Розділи
| Фольклор [31] |
| Франко Іван [22] |
| Іваненко Оксана [1] |
| Шевченко Тарас [123] |
| Коцюбинський Михайло [34] |
| Остап Вишня [23] |
| Панас Мирний [2] |
| Федькович Юрій [1] |
| Сенченко Іван [1] |
| Руданський Степан [1] |
| Кащенко Адріан [4] |
| Васильченко Степан [4] |
| Олесь Олександр [1] |
| Куліш Микола [1] |
Наше опитування
Статистика
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
| Головна » Статті » Тексти для читання » Панас Мирний |
"Чіпка" (початок)
Чіпка
 І
Лежить за селом місцина, на самому
белебні, неогороджена, необкопана — так, рівець невеличкий прокопаний та
й годі... Іде скотина — нема перепону — через грядки так і чеше; собаки
так і гніздяться! — кубла повибивали. Пустир пустирем! Хата
осунулась... Стріха місцями повигнивала, покрівля де-где провалилася,
вікна побиті: замість шибок — ганчірки світять; ще до того дощ та
хуртовина оббила, обшмарувала... І всередині не краще. Стіни чорні, аж
цвіллю взялися од води, що дощі поналивали крізь лиху оселю; черевата
піч потріскалась,— диміла, куріла; замість лав якісь кривоногі ослінчики
— і сісти на них страшно; стіл — ходором ходить; піл — на п'ядь дошка
од дошки; Мотря під холод дві дошки спалила, бо не було чим у хаті
прокурити... Біднота несказанна, злидні невилазні!
Неодрадне життя Мотрине. Невеселим оком дивилася й її стара мати на ту оселю, на лихий той захист, через який вони стілько горя прийняли, стілько клопоту звідали... Вони б його давно кинули, якби було де притулитися. Та де його при недостачах, при убожестві?! Що за літо заробить Мотря, те за зиму й проживуть... коли ще й ставало! А було так, що ні дрібка солі, ні пилини борошна... Де вже думати про одежину! Що, дівуючи, придбала Мотря, то все позношувала; саме гноття та рам'я висіло... Як заробить конопель,— то й добре. Помочить їх, висушить, витіпа; костриця на топливо, волокно на прядиво. Напряде отак літ за двоє, оснує, витче, та й сорочка є; виб'є — спідницю пошиє, юпку... У вибійчаному і в свято ходила. Другі в плахтах та запасках, голови шовковими платками повив'язують, а Мотря з вибійчаної юпки та спідниці не вилазила. Біленькою хусткою зав'яжеться та й шмарує... Ото буденне й празникове! А що старе, дране,— позшиває, позаштопує,— матері старе тіло прикриє або дитині — штанці, куцину... Нужда!! На зиму на всіх одна юпка була. Піде кудись Мотря,— сиди, мати, з хлопчиком дома — й не рипайся! Піти треба матері,— сиди, Мотре... бо й чоботи одні! Робота не страшна, як сила є. Мотря день і ніч в роботі та в роботі: літом — на полі, зимою — дома. А Оришка — стара вже,— нездужала, тільки й того, що доглядає дитини... Як літком немає Мотрі дома,— баба зварить йому їстки, догляне, й нагодує, й спати положить, котка співає... А й дитина ж то вийшла — на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне... Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві,— як дзига крутиться, на місці не всидить... Скажеш йому: дай те! дай друге! — як стріла пуститься... Чіпка, як його звали,— не такий, ні! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: «Подай, Чіпко, води!», або—ножа, або—веретено... То він і почне: «А де ж воно лежить чи стоїть?» Отак розпитає, повагом устане, повагом піде, підніме й повагом подасть... Мотря за це не любила Чіпки. «Десь Чіпка у нас буде дуже велике ледащо! — жаліється Оришці.— Йому як що робити, то треба за тиждень загадувати, щоб роздумався...» А іноді, було, й буханця уліпить Чіпці в спину, щоб довго «не роздумував»... Тоді Чіпка руки опустить, реве на всю хату... Є, значить, робота бабі! Оришка справді душі не чула в Чіпці: так його любила й жалувала! І цяцьок йому надає, й іграшок яких там — полив'яного півника, свистілочку, а їсти — сама не доїсть — йому зоставляє... Як підріс Чіпка —став бігати, то вибіжить, було, з двору на вигін та прямо до дітвори так і чеше. Так же й дітвора його не приймає. Зараз почнуть з його глузувати, щипати, а іноді поб'ють й проженуть... Недурно пани своїм родом величаються. На селі теж розпитують — хто якого роду. Тільки те неоднаково, що в городі питають: чим той рід уславився — чи давністю, чи боями, чи послугами? А село знає одну славу — честь. Тим на селі й питають: чи «чесного» роду? А тоді вже й братаються... Чіпка був «виродок»... Як же Чіпку прийняти дітям до іграшки?! Хіба, щоб поглумитися... — Виродок іде! — кричить, забачивши здалека Чіпку, білоголовий миршавенький хлопчик. — Запорток! — підхопить другий... — Ходім до його!  — Ти — Чепіга, а не Чіпка! — крикне хто з середини — і вскубне Чіпку... — Чого ти скубешся? — з плачем вимовля Чіпка.— Постій, я бабусі скажу — вона тобі дасть! — Боюсь я твоєї бабусі,— куди ж пак! — одказує хлопець та й знову вскубне. За ним другий, третій. Повертається Чіпка на всі боки в крузі, як ведмідь на цепу, а хлопці регочуться та за чуприну смичуть — аж поки не розплачеться Чіпка. Тоді візьмуть та й проженуть його геть. Іде Чіпка додому,— іде та й плаче. — Чого ти, Чіпко, плачеш? — стріва Оришка. Чіпка жаліється, плаче... Бере його Оришка за руку, поведе в хату, почне умовляти: — Не ходи туди, сину! Не ходи, моя дитино! Бач, які то лихі діти: б'ють тебе, малого, зобижають... Не ходи!.. Утишиться трохи Чіпка, сяде на колінах у баби або приляже головкою. Щоб забавити дитину, почне йому баба казочку про рябеньку курочку або про горобця — доброго молодця... Чіпка слухає— й дума: «І чого отой дід з бабою плаче? Чого тая курочка кудкудаче? І чому тій билині зразу не поколихати горобця — доброго молодця?!.» Дуже любив Чіпка казки слухати. В казках його зроду розумна голова знаходила немалу роботу. Казка була йому не вигадкою, а билицею. Не раз хлоп'я рівняло казку до життя, а життя до казки — і само собі міркувало, дивувалося... В казці звірі та птиці те саме й так само говорять, як і люди... А так — птиці щебечуть, воли ревуть, собаки гавкають... І ніхто не знає, що вони кажуть... «А добре б—дознатись: що то каже скотина, як іде ревучи з поля додому? Яку пісню співає пташка в лузі?.. І чого —одні пташки так гарно щебечуть, а от горобці—тільки цвірінькають?! І про що то розмовляє травиця між собою, коли, мов жива, шелестить малими листочками?..» — Чи воли, бабусю, говорять?.. — питає Чіпка в Оришки. — Бог їх зна, сину... Кажуть би то, що говорять. — А птиці? — І птиці говорять... — Як же вони говорять? Про що вони говорять?..— допитується. І розказує баба, як уміє, про все те Чіпці. «Скот, мов, ніколи не реве без нужди... Як вертається додому та реве — то він радіє, що скоро дома буде та спочине... А може, голодний, то поїсть, підживиться. А птиці щебечуть так, як сам господь дав: одній сказав гарно щебетати, а другій — ні. От соловейко — як гарно співає? Він був колись людиною, та став пташкою...» Та й зачне розказувати, як одна мати та прокляла своїх діток,— сина й дочку,— що вбили її мужа-ужа. Синок каже: «Не вбивай, сестро!» А сестра не послухала — вбила. За те мати й прокляла їх. Синові ж каже: «Лети ти, сину, сірим соловейком та щебечи людям і пізно й раненько: щоб тебе люди слухали — й не наслухались! А ти,— каже,—дочко, стань жалкою кропивою: щоб тебе люди проклинали, щоб тебе з городів викидали!» От син полетів соловейком, а дочка стала кропивою... То-то: як соловейко щебече, то увесь мир його слуха — так гарно! А кропиву завжди виривають, як погане зілля,— щоб і городини не глушило, й людей не жалило!»  Чіпку все зачіпало, все торкало. Він про все баби розпитував. Баба розказувала. їй любо було одкривати світ його очам,— утішно думати: з якою натоптаною головою виросте її онуча. Щедрою рукою перекладала баба з своєї старої в молоду Чіпчину голову усе, що заховала її шести-десятилітня пам'ять. А Чіпка не брав — гарбав усе теі Оце, було, літком, як зайде вже сонце й спуститься вечір на землю, вийде баба з Чіпкою з хати (бо в хаті душно), простеле рядно перед порогом; дожидають Мотрі з роботи. Оришка сяде, а Чіпка — коли сидить, коли лежить... Та отак собі й давай розмовляти... Чіпка більше слухав,— іноді й засне, слухаючи бабиної мови, що, як струмінь, тихо журчала... А іноді й сам розщебечеться... Уже й ніч настала: засвітили зорі, замиготіли, заіскрилися... Задивився Чіпка на небо. — Що то, бабусю? —указує на зорі. — То? Зорі. — Що ж то за зорі? — То — янголи дивляться! У кожного є свій янгол: то-то він і пильнує за душею, стереже її, щоб, бува, що лихе не спіткало. Ото ж— як зірочка покотиться,— то душа переставиться... Душа переставиться — й зірочка покотиться — щезне... — І моя там, бабусю, є зірочка? Й ваша? Й мамина? — І твоя є, й моя, й мамина. — А де ж моя, бабусю? — пита Чіпка, положивши голову на бабині ноги й не спускаючи очей з цілого рою зірок, що, здавалося, ворушилися на темно-синьому небі. — Бог його знає, сину! Чоловікові туди не досягнути... То боже діло, то він і знає... — Ай бог там?.. — Там, сину... — А що то за бог, бабусю? — Бог?.. Бог — батько. Він усе держить на світі: усяку комашину, усяку скотину й усяку людину... Він за всім ходить, до всього додивляється, од злого береже... Ото, як побачить, що сатана вмішується в його святе діло — почина світом каламутити,—то й шле святого Ілію на вогняній колісниці вбити сатану... Ото як Ілія котить, то грім гримить; а як стрільне вогняною стрілою — то блискавка заблище... Отакий-то бог! Він страшний задля злого, а для доброго— й він добрий. Бог — батько... на світі нас держить і хлібом годує... Загадається Чіпка. І встає перед його очима розгніваний бог, обгорнувшись чорними хмарами... і гукає на Ілію — карати злого!.. Котить Ілія — небо й земля двигтять, як од вітру перина, од його бігу... Ось шкваркнуло... вогняна стріла розпанахує небо... Страх обіймає Чіпку! Надворі зовсім темно; місяця не видно; біліє, миготить Чумацький Шлях через небо; блищать, миготять зорі... Тулиться Чіпка до баби та стиха шепче: «Я, бабусю, буду добрий... я злого не робитиму, то й бог мене не поб'є... А отих дітей, що мене били та проганяли, — тих бог поб'є, бо вони злі!.. Я буду добрий, бабусю...» Замовк Чіпка — дух притаїв: думає про Ілію страшного, про бога доброго... Трохи згодом питає баби: — Ви казали, бабусю, що бог нас хлібом годує? — Він, дитино, він нас годує... — А чого ж мама хліб заробляє,— ось досі з роботи нема... Каже, якби не робила, то нічого б було і їсти?.. — Дурний ти, хлопче! — каже баба.— Чоловік на те й уродився, щоб робити, а не лежати. То тільки, кажуть, спершу, поки ще люди в раю жили, то нічого не робили,— як святі були... Там, кажуть, було всякої всячини і їсти, й пити! От вони ходили собі та їли... А сатана й заздрив на їх щастя,— та давай підбивати, щоб согрішили... Вони й переступили слово боже... Тоді ото господь вигнав їх з раю огняною різкою — й рай зачинив, і сказав робити самим на себе... Отож з того часу й почали люди робити. А то — нічого не робили,— як святі були! — І навіщо ті люди согрішили, бабо?.. От би тепер і мама дома була, не плакала б так часто... і хліб би був: коли здумав, їв би!.. — На те божа воля, моя дитино!.. Недурно Чіпка жалкував про хліб: він був у них як розважений... Одними руками що заробиш? Тільки що з голоду не мерли... Сказано — убожество! Раз була чудасія з-за того хліба. Мотря була на полі. Оришці треба на грядках полоти. Як на те Чіпка розвередувався: їсти та й їсти, бабо! в одну шкуру — «їсти!» Взяла Оришка окраєць хліба, одломила шматочок, дала йому, а останній положила на столі: «Не бери ж цього,— наказує Чіпці,— бо он дивись: дивиться бозя! Прийде мати, спитає: — хто хліб поїв? — то бозя вкаже пальцем, мати й виб'є... Гляди ж не бери!» Та й пішла собі. Сів Чіпка серед хати; дивиться на образ — очей не спускає — їсть. З'їв той шматочок, що баба дала,— ще їсти хочеться! Хліб на столі лежить,— кортить його. Гляне в куток — бозя дивиться! От став він крадькома до хліба руку посилати, а на образ—все дивиться... Посилає руку, не спускає очей — здається йому, що й бозя глядить на його, хоче посваритись пальцем... Він і прийме руку назад... Оце приляже до столу головкою (забрався на лаву), знову підкрадається. Гляне на образ — дивиться бозя та й годі! І їсти хочеться, і хліб перед очима,— та бозя дивиться!.. Задумався Чіпка. А це, зразу, як кинеться од столу... Очі горять, губи оддулися... Та до стільця, що баба підставляла під ноги, як пряла. Ухопив стільця, стеребив на лаву, знайшов ножа, зліз на стілець та й повидовбував очі в образа! Тоді взяв—увесь хліб з'їв та й побіг на грядки до баби. «Бабо! Бабо-о!»—гукає. «Чого, Чіпко? Ходи сюди!» — озивається з бур'яну баба. Прибіга Чіпка. «А я, бабо, й той хліб з'їв!» — хвалиться. «Навіщо ж ти, сину, з'їв? А як мати прийде та спитає:—хто хліб поїв? — то бозя й скаже...» — «Е... е... бозя, бабо, не бачила... я повиймав очі, щоб не дивилася!..» І байдуже собі, забулося. Коли так, перед різдвом, прийшлося хату білити, образи мити. Зирк Мотря на образ — аж очей немає! Вона так і отетеріла. «Хто це очі повиймав?» — питає в Оришки. «Де?» Глянула—справді без очей... Тоді до Чіпки: «Ти очі повиймав?» Сміється: «Я... Щоб не бачила, як хліб їстиму!» Згадала тоді Оришка, що їй хвалився Чіпка. Та що? Звісно — дитина: дурне, мале!.. Погримала на його Мотря, налякала, що бозя битиме, коли так буде робити, та й годі. А були такі часи, що не бозя, а Мотря била Чіпку,— і добре била! Синяки іноді по місяцю не сходили. Не можна сказати, щоб вона не любила Чіпку. Ні. Вона його любила — як кожна мати свою дитину. Чи, не дай боже, занедужає Чіпка,— Мотря сама не своя. Цілу ніч очей не заплющить: сидить над ним, плаче, молиться... «Тільки ж й утіхи й надії! Все-таки виросте своя дитина, стане хоч на старість у помочі... Може, хоч на старість не прийдеться до кривавого поту робити, терпіти од холоду й голоду та од літньої спеки палючої!..» Така в Мотрі думка. І не досипляє вона ночей, прислухається, як дише її єдина «надія й утіха»... А нехай, здоровий, зробить що Чіпка,— нехай з'їсть лишній шматок хліба чи покачається в калюжі... Лишенько! То не огонь паше, то лице Мотрине; то не іскри сиплються — то її кльони й прокльони та духопелики... Інша мачуха здержує руку над пасинком, а Мотря, розпалившись, не вміла здержувати над рідним сином.  ІІ Отак жив Чіпка, ріс, виростав у голоді та у холоді, у злиднях та
недостачах. І все сам собі, як палець. Другі до дітей, до гурту, а він
знай самотою, самотою... Забереться, було, у бур'яни, нарве квіток,
назби-ра кузьок та й грається ними нишком. А до людей, до дітвори — ні!
Чіпка мав добру пам'ять: з неї ніколи не виходила думка, що він
«виродок»; він ніколи не забував бабиної ради. Собі на лихо, рядом з
добрими думками, в малому серці ворушилося щось недобре, невпокійне...
Розбуджене, воно не давало йому забутися, ніколи не прощало нікого, коли
бачило якусь помилку... І росло лихо в його серці — і виростало до
гарячої відплати, котра не зна ні впину, ні заборони... Не було тоді
нічого, перед чим би він оступився; яка б страховина перед ним не
вставала — не злякати їй його відважного духу, упертої думки, палкого
серця... Такому нема на світі нічого такого, чого б він злякався. Ні
бог, ні люди не страшні йому... Бог страшний злому, а Чіпка дума, що він
добрий, а лихі люди його дратують...
Ось йому минуло дванадцять літ. Восени радиться Мотря з матір'ю: — Чи не наняти б нам Чіпку хоч на харч служити? — Я вже й сама думаю,— каже Оришка.— Тільки куди він годний? Якийсь нелюдний, неговіркий, якась тума з його... І з дітьми він не поводиться, як другі,— усе самотою, усе собі дома... — Що ж його на світі робити? — журливо одказує Мотря.— Уже ж всяк баче, як я працюю... Та що моя праця? Силу витратила, здоров'я збавила, а тільки що з голоду не мремо... Якби його наняти,— хоч би менше з'їжі... Все б таки хоч на одежину зосталося! — Як знаєш, дочко. Пішла Мотря питати місця. Незабаром і знайшла. Багатий козак Бородай шукав хлопця до скоту. З ним вона й умовилась. каже, вернувшись увечері, Мотря.— Годі вдома сидіти та хліб переводити,— пора й самому заробити! Чіпка — руками й ногами! Та вже Оришка — давай його умовляти: стала йому вичитувати їх гіркі недостачі та нужди. Послухав Чіпка, пішов. Приняв його Бородай на зиму за харч та одежу. Вернулась Мотря додому рада та весела. — А що, дочко? — стріва її Оришка. — Зоставила... Коли б то шанувався! — А може, звикне... Дай-то боже! — потіша й молиться Оришка. Зостався Чіпка в Бородая. Хазяїн коло його спершу миром та ласкою, показує й розказує — як і що, й коли робити... Так же Чіпка нічого й знати не хоче! Хазяїн приказує: «Піди, Чіпко, загороду почисть». А Чіпка піде на тік, забереться в ожеред соломи та й давай з неї то верчики крутити, то хрести вив'язувати... Раз якось розсердився господар, що не послухав Чіпка,— узяв його та й вибив. Розсердився й Чіпка... та трохи за малим не спалив хазяїна! Як не було в хаті нікого, він поліз у піч, витяг жару в покришку та й виніс у хлівець... Добре, що люди побачили — залили. Прогнав його Бородай. Пішов додому Чіпка, насупившись, поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника... Мотря плаче, вже не б'є, плаче... Страшно їй, щоб, бува, не позивав Бородай... Оришка вмовляє Чіпку, а Чіпка тільки понуро дивиться, мовчить, мов йому в рот води налито... Так і зостався дома зимувати. На весну знову радиться Мотря з матір'ю. — Наняти б Чіпку? Знову йде Мотря шукати хазяїна — і знову швидко вишукала. Дід Улас, вівчар, що пас громадську отару, зашукував хлопців у поміч. Дід Улас — сам панський, ходив у пана Польського за скотом. Отже як став старий, немощний, та ще захорував до того,— так його й витурили з двору, щоб не переводив даремно панського хліба... Ледве виліз Улас за ворота та й загадався... «Куди його?!» До роду—близького нікого, а далекий — у панській роботі... Пришилося Уласові — хоч під греблю! Та вже громада зжалилась: вибудувала йому землянку в царині та й наставила чабаном. До його ото став Чіпка підпасачем. І — диво! — згодився відразу... Робота прийшлася йому по душі. Устане він рано, ще до сонця, набере хліба в торбу, візьме малахай, що дід дав завертати овець, та й іде в царину, до землянки, дожидати, поки збереться отара. Приходить. У діда все ще позапирано. Тілько Лиско лежить коло дверей, простягши передні лапи, положивши на них голову... Дріма ранком. — Лиско! — гука Чіпка. Лиско підведе нехотя голову, подивиться на Чіпку — і знову кладе її на ноги, позіхнувши на все горло... Тобто: «Рано, хлопче, ходиш: ще дід спить!» Сіда Чіпка коло землянки, виймає черствий хліб з торбини, починає снідати. Тим часом люди зганяють овець до царини. І розійдуться вони понад ровами, щипаючи зелену травицю. Ось приходить і другий підпасач — Грицько, Чупрунів син, хлопчик однакових з Чіпкою літ, та не кращих, видно, й достатків... На йому сорочка чорна-чорна, полотна не знать, да ще й порвана; штаненята — саме гноття висить на очкурі — позасукувані аж за коліна.  Сідає й Грицько коло Чіпки, розв'язує свою торбу, виймає з неї сухарі — чорні, як земля, і снідають обидва разом, коли-не-коли перекидаючись словом. От рипнули двері — показався дід на порозі. — Уже ви, хлопці, тута? — Тута. — А що ж це овець так мало? — Згонять. — А ви снідаєте? — Снідаємо. — Ну, снідайте ж, поки овець позгонять. А я тим часом умиюся та зберуся, та й рушимо! Іде дід у присінки; набира води кухоль — умивається... | |
| Переглядів: 4157 | Рейтинг: 2.5/2 |