, Очима в кущу. Принесла Води погожої з криниці І молоко і сир козлиці Їм на вечерю подала. Сама ж не їла й не пила. В куточку мовчки'прихилилась Та дивувалася, дивилась І слухала, як молодий Дивочний гость той говорив. І словеса його святії На серце падали Марії, І серце мерзло і пеклось! — Во Іудеї не було, — Промовив гость, — того ніколи, Що нині узриться! Равві, Равві великого глаголи На ниві сіються новій! І виростуть, і пожнемо, І в житницю соберемо Зерно святеє. Я месію Іду народу возвістить. — І помолилася Марія Перед апостолом. Горить Огонь тихенько на кабиці. А Йосип праведний сидить Та думає. Уже зірниця На небі ясно зайнялась. Марія встала та й пішла З глеком по воду до криниці. І гость за нею, і в ярочку Догнав Марію... Холодочком До сходу сонця провели До самої Тіверіади Благовістителя. І раді, Радісінькі собі прийшли Додому. Жде його Марія І, ждучи, плаче, молодії Ланити, очі і уста Марніють зримо. — Ти не та, Не та тепер, Маріє, сталаї Цвіт зельний, наша красота! — Промовив Йосип. — Диво сталось З тобою, доненько моя! Ходім, Маріє, повінчаймось, А то... — Й не вимовив: — уб'ють, На улиці. І заховаймось В своїм оазисі. — їв путь Марія нашвидку збиралась, Та тяжко плакала, ридала. Отож вони собі ідуть: Несе з торбиною на плечах Нову коновочку старий: Спродать би то, та молодій Купить хустиночку до речі, Та й за повінчання оддать. О старче праведний, багатий! Не од Сіона благодать. А з тихої твоєї хати Нам возвістилася. Якби Пречистій їй не дав ти руку, Рабами б біднії раби І досі мерли би. О муко! О тяжкая душі печаль! Не вас мені, сердешних, жаль, Сліпі і малії душою, А тих, що бачать над собою Сокиру, молот — і кують Кайдани новії. Уб'ють, Заріжуть вас, душеубійці І із кривавої криниці Собак напоять. Де ж подівсь Дивочний гость отой лукавий? Хоч би прийшов та подививсь На брак той славний і преславний! На брак окрадений! Не чуть, Не чуть ані його, ані месії. Аж люди ждуть чогось і ждуть, Чогось непевного. Маріє! Ти, безталанная, чого І ждеш і ждатимеш од бога І од людей його? Нічого, Ніже апостола того Тепер не жди. Тесляр убогий Тебе повінчану веде В свою убогую хатину. Молися й дякуй, що не кинув, Що на розпуття не прогнав, А то б цеглиною убили, — Якби не вкрив, не заховав! В Єрусалимі говорили Тихенько люди, що стяли У городі Тіверіаді Чи то якогось розп'яли Провозві стителя месії. — Його! — промовила Марія, І веселесенька пішла У Назарет. І він радіє, Що наймичка його несла В утробі праведную душу За волю розп'ятого мужа. Ото вони собі ідуть, Прийшли додому. І живуть Повінчані, та не веселі. Тесляр колисочку дебелу Майструє в сінях. А вона, Пренепорочная Марія, Сидить собі коло вікна, І в поле дивиться, і шиє Малесеньке сороченя — Комусь то ще? — Хазяїн дома? — Надворі крикнуло. — Указ Од кесаря, його самого, Щоб ви сьогодні, сей же час, Ви на ревізію у город, У город Віфлеєм ішли. І зник, пропав той тяжкий голос. Тільки руна в яру гула. Марія зараз заходилась Пекти опрісноки. Спекла, В торбину мовчки положила І мовчки за старим пішла У Віфлеєм. — Святая сило! Спаси мене, мій боже милий! — Тільки й промовила. Ідуть, Сумуючи собі обоє, І, вбогії, перед собою Козу з козяточком женуть: Бо дома ні на кого кинуть. А може, бог пошле дитину В дорозі; от і молоко Сердешній матері. Скотина Іде пасучися, рядком Ідуть за нею батько й мати І починають розмовляти Поволі, тихо. —Семіон Протопресвітер, — Йосип мовив, — Такеє-то пророче слово Сказав мені: —Святий закон І Авраама і Мойсея Возобновлять мужі єсеї. І каже: поти не умру, Поки месію не узрю! — Чи чуєш ти, моя Маріє? Месія прийде! — Вже прийшов, І ми вже бачили месію! — Марія мовила. Найшов Опріснок Йосип у торбині, Дає та й каже: — На, моя дитино, Поки що буде, укріпись, До Віфлеєма не близенько; Та й я спочину. Утомивсь. — Та й сіли на шляху гарненько — Полуднувать. Отож сидять, А сонце праведне швиденько Додолу котиться. І глядь! Сховалося, і смеркло в полі. І диво дивнеє! Ніколи Ніхто не бачив і не чув Такого дива. Аж здригнув Святий тесляр. Мітла з востоку Над самим Віфлеємом, боком, Мітла огненная зійшла. І степ і гори осіяла. Марія з шляху не вставала, Марія сина привела. Єдиную тую дитину, Що нас од каторги спасла! І, пресвятая, неповинна, За нас, лукавих, розп'ялась! А недалеко край дороги Отару гнали чабани Та й їх побачили. Небогу, Її й дитяточко взяли І у вертеп свій принесли, І чабани його убогі Еммануїлом нарекли. До сходу сонця, рано-рано, У Віфлеємі на майдані Зійшовся люд і шепотить, Що щось непевне з людьми буде Во Іудеї. Гомонить І тихне люд. — О люди! люди! — Чабан якийсь біжить, кричить.— Пророчество Ієремія, Ісаія збулось! збулось! У нас, у пастирей, месія Родився вчора! — Загуло У Віфлеємі па майдані: — Месія! Іісус! Осанна! І люд розходивсь. Через час Чи через два прийшов указ І легіон з Єрусалима. Од того Ірода. Незриме Й нечуте сталося тоді. Ще діточки сповиті спали, Ще купіль гріли матері, Намарне гріли: не купали Маленьких діточок своїх! Ножі солдати сполоскали В дитячій праведній крові! Такеє-то на світі сталось! Дивітеся ж, о матері! Що роблять іроди царі! Марія навіть не ховалась З своїм младенцем. Слава вам, Убогим людям, чабанам. Що привітали, заховали І нам спасителя спасли Од Ірода. Нагодували, І напоїли, і дали Кожух і свиту на дорогу, І, небораки, додали Ослицю дійну. І небогу З її дитяточком малим І посадили й провели Вночі тайнйми манівцями На шлях Мемфіський. А мітла, Мітла огненная світила, Неначе сонце, і дивилась На ту ослицю, що несла В Єгипет кроткую Марію І народженного месію. Якби де на світі хоть раз Цариця сіла на ослицю, То слава б стала про царицю І про великую ослицю По всьому світу. Ся ж несла Живого істинного бога! Тебе ж, сердешну, копт убогий Хотів у Йосипа купить, Та здохла ти. Мабуть, дорога Таки завадила тобі? У Нілі скупанеє спить В пелюшках- долі, під вербою, Дитяточко. А між лозою З лози колисочку плете Та плаче праведная мати, Колиску тую плетучи. А Йосип заходився хату Із очерету будувати, Щоб хоч укритися вночі. З-за Нілу сфінкси, мов сичі, Страшними мертвими очима На теє дивляться. За ними На голому піску стоять По шнуру піраміди вряд, Мов фараонова сторожа, І ніби фараонам знать Вони дають, що правда божа Встає вже, встала на землі, Щоб фараони стереглись. Марія найнялася прясти У копта вовну. А святий Іосиф взявсь отару пасти, Щоб хоч козу ту заробить На молоко малій дитині. Минає рік. Коло хатини В повіточці своїй малій Той бондар праведний, святий, І гадки, праведний, не має, Барило й бочку набиває Та ще й курникає. А ти? Не плачеш ти і не співаєш, Гадаєш, думаєш-гадаєш, Як його вчити, навести На путь святий святого сина І як його од зол спасти? Од бур житейських одвести? Ще рік минув. Коло хатини Коза пасеться; а дитина І невеличке козеня У сінях граються. А мати Сидить на призьбі коло хати Та вовну з кужеля пряде. Аж ось і сам старий іде З ціпочком тихо попід тином: Носив у город шапличок Продать. Йому медяничок, А їй немудрую хустину, Собі ж несе на постоли Ременю доброго. Спочинув Та й каже: — Доню, не журись. Царя вже Ірода не стало. Чогось увечері наївсь, Та так наївся, що й опрігсь. Такеє-то мені сказали. Ходімо, каже, у свій гай, У свій маленький тихий рай! Ходім додомоньку, дитино. — Ходім, — сказала та й пішла На Ніл сороченята прати В дорогу синові. Паслась Коза з козятком коло хати, А Йосип сина забавляв, На призьбі сидя, поки мати На річці прала ті малі Сорочечки. А потім в хаті Поморщив добре постоли Собі в дорогу. Та й знялись До сходу сонця, по торбині На плечі взявши, а дитину Удвох в колисочці несли. То сяк, то так прийшли додому. Бодай не довелось нікому Узріть такеє! Благодать, Гайочок тихий серед поля, — Одна єдиная їх доля Отой гайочок! — і не знать, Де він кохався, і хатина — Все, все сплюндровано. В руїні Їм довелося ночувать. В ярок Марія до криниці Швиденько кинулася. Там Колись-то з нею яснолиций Зустрівся гость святий. Бур'ян, Будяк колючий з кропивою Коло криниці поросли. Маріє! Горенько з тобою! Молися, серденько, молись! Окуй свою святую силу... Долготерпенієм окуй, В сльозах кривавих загартуй!.. Небога трохи не втопилась У тій криниці. Горе нам Було б, іскупленим рабам! Дитина б тая виростала Без матері, і ми б не знали І досі правди на землі! Святої волі! Схаменулась, І тяжко-важко усміхнулась Та й заридала. Полились На цямрину святії сльози Та й висохли. А їй, небозі, Полегшало. Єлисавета, Стара вдова, у Назареті З малим синком своїм жила, Таки з Івасем. Та й була Якась рідня їм. Вранці-рано Свою дитину, безталанна, Нагодувала, одягла І за святим своїм пішла У Назарет той до вдовиці В сусіду, в наймички проситись. Дитяточко собі росло, З Івасем удовенком гралось. Уже чимале підросло. Якось вони собі гуляли Удвох на улиці, знайшли Дві палички та й понесли Додому матерям на дрова. Звичайні діточки! Ідуть І веселенькі і здорові, Аж любо глянуть, як ідуть! Отож воно, мале, взяло Другую паличку у Йвася, — Івась у коники ігрався, — Зробило хрестик та й несло Додому, бачте, показати, Що й він уміє майструвати. Марія ще за ворітьми Дітей зустріла, і зомліла, І трупом пала, як узріла Той хрестик-шибеннчку. — Злий! Недобрий чоловік, лихий Навчив тебе, моя дитино, Зробить оце! Покинь! Покиньї — А він, маленький, неповинний, Святую шибеничку кинув І заридав, і пролились Ще в перший раз младенчі сльози На лоно матернє. Небозі Ніби полегшало. Взяла У холодочок завела, В бур'ян, в садок, поцілувала Та коржиком погодувала, Свіженьким коржиком. Воно ж Попестилось собі, погралось Та й спатоньки, мале, лягло, Таки ж у неї на колінах. Отож і спить собі дитина, Мов ангеляточко в раю. А на єдиную свою Та мати дивиться і плаче Тихенько-тихо: ангел снить, То щоб його-то не збудить. Та й не догледіла. Неначе Окропу капля як огонь На його впала, і воно Прокинулось. Швиденько сльози Марія втерла, сміючись; Щоб він не бачив. І небозі Не довелися одурить Малого сина. Подивилось І заридало. Заробила Чи то позичила вдова Півкопи тую на буквар. Сама б учила, так не знала ж Вона письма того. Взяла Та в школу хлопця одвела, У ієсейську. Доглядала ж Сама його, сама й навчала Добру і розуму. Івась, Таки вдовенко, в його вдавсь, То вдвох собі й ходили в школу І вчились вкупочці. Ніколи . Ані пограється з дітьми, Ані побігає. Самий, Один-однісінький, бувало, Сидить собі у бур'яні Та клепку теше. Помагало Святому батькові в трудах. Якось по сьомому годочку, — Малий вже добре майстрував — Одпочиваючи в куточку, Старий на сина дивувавсь: Який-то з його майстер буде! Які-то люди з його будуть! Та взявши відер, кандійок, І батько, й мати, і воно Пішли на ярмарок у самий Самісінький Єрусалим. Хоч і далеко, так спродати Дорогше можна. От прийшли, Розташувались. Батько й мати Сидять собі та продають Добро своє. А де ж дитина? Побігло десь. Шукає сина Та плаче мати. І не чуть, Де ділося. У синагогу Зайшла благать благого бога, Щоб син її найшовсь. Аж глядь! Межи равінами дитина, Її хлоп'яточко, сидить І научає, неповинне, Як в світі жить, людей любить, За правду стать! За правду згинуть! Без правди горе! — Горе вам, Учителі архієреї! — І дивувались фарисеї І книжники його речам. А радість матері Марії Неізреченная. Месію, Самого бога на землі Вона вже зріла. Спродались, Во храмі помолились богу І веселенькі у дорогу Додому рушили вночі По холодочку. Виростали І вкупі вчились, ростучи, Святії діточки. Пишались Святії тії матері Своїми дітками. Із школи Путем терновим розійшлись Обидва. Божії глаголи, Святую правду на землі І прорекли, і розп'ялись За воленьку, святую волю! Іван пішов собі в пустиню, А твій між люди. А за ним, За сином праведним своїм, І ти пішла. В старій хатині В чужій покинула його, Святого Йосипа свого! Пішла тинятись попідтинню, Аж поки, поки не дійшла Аж до Голгофи. Бо за сином Святая мати всюди йшла, Його слова, його діла Всі чула й бачила, і мліла, І мовчки трепетно раділа, На сина дивлячись. А він Сидить, було, на Єлеоні, Одпочива. Єрусалим Розкинувсь гордо перед ним; Сіяє в золотім вісоні Ізраїльський архієрей! Романський золотий плебей! І час і два мине — не встане, На матір навіть не погляне Та аж заплаче, дивлячись На іудейськую столицю. Й вона заплаче, ідучи У яр по воду до криниці, Тихесенько. І принесе Води погожої, і вмиє Утомлені стопи святі, І пити дасть, і отрясе, Одує прах з його хітона, Зашиє дірочку, та знову Під смокву піде. І сидить І дивиться, о всесвятая! Як син тон скорбний спочиває. Аж ось і дітвора біжить Із города. Його любили Святії діточки. Слідком За ним по улицях ходили, А іноді й на Єлеон До його бігали, малії. Отож прибігли. — О святії! Пренепорочнії! — сказав, Як узрів діток. Привітав І цілував, благословляя, Погрався з ними, мов маленький, Надів бурнус. І веселенький З своїми дітками пішов В Єрусалим на слово нове, Поніс лукавим правди слово. Не вняли слову! Розп'яли! Як розпинать його вели, Ти на розпутії стояла З малими дітьми. Мужики, Його брати, ученики, Перелякались, повтікали. — Нехай іде! Нехай іде! Отак і вас він поведе! — Сказала дітям. І упала На землю трупом. Розп'ялась Твоя єдиная дитина! А ти, спочинувши під тином, У Назарет отой пішла! Вдову давно вже поховали В чужій позиченій труні Чужії люди. А Івана Її зарізали в тюрмі. І Йосипа твого не стало. І ти, як палець той, осталась Одна-однісінька! Такий Талан твій латаний, небого! Брати його, ученики, Нетвердії, душеубогі, Катам па муку не дались, — Сховались, потім розійшлись. І ти їх мусила збирати... Отож вони якось зійшлись Вночі круг тебе сумувати. І ти, великая в женах! І їх униніє і страх Розвіяла, мов ту полову, Своїм святим огненним словом! Ти дух святий свій пронесла В їх душі вбогії! Хвала! І похвала тобі, Маріє! Мужі воспрянули святії, По всьому світу розійшлись. І іменем твойого сина, Твоєї скорбної дитини, Любов і правду рознесли По всьому світу. Ти ж під тином, Сумуючи, у бур'яні Умерла з голоду. Амінь. А потім ченці одягли Тебе в порфіру. І вінчали, Як ту царицю... Розп'яли Й тебе, як сина. Наплювали На тебе, чистую, кати; Розтлили, кроткую! а ти... Мов золото в тому горнилі, В людській душі возобновилась, В душі невольничій, малій, В душі скорбящій і убогій, [27 жовтня — 11 листопада 1859, С.-Петербург] Джерело: http://www.ukrcenter.com/
1 2 3 4 5 Категорія: Шевченко Тарас \| Додав: ychitel (30.06.2012)
Переглядів: 990 \| Теги: Марія, тарас, шевченко \| Рейтинг: 0.0/0