Головна » Статті » Тексти для читання » Остап Вишня |
"Лебідь"
Лебідь Розчудеснi мiсця на рiчцi, на Пiвнiчнiм Дiнцi… Вам нiколи там не доводилося бувати? Коли не доводилося, - обов'язково побувайте. Ви з Харкова робочим поїздом доїдете до Змiєва. Змiїв - мальовничий городок, тепер районний центр Харкiвської областi, - вiн розлiгся якраз на Пiвнiчному Дiнцi. У Змiєвi ви вiзьмете човна й попливете за течiєю Пiвнiчним Дiнцем… А пливти вам треба в червнi… Ви потихеньку пливтимете i милуватиметеся чудесними краєвидами: лiворуч зеленiтимуть заливнi луки, - зеленi вони, тi луки, зеленi, та запашнi, уквiтчанi i ромашкою, i конюшиною, i дзвiночками, а iнодi серед зеленої соковитої трави червоно горiтиме квiтка степового тюльпана або дикого маку. I скiльки ви пливтимете, весь час вiтатимуть вас своїм щебетанням веселi жовтобрюшки, канарейковi трясогузочки, пiдпадьомкатиме на вашу честь перепел i дерчатиме деркач. З прибережного пiсочка з посвистом зриватимуться кулички, а в затоцi, вкритiй лататтям та бiлими лiлеями, мов почесний вартовий, вас зустрiчатиме сiра чапля. На правому високому березi в кущах лiщини розриватимуться солов'ї… Так потихесеньку ви допливете аж до Коропового хутора. Наближаючись до Коропового хутора, Пiвнiчний Донець ширшає, робиться многоводнiшим, глибшає, - тут вiн упливає в лiс, - з обох берегiв над ним схиляються зеленi вiти густо-зеленої вiльшини, гостролистих кленiв, струнких дубiв, бересткiв, грабини, утворюючи над ласкавою рiкою казкову алею-тунель… Стоять на височеньких протилежних берегах дерева i нiби вiтаються мiж собою, простягаючи одне одному зеленi вiти-руки. Як випливете ви з алеї-тунелю, - острiвець невеличкий на вашiй путi буде, - зелений, зелений острiвець, зарослий i вiльхами, i вербами, i кугою, i високим-високим очеретом. А на тому на островi пiд розлогою, старою, дуплястою вербою курiнь побачите, - благенький курiнь, такий собi очеретом сяк-так прикритий, а зверху ще вiтами, та кугою, та травою, - щоб од дощу десь приткнутися було… І в куренi зеленої трави наслано, щоб можна було при нагодi, чи як уже дуже очi злипаються, подрiмати годину-другу. Ген там гонiв, може, за п'ять, як рiчкою, там уже пором буде, щоб з лiвого берега на правий переправитися, - бо лiвим берегом ген он аж куди пiшли луки та й луки, та й луки, - а на правiм березi величенька серед лiсу галявина, де й розлiгся Коропiв хутiр, з хатами, з садками, з городами… Ах, який чудесний Коропiв хутiр! I хатiв за деревами та за садками не видно, i такi ж там соняшники, i така там квасоля, тичинами пiдтримувана, росте, - ну, просто вам як лiс… Колишнi хуторяни, а теперiшнi колгоспники вам одразу i скажуть: — У нас не хутiр, а рай! А ви вiзьмiть та їх i запитайте: — А ви рай бачили? Вони за словом у кишеню не полiзуть: — А навiщо ми того раю шукатимемо, коли в нас свiй єсть… А коли ви вже захочете, щоб на свiй бiк їх пригорнути, ви їм скажiть: — Нi, товаришi, у вас тут тепер краще, як у раю! Вони вам привiтно посмiхнуться i скажуть: — Могло буть! Отакий Коропiв хутiр! На цей раз ми з вами умовимося так: у Коропiв хутiр ви не пливiть, а правуйте човна до отого зеленого-зеленого острiвця, тiльки обережненько правуйте, щоб вудочки не зачепити, бо часто й густо отак бiля куреня, куди вам пристати треба, - там лиманський дiд Кирило Iванович Дудка рибу вудить… От вам i пощастило: вудочок нема, i ви спокiйно стукнулися човном об берег… Пiдвели голову, а на березi бiля куреня дiд Кирило Iванович Дудка сидить. У солом'яному брилi й босий… — Здоровенькi були, Кириле Iвановичу! - весело ви до нього… — Драстуйте, - вiн до вас… — Живенькi-здоровенькi? Як рибка? - ви дiдовi. — Порвало! - дiд вам. — Кого порвало?! Хто порвав?! - iнтересуєтеся ви. — Снасть! - сердито кидає Кирило Iванович. - Не бачите хiба! Ось! Порвало й переплутало! Оце вже годин зо три сидю, розплутую i розплутати не можу! Сатана! — Та хто ж порвав, хто ж заплутав? - не вiдстаєте ви вiд дiда. — Хто ж, як не вiн! — А хто вiн? — Та що, ви не знаєте: короп! - люто вже говорить дiд i з серцем кидає на траву лiску. - Закурить нема? — Закурюйте, дiдусю! Закурили… Помовчавши трохи, Кирило Iванович починає розповiдати… — Воно й брало потихеньку! Так тiльки ледь-ледь на свiт заблагословилося. Смик! I тихо… потiм ще раз - смик! I знову-тихо. А потiм повело, повело, повело, до того он, - бачите? - кущика по-о-овело! Дай, думаю, пiдсiкну! Сiп! Ех, воно ж як i рвонуло! Ех же ж, як i рвонуло! А волосiнь у мене у двадцять волосин, та ще з якого жеребця! Iз Рицаря, з племiнного, орловського рисака! Там така волосiнь, що на одну волосинку можна бузiвка налигати! Вудлище - дугою! Я - попускать! А воно рве, а воно рве! Я - держу! Коли ось - викидається! Їй-же богу, як ночви! — Ну, Кириле Iвановичу, невже ж таке велике? — Їй-богу, як ночви! Сатана! Бiльше, як сатана! Хвостом по водi як урiже, й на дно! Я - смик! А волосiнь - дзень! А я в воду з усiх нiг - лясь! I - по шию! Сушусь оце! Одежа вже трохи висохла, а чоботи й досi он мокрi! Босий ходю. Так з гачком i пiшло! Бiля грузила - перервало. — Може, грузило волосiнь перетерло? — Е, нi! Перервало! Та хiба таке не перерве?! Як ночви! Так оце й розплутую! Кiлограмiв на двадцять! Не менше! Вам краще повiрити Кириловi Iвановичу, щоб його не розгнiвати, бо Кирило Iванович Дудка, як розгнiвається, - замовкне, i нiколи в свiтi не розкаже вам, як вiн позатої весни на Лиманському озерi лебедя стрiляв… Кирило Iванович дуже неохоче про того лебедя розповiдає, отже вам треба дуже тонко й дипломатичне роз'ятрити його рану, щоб вiн у гнiвi на свого онука Васька розказав вам про той випадок, пiдкреслюючи: — А все той гемонський Васько! Якби не вiн, був би лебiдь мiй… — Ой, той менi Васько! I досi забути не можу, - починає Кирило Iванович, запалюючи цигарку. - Да… Ви ж знаєте наше озеро Лиман. Воно звiдси, вiд Дiнця, кiлометрiв iз дванадцять. I село Лиман називається, i озеро Лиман. Кiлометрiв на сiм те озеро простяглося, аж до села Андрiївки. Чудесне озеро. На ньому андрiївськi колгоспники силу качок свiйських i гусей розплоджують у природних, сказать, умовах. А якi там карасi!… Вони й невеличкi, i не золотi, а срiблястi якiсь, - а до чого ж смачнi - i в юшцi й на сковорiдцi. Харкiв'яни на базарi завжди питають: "Чи не лиманськi, часом, карасi?" - "Лиманськi!" - "Давайте, дiду, давайте, спасибi, що привезли!" Да… Так отак, значить, озеро Лиман, а сюди ближче до села Лиман друге озеро, Чайки зветься… А мiж тими озерами такий собi перешийок, метрiв так iз п'ятсот, а може, й бiльше. Добряче там полювання на качок восени. На перешийку викопуються ямки, маскуються бур'яном, сiдаєш у ямку й сидиш: качка вранцi i ввечерi тягне, перелiтає або з Чайок на Лиман, або з Лиману на Чайки… i таки iнодi добре попострiляєш… Да… От позатої весни, якось надвечiр, прилiтає Васько, онук отой мiй гемонський, i ще з вулицi криком кричить: — Дiду-у-у! На Лиманi два лебедi сiло! Їй-бо, правда! Швидше, а то полетять! Я за рушницю та туди. Васько бiжить за мною й командує: — Ви, дiдусю, бiжiть, сiдайте в ямцi, ми з Федьком побiжимо та забредемо озером, бо вони недалечке з цього боку сiли, на мiлкому! — Обережно, - кажу, - забрiдайте, щоб не потопилися! — Нi, там, дiду, мiлко! Не бiйтесь! - подавсь Васько до озера, де вже його чекав Федько. Сiв я в ямцi, прикрився бур'яном, звiв курки, чекаю… А як спускався з гiрки, бачив, що справдi на Лиманi, недалечко вiд берега, з цього боку два лебедi плавають. Сидю я. Ну, поки хлоп'ята ж ото забрели та потихеньку до лебедiв пiдходили, чималенько часу проминуло. Уже в мене i спина болить, уже й очi злипаються, i ноги терпнуть… Я терплю, - аякже: лебiдь! Коли ось чую Васькiв крик: "Дiду-у-у! Пильнуйте!" Пiдвiвся я трошки в ямцi, зирк у той бiк крiзь бур'ян, - бачу, справдi знялися з озера лебедi I летять просто на мене. I низько, так низько пливуть… Бiлi, бiлi, - аж нiби блищать… Сонечко якраз заходить, i як сонячний промiнь упаде на лебедя, - так у нього одно крило нiби золоте, а друге - срiбне! Летять тихо, не сурмлять. Один летить вище, а другий - нижче, - i той, що нижче, прямує просто на мою ямку… У мене аж зуби цокотять i руки пiдскакують. Ось-ось уже лебiдь мене крилами накриє. Я беру його на мушку, вiрно беру, даю, як і треба, вперед: клац! не спалило!… Аж я зубами заскреготав. - Клац - з лiвого! - не спалило! А я ружжо об землю! А я картуза об землю! Та впав у ямку i за чуба себе вхопив! Пiдбiгають Васько з Федьком: — Чого ж не стрiляли, дiду?! А я не сказав, а нiби аж заревiв: — Не спа-га-га-ли-ло! Васько пiдбiг до ямки, вхопив рушницю, - а в мене централка, тулка, добряче ружжо! - розкрив її. — Та вона ж у вас, дiдусю, без набоїв! Не заряджена! Оце охотник! Я як закричу: — Як не заряджена?! — Дивiться самi! - смiється Васько. - Де ж вашi набої? Так отаке буває! Раз у життi довелося лебедя стрiляти, i забув рушницю зарядити! А все той Васько гемонський. "Швидше, - кричить, - швидше!" От тобi й швидше! Ви не смiйтеся з дiда Кирила Iвановича Дудки, бо вiн розсердиться… А ви його так лагiдненько запитайте: — Весною це, дiдусю, було? А чи дозволено тодi було весняне полювання, не пам'ятаєте? — То ж бо й є, що не дозволено! Так хiба ж отямишся, коли Васько, як навiжений, кричить: "Швидше, дiду, бо лебедi сiли!" Хiба той Васько не спантеличить? — А цiєї весни, дiдусю, сiдали лебедi на Лиманi? — Сiдали! Васько бачив! — I що: не прибiгав за вами, щоб ви з рушницею йшли лебедiв стрiляти? — Таке скажете? Тепер Васько в пiонерах, та ще й за голову отих, - як їх там? - юннатiв, що ото птицю оберiгають! Так такий завзятий, що як побачить когось iз ружжом у заборонений час, - зразу до сiльради! Та ще й менi навеснi наказує: — Ховайте, дiдусю, рушницю аж до осенi! Кирило Iванович Дудка докурив цигарку i взявся знову розплутувати снасть… Мовчав, мовчав, а потiм додав потихеньку: — Та воно, може, й краще, що тодi ружжо не "спалило", мав би я мороку, що навеснi лебедя встрелив. …Тепер ви можете пливти Дiнцем на Коропiв хутiр i далi повз Козацьку могилу, аж до… та куди, хочете… | |
Переглядів: 1548 | Рейтинг: 0.0/0 |