"Перша подорож" - Остап Вишня - Тексти для читання - Каталог статей

Головна » Статті » Тексти для читання » Остап Вишня

"Перша подорож"

Перша подорож Не зовсім чітко вже пам'ятається, куди саме малося подорожувати, чи в Америку до індійців, чи в Африку за слоновими іклами, леопардовими та лев'ячими шкурами, а подорожувати вирішено було обов'язково... Очевидно, спочатку треба було одвідати Робінзонів острів, потиснути руки правнукам П'ятниці, потім після того висісти з човна на якімось африканському березі, настріляти слонів, бегемотів, левів, леопардів та тигрів, подратувати патерицею крокодила, тюкнути на боа-констріктора,— і вже аж тоді з слоновими іклами та з усіма звірячими шкурами майнути човном через Атлантичний океан подивитися до Америки, одвідати дядькову Томову хижку та подивитися, як «Яструбиний кіготь» здирає з блідолицих скальпи. Майн Ріда й Фенімора Купера перечитано було геть-чисто все, що було у волосній бібліотеці і в околишніх школах; траплялося іноді викрасти або випросити через покоївок книжку і в пана. Зібралися ми до Африки й до Америки спочатку були втрьох: я, Панько Верба й Омелько Канда. А коли постало питання, з кого буде «Яструбиний кіготь» дерти скальпа,— вирішили взяти Сашка Кендюха, опецькуватого й неоковирного мамія, що його всі ми не любили, бо до школи він не приходив, а приїздив з хутора і завжди на перемінці витягав із торби або ковбасу, або смажене курча, тоді як ми підснідували хлібом з огірком або з цибулиною. — Візьмемо Сашка! Як прийде до скальпа, ми випхнемо його, хай з нього здеруть, у нього голова здорова й волосся цупке. Сашко погодився. Про скальпи ми йому, звісно, не говорили. Та Сашко був нам корисний іще й тим, що мав змогу набрати на дорогу сала, хліба, яблук і навіть грошей. Він нам признався, що знає, де баба гаманця свого ховає, а в баби було не менше, як п'ять карбованців! П'ять карбованців! Хтозна-куди можна було заїхати за п'ять карбованців, та ще з своїм салом, хлібом і яблуками! Не в Африку, а за Африку можна заїхати за п'ять карбованців, аж отуди, де Суматра-Ява-Борнео-Целебес-Сандвічеві-Курильські-Кольський-Канін-Апеннінський, як у географії ми заучували... Карти в школі не було, так учитель було як скаже: — Починай зверху! І починаєш: — Кольський-Канін-Скандінавський-Ютландський-Піренейський-Апеннінський-Балканський-Тавричеський, ілі ж Кримський. Півострови в Європі... Так само й з островами: — Корсіка-Сіцілія-Сардінія! — Ну, далі,— вчитель натискає. — Суматра-Ява-Борнео-Целебес. — Ну, далі! — Кріт! І той... як пак його... Берінговий пролив і той... Грин... Грин... Гринляська! Ставай у куток! Так що географію ми знали... Човна ми намітили вкрасти у діда Підситка в озері,— дід Підситок там ятері ставив, карасі ловив,— уночі перетягти того човна до річки (Ташань — річка зветься), попливти по Ташані до Ворскли, Ворсклою до Дніпра, Дніпром у Чорне море. Ну, а морем — там уже путь проста, як на долоні,— у Дарданелли, Босфор, з Босфору взяти трохи цабе у Баб-ель-Мандебську протоку, а звідти вже до Африки. Сашко Кендюх понатягав уже паляниць, сала, яблук, сірників, солі... Все це ми поховали у глинищі за кладовищем. Був кінець травня. Одної темної ночі, коли вже дід Підситок повтикав на озері свої ятері, ми крадькома перетягли човна з озера на річку. Тої ж ночі ми задовго до світанку мали й чкурнути, та Сашко Кендюх ніяк не міг дістатися до бабиного гаманця,— бабі чогось тої ночі не спалося, усе вона кректала та й кректала і задрімала аж удосвіта. Доки Сашко пантрував бабу, ми з Паньком та з Омельком попереносили з глинища до човна харчі та сяку-таку одежинку. Уже зазорювало, коли прибіг, захекавшись, Сашко: — Шість карбованців! — вихекнув Сашко. — Ого! — здивувались ми і давай мерщій укладатися в човен. Я вже й не докажу, чого того дня нечиста сила зірвала діда Підситка ні світ ні зоря,— базарний день, здається, у містечку був,— так він вирішив потрусити ятері, щоб на базар першим із свіжиною з'явитись. Підійшов дід до озера, нема човна... Дід гульк! — а від озера через луки до річки по траві слід, де ми човна тягли (отакі ми були мудрі, що так ото сліди замітали), дід тим слідом до річки, і тільки-но ми хотіли одпихнутися, як Підситок: — А то куди ж ото ви, шибеники, га?! Ну, ми з човна, як жаби,— прямо у воду! Води в річці було по пояс... Я встиг ухопити паляницю. Бабиних шість карбованців було зашито у Панька в поясі... Чкурнули ми луками аж до Ясенового. Це такий лісок за селом, з глибокою посередині балкою. Посідали ми в балці у густій ліщині, сидимо, сопемо: — Що далі робити? Тим часом гемонський дід Підситок зчинив галас на все село: — Ач які, сукини синиї Острожники, бузувіри, хамлети! Телесувався дід біля човна,— всеньке село збіглося... — Чиї? Дід упізнав усіх і зразу ж виказав, чиї... Матері наші, кожна по-своєму: — Ой, боже ж мій! І кожна тут же таки почала шукати чогось такого довгого й замашного... — Де ж вони, дайте мені мого! — кожна мати по-своєму вдарила руками об поли. — Подалися в Ясенове! — пихнув люлькою дід.— Ні, ви дивіться, люди добрі,— човна вкрали! Чим би ж я тоді ятері ставив?! Га?! От харцизяки! Впіймаю — рішу! — Куди ж ото вони зібралися? — плачучи, запитала моя мати. — Хоча б куди там вони прямували, а кінець один — острог! — махнув рукою дід Підситок. Тоді матері ще раз кожна по-своєму: — Царице наша небесна! Ой, дайте мені мого! Дід Підситок повикидав на траву з човна одежину й усі наші запаси: — Забирай, чиє воно тут є! Та поможіть мені човна в озеро перетягти! Ич, хлюсти, — трави скільки потолочили! Беріться, рюмсаєте тут! Дивитися за лобурями краще треба, щоб не хникати потім! Матері! Взялися наші матері за човна і разом з дідом перетягли його назад до озера... Дві доби ми сиділи в Ясеневому, в балці... А потім увечері пішли додому. Мати дуже плакали, а батько повчали, як з дому тікати в подорож... Фантазія, пам'ятаю, зародилася в мене у гарячій моїй голові, а батько вибивали її зовсім з іншого місця... Віжками... Панько й Омелько теж днів зо два сідали на ослін потихеньку, охляпом і при цьому кривилися. За тиждень навідався з хутора Сашко Кендюх. — Ну, як? — запитали ми його. — Два налигачі тато на мені побили! Дуже сердилися! — розповів Сашко. — А бабині гроші? Шість карбованців? Панько гроші віддав Сашкові, ще як ми в Ясеновому сиділи. — Я підкинув бабі біля того місця, де вони гаманця ховають. Бабуся думають, що то вони витрусили їх, як у суботу на свічку брали. Отак закінчилася наша подорож до Африки за левами й до Америки — подивитися, як деруть індійці скальпи з блідолицих. Давно-давно це було... Було це чи не того літа, як коронувався на царство останній російський імператор і як староста ганяв усіх до церкви молитися за многі цареві літа. Не дуже гаряче, видать, молилися тоді за царя й імператора, бо літа йому вийшли не такі вже дуже й довгі, а головне — останні І для нього, і для всенької його династії.
1 2 3 4 5 Категорія: Остап Вишня \| Додав: ychitel (21.07.2012)
Переглядів: 2278 \| Рейтинг: 0.0/0