Головна » Статті » Тексти для читання » Коцюбинський Михайло

"Тіні забутих предків" (закінчення)
x x x
      
      Сумно повістувала трембіта горам про смерть.
      Бо смерть тут має свій голос, яким промовляє до самотніх кичер. Били копитами коні по каменистих плаях, і постоли шуршали у пітьмі ночі, як з леговищ людських, загублених в горах, поспішали сусіди на пізні вогні. Згинали перед тілом коліна, складали на груди мерцеві гроші -- на перевіз душі, і мовчки засідали на лави. Мішали сиве волосся з вогнем червоних хусток, здоровий рум'янець з жовтим воском зморщених лиць.
      Смертельне світло сплітало сітку однакових тіней на мертвім і на живих обличчях. Драгліли вола багатих газдинь, тихо сяли старечі очі перед повагою смерті, мудрий спокій єднав життя і смерть, і грубі запрацьовані руки важко лежали у всіх на колінах.
      Палагна поправляла полотно на мерцеві, а її пальці 20 чули холод мертвого тіла, тоді як теплий солодкавий дух воску, що стікав по свічках, підіймав з грудей до горла жалість.
      Трембіти плакали під вікном.
      Жовте лице Івана спокійно лежало на полотні, замкнувши у собі щось тільки йому відоме, а праве око лукаво дивилось з-під піднятого трохи повіка на купку мідяних грошей на грудях, на стулені руки, в яких горіла свічка.
      В головах тіла невидимо спочивала душа: вона ще не сміла вилетіть з хати. Палагна зверталась до неї, до тої самотньої душеньки мужа, що сиротливо тулилась до нерухомого тіла.
      -- Чому не заговориш до мене, чому не поглянеш, не позавиваєш мозолі на моїх пучках? А в котру онь доріжку вибираєшся, мужу, відки виглядати маю тебе? -- голосила Палагна, і грубий голос її переривався в жалібних нотах.
      -- Файно голосить...-- кивали головами старі сусідки і чули одвітні зітхання, що розпливались в шумі людських голосів.
      -- Ми разом пастушили в полонині... Раз якось паслисьмо вівці, та й звіяв студений вітер, гейби взимі... Така віхола крутить, що світку не видно, а він, небіжчик... -- оповідав Єазда сусідам. А в сусідів уста ворушились од своїх згадок, бо годилось потішить засмучену душу, розлучену  з тілом.
      -- Ти пішов, а мене саму полишив... З ким же я буду тепер
ґаздувати, з ким буду худібчину доглядати?..-- питала чоловікову душу Палагна.
      В одчинені двері, просто з темної ночі, вступали у хату все нові гості. Згинались перед тілом коліна, бряжчали мідяні гроші на грудях в Івана, і посувались на лавах люди, щоб дати місце новим.
      Грубі свічі тихо топились, опливаючи воском, неначе сльозами, блідий поломінь лизав сперте повітря, і синій чад, змішавшись з нудним запахом воску та з випаром тіл, висів над глухим гомоном в хаті.
      Ставало тісно. Обличчя схилялися до облич, тепле дихання мішалось з диханням, упрілі чола ловили у себе блиск смертельного світла, що запалило мінливі вогні на дротяних запасках, на чересах та табівках. А хата усе сповнялась новими гістьми, що вже товпились біля порога.
      Тіло рушало. Біласті плями, як лишаї, повзли по ньому ледве помітною тінню.
      -- Мужу мій солоденький, на біду-сь мя лишив... -- жалілась Палагна.-- Не буде кому ні у місто піти, ні принести, ні дати, ні взяти, ні привезти...
      А за вікном тужливо повістувала про се трембіта, додаючи їй жалю.
      Чи не багато вже суму мала бідна душа?
      Така думка, видимо, таїлась під вагою гнітучого смутку, бо од порога починався вже рух. Ще несміливо тупали ноги, пхалися лікті, гуркотів часом ослін, голоси рвались та мішались в глухому гомоні юрми. І ось раптом високий жіночий сміх гостро розтяв важкі покрови суму, і стриманий гомін, наче поломінь, бухнув з-під шапки чорного диму.
      -- Ей, ти, носатий, купи у мене зайця! -- басив зсередини молодий голос, і в одповідь йому покотився придушений сміх:
      -- Ха-ха! Носатий!..
      -- Не хочу.
      Починалась забава.
      Ті, що сиділи ближче до дверей, повернулись спиною до тіла, готові приєднатись до гри. Весела усмішка розтягнула їм лиця, перед хвилею скуплені в смутку, а заєць переходив все далі і далі, захоплював ширше і ширше коло і вже добирався аж до мерця.
      -- Ха-ха, горбатий!.. Ха-ха, кривий!..
      Світло коливалось од сміху і чаділо димом.
      Один за другим гості вставали з лавок та розходились по кутках, де було весело й тісно.
      По обличчю мерця все розростались плями, наче затаєні думки його ворушили, безперестанку міняючи вираз. В піднятому кутику вуст немов застрягло гірке міркування: що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт...
      При сінешніх дверях вже цілувались.
      -- А на ким висиш?
      -- На Анничці чорнявій.
      Анничка буцім не хотіла і упиралась, але десятки рук випихали її з тісної юрми, і гарячі уста піддавали охоти:
      -- Йди, дівонько, йди...
      І Анничка обіймала за шию того, що висів, та смачно цілувала в уста при загальних радісних криках.
      Про тіло забули. Тільки три баби лишились при нім та скорботно дивились скляними очима, як по жовтім застиглім обличчі лазила муха.
      Молодиці липли до гри. З очима, в яких ще не встигло згаснуть смертельне світло і затертись образ мерця, вони охоче йшли цілуватись, байдужі до чоловіків, які так само обіймали та тулили чужих жінок.
      Дзвінкі поцілунки лунали по хаті і сплітались з плачем сумної трембіти, що все ознаймляла далекі гори про смерть на самотній кичері.
      Палагна не голосила більше. Вже було пізно і треба було прийняти гостей.
      Веселість все розпалялась. Робилось душно, люди пріли у кептарах, дихали випаром поту, нудним чадом теплого воску та запахом трупа, що вже псувався. Всі говорили вголос, наче забули, чого вони тут, оповідали свої пригоди і реготались. Махали руками, гупали один одному в спину і моргали на челядь.
      Ті, що не містились у хаті, розклали на подвір'ї вогонь і справляли коло нього веселі грища. В сінях згасили світло, дівки дико пищали, а парубки душились од сміху. Забава трясла стінами хати та била хвилями зойку в спокійне ложе мерця.
      Жовтий вогонь свічок притьмився в густому повітрі.
      Навіть старі приймали участь в забаві. Безжурний регіт трусив їх сивим волоссям, розтягував зморшки та одкривав згнилі пеньки зубів. Вони помагали молодшим ловити челядь, наставивши руки, що вже тремтіли. Бряжчало намисто у молодиць на грудях, жіночий вереск роздирав вуха, гриміли ослони, зрушені з місця, і стукались в лаву, де лежав мрець.
      -- Ха-ха!.. Ха-ха!..-- котилось од покуті до порога, і цілі ряди людей згинались од сміху удвоє, придушивши руками живіт.
      Серед писку і глоти нестерпуче коцкав десь "млин" дерев'яним клекотом згуків.
      -- Що має молоти? -- завзято вигукував мельник.
      -- Маємо кукурудзу...-- пхались до нього дівки, і сварились між собою жиди, приліпивши довгі бороди з клоччя.
      Тугий скруцак з рушника, мокрий і замашний, гатив з лускотом в спини направо й наліво. Від нього тікали, серед реготу й крику, перекидаючи стрічних, збиваючи пил і псуючи повітря. Поміст двигтів у хаті під вагою молодих ніг, і скакало на лаві тіло, трясучи жовтим обличчям, на якому усе ще грала загадкова усмішка смерті.
      На грудях тихо бряжчали мідяні гроші, скинуті добрими душами на перевіз.
      Під вікнами сумно ридали трембіти.
      Жовтень 1911, Чернігів
      
      1 Безлісній горі.
      2 Штани.
      3 Ц а р и н к а -- обгороджений сінокіс близько од оселі.
      4 Смереки, рід наших ялинок.
      5 О с т р и в а -- суха смерека з галузками, на якій сушиться сіно.
      6 Худоба.
      7 Диких верхах гір.
      8 Лісові ягоди.
      9 Ватра-- вогнище.
      10 Довга на сажень сурма з дерева і з кори.
      11 Суточки -- обгороджена гірська стежка.
      12 Жінота.
      13 Негода, дощі.
      14 Гірська стежка.
      15 Огорожа з дерев'яних лат.
      16 Повітка на сіно.
      17 Дерев'яний намет, в якому живуть вівчарі та роблять сир (будз, бриндзю).
      18 Дерев'яна посудина.
      19 Коров'ячий пастух.
      20 Струнка -- намет для доїння овець.
      21 Козар -- козячий пастух.
      22 Полиці під дахом.
      23 Сироватка.
      24 Туман.
      25 Картопля.
      26 Г а б а -- хвиля.
      27 Г о ц -- водопад.
      28 К а ш і ц а -- дерев'яна обшивка берегів.
      29 На роботах у лісі.


Категорія: Коцюбинський Михайло | Додав: ychitel (28.07.2012)
Переглядів: 1205 | Рейтинг: 0.0/0