Головна » Статті » Тексти для читання » Остап Вишня

"Гвоздики"
Гвоздики

Оля та Толя жили в Києві. Оля жила з татком та мамою на вулиці Леніна, аж там, де вулицю Леніна перехрещує вулиця Чкалова,— там якраз дуже хороший оце садочок посадили з квітковими клумбами, з молодими деревцями — липами та кленами, з рівненькими, піском посипаними доріжками.
Серед садочка на клумбах цвітуть різні-різні квіти: і братки, і гвоздики, і флокси, і резеда, і різні ще різні.
А понад доріжками кущі ясмину розрослися, і як зацвіте той ясмин навесні,— то так уже пахне, так пахне...
Оля там у тому садочку щодня гуляє, з іншими дітьми бавиться, але ні квіточок, ні ясмину не рве й не ламає, бо воріа знає, як хороше, коли скрізь дерева та квіти, скрізь трава зелена, нема тоді куряви, повітря свіже та чисте, і немає кашлю, і не сверблять очі, і ніхто з дітей не робить отак: «ачхи!», бо не лоскоче курява в носі...
А Толя, Олин друг і товариш, жив на Печерську, біля «Арсеналу», дідусь Толин був робітник «Арсеналу», тепер дідусь уже старенький і на пенсії, він старий більшовик і разом з іншими робітниками 1917 року перший з рушницею в руках повстав проти панів за Радянську владу.
Ой, як він інтересно розповідає, як билися за Радянську владу перші київські червоно-гвардійці...
—    І ти, дідусю, бився? — запитував його Толя.
—    Бився! Ще й як бився! Хіба можна було не битися з такими злими людьми, що знущалися з робочого народу та з бідняків! — говорив дідусь.
А Толя сидить у його на колінах та й посміхається:
—    Ой, дідусю, хоч у тебе й вуса отакенні, та ти ж ніколи навіть не сваришся на нас із Олею, як ми пустуємо, а ти кажеш — бився! Ти не вмієш, дідусю, битися!
—    То я з вами не вмію,— гладив по голівці Толю дідусь,— а з панами вмію!
Олина і Толина мами були подруги, частенько приходили одна до одної і брали з собою Толю чи Олю, яким було по чотири роки...
Толина мама любила Олину маму, Олина мама любила Толину маму. Толя любив Олю, а Оля любила Толю.
Татки їхні товаришували, а дідусь Толин усіх їх любив: і їхніх татків, і Толю, і Олю, і їхніх мам.
У серпні щороку святкували дідусів день народження.
Толя й Оля дуже любили це свято, бо щоразу дідусь їм у цей день розповідав щось нове і дуже інтересне: і про звірів, і про пташок, і про дерева, й про квіти, і завжди їм показував у своєму садочку якусь квітку, якої ні в кого не було, бо дідусь дуже кохався в квітах і в його невеличкому садочку щороку виростала якась дивна квітка: або величезна багатокольорова жоржина, або ромашки такі завбільшки, як блюдце, або ще щось!..
Толя й Оля вирішили цього року зробити дідусеві подарунки, але так, щоб Толя не знав, що подарує дідусеві Оля, а Оля щоб не знала, що даруватиме Толя.
Толя, знаючи, що дідусь дуже любить квіти, вирішив подарувати йому букет червоних гвоздик, і ці гвоздики він вирішив виростити сам. Тільки щоб не знала Оля і не знав дідусь.
—    Дідусеві,— думав Толя,— буде дуже приємно, що я вмію вже сам викохувати квіти.
Він розповів про це мамі, мама похвалила Толю за такий намір, допомогла йому купити кущиків гвоздики, Толя сам викопав у таємному місці грядочку, посадив гвоздики, ходив за ними, поливав, і на серпень у нього розквітли чудові червоні махрові гвоздики.
Оля думала, думала, що подарувати дідусеві, і вирішила:
—    Дідусь дуже любить квіти! Посаджу я гвоздики, викохаю їх та й подарую дідусеві! Йому буде дуже приємно, що я сама вже вмію вирощувати квіти! Правда, мамо! Тільки щоб не знали ні дідусь, ні Толя...
Оля зробила те ж саме, що й Толя! І в Олі до дня дідусевого народження розквітли прекрасні, запашні червоні гвоздики.
Дідусів день народження. Посходилися гості. Вітають дідуся. У Толі в руках щось загорнуто в папір, і в Олі — так само.
Толя підходить до дідуся:
—    Вітаю вас, дорогий дідусю, з днем народження. Бажаю вам здоров'я на багато років! Прийміть од мене цей подарунок! Це я сам викохав!
А за ним Оля:
—    І я вас, дорогий дідусю, вітаю, бажаю здоров'я й дарую вам оцей подарунок. Це я сама викохала!
Дідусь подякував, поцілував Толю, поцілував Олю, розгорнув Толин подарунок — червоні гвоздики!
Розгорнув Олин подарунок — червоні гвоздики!
А Толя:
—    Ой! Я й не знав, що й в Олі гвоздики!
А Оля:
—    Ой, я й не знала, що й у Толі гвоздики!
А дідусь сміється, а дідусь сміється:
—    Я дуже,— каже дідусь,— дякую за ваші хороші подарунки! І радий я дуже, що ви самі їх викохали! Значить, і ви так само любитимете квіти, як і я! А гвоздики мені дуже любі та милі квіти, вони мені нагадують колишні часи, коли ми, робітники, працюючи в підпіллі, пізнавали один одного по червоній гвоздиці в петлиці на піджаку. Червона гвоздика — квітка революції.
І розповів дідусь Толі й Олі про те, як кохався в квітах великий пролетарський письменник Максим Горький, і особливо любив він гвоздики.
Коли гостював у нього на острові Капрі наш український письменник Михайло Коцюбинський, якого дуже любив і поважав Максим Горький, Олексій Максимович подарував Михайлові Михайловичу чудесну, пишну-пишну гаряче-червону квітку гвоздики.
—    На знак нашої дружби,— сказав Максим Горький.
Михайло Михайлович Коцюбинський, привіз дорогий для нього подарунок Максима Горького з далекого італійського острова Капрі до себе в Чернігів і висадив її в своєму квітникові.
Михайло Михайлович теж дуже любив квіти, сам за ними ходив, викохував, вирощував,— а найулюбленішою його квіткою була горьківська гвоздика.
Пишна та рясна росла вона в садочку М. М. Коцюбинського, і він дарував її своїм друзям.
І по ці пори зветься вона «Гвоздика Коцюбинського».
—    Ось вона! Дивіться!
Дідусь підвів Толю і Олю до грядочки в кутку свого садочка, де серед інших квітів червонів, аж горів, кущ гаряче-червоної гвоздики.
Дідусь замислився і тихо промовив:
—    Був і я колись у гостях у М. М. Коцюбинського в Чернігові.







Категорія: Остап Вишня | Додав: ychitel (21.07.2012)
Переглядів: 1418 | Рейтинг: 0.0/0