"Для загального добра" (початок) - Коцюбинський Михайло - Тексти для читання - Каталог статей

Головна » Статті » Тексти для читання » Коцюбинський Михайло

"Для загального добра" (початок)

Для загального добра Оповідання І Першій грім Замфір Нерон, ставний тридцятилітній молдуван, допив з глиняного глечика решту вина і встав з-за столу. 3 усмішкою задоволення від святного обіду, що грала на червоному, загрітому стравою та вином обличчі, він звернувся до жінки: - Порайся швидше, Маріоро, бо поїдемо на виноградник, а я тим часом запряжу коні. - Добре, - відповіла молодиця, поправляючи широке мідяне наруччя, що саме розщібнулося на її темній, немов спижовій, руці. Але не встигла вона ще защібнути наруччя, як почула, що круглий, на піваршина заввишки стіл – мас – звалився їй на Коліна, а посуда з брязкотом розкотилася по сінях, де задля хатньої духоти звичайно обідають улітку молдувани. - Помалу ви, потерчата! - скрикнула налякана Маріора, притримуючи стіл рукою. Винуватці тої катастрофи - два хлопчики літ семи-восьми та п'ятиліток-дівчинка - наче не чули сердитого материного поклику. 3 іскрами радості у чорних оченятах, з веселим покликом: «Ідемо, їдемо, на виноградник їдемо!» - вони зірвались із-за столу та покопотіли за батьком до стайні, вимахуючи недоїденими грудками мамалиги. - Це кара божа, ті діти! - вибухнула Mapіopa, збираючи розкидану по сінях посуду. - Ви не їсте, мош-Діма? - раптом звернулась вона до сивого, аж білого діда, чоловікового батька, що сидів за столом, безпритомно усміхаючись сивими мутними очима. - Ні, спасибі, я наївся, - тихо відповів мош-Діма, піднімаючи з долівки перекинутого глечика. Молодиця заметушилась: позбирала посуду, внесла до хати решту мамалиги, витерла триногий мас та поставила його боком під стіну. Її повольні рухи, землистого кольору обличчя, опущені додолу кутики уст свідчили про перевтому, а зігнутий, наче під важким гнітом, стан робив цю двадцятип'ятилітню жінку старою бабою. Тільки чорні з поволокою, орієнтальні очі блищали вогнем під тонкими, зведеними докупи бровами, говорили про цілі скарби затаєної нервової сили. Зробивши в хаті лад, Маріора перед дзеркалом обсмикнула рівні широкі рукави тонкої бомбакової сорочки, що за кожним рухом відкривали її спижові руки з мідяними та скляними наруччями, поправила здоровий золотий дукач на шиї та глянула на свою коротеньку корсетку зі шнуровицями, наче міркуючи, чи не треба взяти чого теплішого у дорогу. Але червцеве сонце, снопом цілим глянувши у загратоване вікно, пригадала їй, що надворі спека, а на тій спеці чекає, певно, на неї чоловік із запряженими кіньми. Маріора вийшла з хати. На призьбі сидів мош-Діма, оточений курами та качками, і, з безпритомною усмішкою божевільного, пригоршнею сипав на землю покришену мамалигу, на яку з галасом накидались його пірнаті приятелі. Маріора з-під долоні глянула в сторону повітки. За хвилину заторохтіли колеса, і Замфір, ледве здержуючи гарячі коні, заїхав під хату новим, на залізних осях, мальованим возом - каруцою. З зеленого васага виглядали щасливі обличчя дітвори. Маріора сіла - і коні, зігнувши від натягнених віжок шиї, помчались вулицею, збиваючи цілу хмару куряви. Собаки зграями вибігали з дворів, зі скаженою rавкотнею бігли за каруцою, кидались коням під ноги. Причепурені задля неділі молдувани придивлялись з-під долоні до Замфірової підводи, поцмокуючи з задоволення. І справді любо глянути на ставну постать Замфірову, з гордим, як у римського патриція, обличчям, з міцним станом, тісно обхопленим золотом мережаним іліком, що відкриває широкі рукави білої сорочки, з-під котрої видко кремезні, з грубими від напруги жилами, руки. Блискучі, чорні очі Замфірові, його довгасте, повне обличчя, облямоване низько стриженою чорною бородою, так і світяться задоволенням, так і сяють гордощами, наче звіщають мирові, що Замфір тепер справжній хазяїн, не згірш від других. Оцими самими руками, котрими натягує тепер ремінні віжки, заробив він увесь свій статок, все те, що зрівняло його З першими хазяями, чому тепер не оден заздрить. Тому-то так згорда й поглядає він на стрічних, так весело посвистує на свої ситі, у ремінних шорах, коні, що, вилискуючи чорною шерстю та круто вигнувши шиї, легко, мов пірце яке, несуть здорову каруцу поміж очеретяними тинами вузької вулиці. Минули село. Замфір ступою поїхав берегом Пруту. Тут глянув на нього з-за річки широкий простір зелених плавнів, замріли вдалині закордонні села. На румунському боці три пари волів тягло канатом проти води здорове червоне судно. Біла корогва на щоглі тріпалась в повітрі, поблискуючи до сонця. Високий засмалений стерник у червоному фезі налягав на стерно. Біля нього сидів білий кудлатий пес і дивився на берег. Вище, в далекому коліні річки, під крислатими вербами, тихо посувались за водою плоти, наче низка чорних острівців на блакитному поверсі річки. Вітер доносив звідти уривки. жвавої коломийки, якою розважалися на чужині плотарі-галичани. Діти помітили на судні собаку і висунулись із васага. - Мамо... мамо! а гляньте, який гарний песик! На, цю-цю! на! - На місце! - скрикнув ураз батько, обернувшись до дітей. З-за гори саме виїхав віз, наладнований жінками та дітворою, і нагнав Замфіра. Молдувани замінялись поглядом - і вмить, немов зрозумівши оден одного, підскочили на місці, пустили віжки, гукнули на коней ... Коні, почувши волю, шарпнулись із копита, витяглися -. і помчались стрілою наввипередки, згинувши незабаром у густій хмарі куряви. Лиш інколи, коли сильніший повів вітру відносив набік куряву, видко було оддалік дві каруци, одну ближче, другу далі, що, немов п'яні, хиталися з боку на бік від скаженого гону... Дітвора вчепилась ручками за васаг ... Чорні очиці блищать щастям ... Ах, так добре, захоплює дух, летиш, здається, кудись далеко, відірвавшись від землі ... Верби, садки, гори. наче женуться назад, у село, наче кружаться, обхоплені якимсь шаленим коловоротом... Мама сміється з задоволення, тато, той добрий «татика», раз у раз підплигує, вимахує рукою та, мов вітрилом на щоглі, має білим рукавом сорочки... Коні повитягались, як змії, запінились, а не даються випередити, хоч задня підвода вже близько, от-от черкнеться кіньми передніх коліс... Ні, таки наші взяли гору, таки ми попереду ... Ті вже далеко лишилися, спиняють коні ... Замфір стягнув віжки, коні зменшили біг, а врешті стали. Замфір витер рукавом упріле чоло, скочив з каруци і з виразом гордощів на розпаленому гоном виду поплескав гарячих коників по шиї. Приїхали. За хвилину діти з галасом вскочили у виноградник, випереджаючи матір. Замфір розпріг коні і пустив на пашу попід садом. Зараз від дороги, загороджений очеретяним тином, починався Замфірів виноградник. Розкішні крислаті кущі з буйною лозою, обліплені лапатим листом, вкрившн підгір'я, спинались на гору, звисали гірляндами над жовтим проваллям, що, мов глибока зморшка на чолі, перетинало пасмо гір. Тоненькі, штучно виплетені з очерету тини відділяли Замфірів виноградник від сусідніх, а буйна лоза, немов наперекір усім межам, перелазила через тини, спліталась вусиками з сусідніми лозами, по-братерськи єдналась у зеленому морі виноградників. Здавалось, якась могутня зелена хвиля залляла підгір'я шпичастих гір, п'ялась догори, до тих жовтих шпилів, що дивились зі своєї високості далеко за Прут, на плавні, на озера, на гирла, у далеку простору, повиту сизою імлою ... Зелене море листя грало долі всіми сутінями барв, від чорно-зеленої до жовто-зеленастої, а з гори вторувала тій мелодії барв безладна гармонія мідяних дзвоників отари, що паслась по горах, та тужлива чабанська сопілка ... Замфір дуже любив свій виноградник. Оця десятина землі, густо засаджена розкішними кущами, відділена від гори столітніми волоськими горіхами, делікатними жерделями та сіролистими айвами, дісталась йому ще від батька. То була дідизна, прадідизна, може. З виноградником цим зв'язано так багато споминів. Ще дитиною бігав він там, з утіхою смакуючи солодкий виноград, зазираючи під кожен кущ, у кожен закуток. Все тут знайоме, все своє. Там під горіхами сходився він у свято з стрункою, чорноокою Маріорою, ще дівчиною тоді, там посадив на щастя якийсь особливий гатунок винограду - от як розрісся тепер розкішно! - а тут, хазяїном вже, завів молодник. Замфір присідає під кущем, обережно, з любістю розгортає листя - то делікатне, ясно-зелене, покрите знизу білим пушком, то темне, блискуче, наче полив’яне. Там, під листям, цілі скарби, цілі купи розкішних кетяг так і обліпили кущ, так і вгинають лозу під непомірною вагою. Є, зародив господь, радісно б'ється Замфірове серце, а очі сміються до здорових грон. - Татика, татика! а йдіть сюди! - гукає старший хлопчик. - Скільки тут поми (винограду) - страх!.. - Сюди, сюди, татика! - кричить з другого боку дівчинка. - В мене більше, навіть листя не видко! .. Замфір сяє. Не зазиратимуть діти за чужі тини, у чужі руки. Буде своя пома, буде й вино. Тут саме вгіддя для винограду, звідси бере він таке вино, як спирт. 0, всі знають, яке вино у Замфіра Нерона, тим-то він і не возить його на торг ... Самі купці приїздять з готовими грішми, аби було що продавати. А доведеться продати більшу частину... Ну, та, звісно, на те й ходиться біля винограду, на те й працюється, щоб мати користь ... Дасть бог, буде продати, буде й для себе. Вже ж молдуван не лишиться без вина: змалечку звик. Замфір ходить поміж кущами, де тичку очеретяну поправить, де лист зайвий оскубе, де лозину підв'яже. Правда, сьогодні неділя, не слід би робити, ну, та коло винограду не гріх, бо то хліб святий, то дар божий ... О, тут гущина яка, сонця не пускає, треба трохи пообщипувати листя ... А тут лозина зайва, тільки сік марне тягне з бідного куща. Стяти її... Отак... А ось грона похилила гіллячку, на землі лежать бідні, треба підняти, бо то шкода, бо то праця людська. Ох, праця! Скільки-то праці та клопоту взяв оцей клаптик землі! Ще батьки, а може діди, лишили тут свою силу - бач, які здорові та розкішні кущі виплекали! А він сам - хіба він мало поклав тут здоров'я? І згадується Замфірові, як він восени мусить зібрати тички, підчистити лозу, закопати її в землю. Високо злітає здоровезна сапа, а на місці кущів виростають могилки. Спить зимою виноградна лоза, вкрившись могилками, а на весну треба визволити її, на світ вивести з-під землі, обчистити, на тички підняти ... А почнуть кущі бур'яном заростати - знов сапа в роботі, знов мозолі на руках. І то не раз, не двічі ... Виноград любить, щоб коло нього ходити. І ходиться коло нього, як коло рідної дитини, і годиться Йому, зате ж і звикається до нього, як до близької істоти, з життям котрої зв'язано власне життя, хліб, достаток ... І такою дорогою стає тобі оця гнучка рослинка, що вміє віддячити за важку працю, за тверді мозолі ... А пора збирання винограду? - пригадує Замфір. Ну, це вже легка, празникова робота. Ціла родина бере уділ в тій праці. Любо тоді глянути на стиглу, прозору ягоду, що ледве стримує солодкий сік у тонкій шкурці. Дорослі з піснями стинають стиглі кетяги в коновки та носять до бочки, а весела, замурзана солодким соком дітвора нишпорить попід кущами, вишукує непомічені грона. Рікою ллється солодкий муст!, починає грати - і тоді ціле село, від малих дітей до столітніх дідів, - напідпитку ... От коли б допоміг бог зібрати виноград да продати вино. Треба б взяти у пана яку фальчу землі, бо без поля теж погано у господарстві. Що то Маріора скаже на цю думку? Але де вона? - скинув очима Замфір по винограднику. Маріора стояла поміж кущами, мов у зелених рамцях, підперши рукою голову, з замисленим обличчям. - Маріора, а ти чого там зажурилася? Бачиш, господь послав нам дорід. Такого дороду я не помічав у наших сусід. - Хвалити бога! - зітхнула молодиця. - Та, бач, я думаю ... люди гомонять ... Про що люди гомонять? - підійшов до неї Замфір. - Та кажуть, буцімто їздять по селах якісь доктори, що псують виноградники. Кажуть, слабість якась завелась у винограді, чи що, от вони й вирубують кущі та палять їх, ще й землю отрутою напувають ... - Що? виноград рубають? - здригнувся Замфір. Він сам чув про ие, як їздив на торг у Рені. Палять? - каже вона. - Землю труять? То й його добро, його батьківщину, хліб його мали б знищити якісь там доктори? Зроду-звіку цього не буде. То, може, й є слабість така на виноград, але тут, у їх селі, всі виноградники, хвалити бога, здорові, родючі, на гарному грунті. Дурниця то, чутка ота. Та й люди у них не такі, щоб пустили докторів на свої виноградники. Ого! насмілив би ся який вступити на його виноградник. Він би першого з рушниці застрелив, як собаку. Через труп його хіба б переступили в садок, бо живий він не пустить туди. Ет, дурниці! Мало що люди плещуть. Замфір махнув рукою. Однак, не вважаючи на той зневажливий рух, хмарка турботи повила Замфірове чоло. Ненадовго, правда. Ясність веселого червцевого дня, широке зелене море, хвилею листу вкривше скарби дороду, безжурне щебетання дітвори, що з галасом, обмаяна виноградними гіллячками, бігла до батька, вернули Замфірові його веселий настрій, його рожеві надії. Сонце вже повернуло на вечірній пруг. Маріора загадала збиратись додому. Хлопці метнулись до коней, і незабаром віз стояв запряжений, готовий вирушити в дорогу. Гарячі коні помахували обтиканими виноградним листом головами, а дівчинка в вінку з гіллячки винограду тягла за собою на віз кілька стятих батьком довгих лозин з делікатним лапатим листом та лоззкручуваними тоненькими вусиками. Нарешті коні рушили, каруца покотилася берегом Пруту, і довго ще видко було щасливі обличчя дітвори та довгі зелені лози, що, позвисавши з каруци аж до землі, колихалися від швидкого руху, немов прощаючись зі .своїми подругами на винограднику ... В селі був рух. Цілі юрми молодіжі, одягненої в святну одіж, стояли на вулицях або простували на майдан, звідки на село ціле розходилось глухе дудніння доби! в супроводі різких, пискливих згуків ковала. Одноманітна східна мелодія булгаряски свідчила, що там, на майдані, танець саме у розпалі. Опріч цього руху помічався ще й другий рух. По вулицях снували молдувани, купчились біля воріт, попід тинами, вимахували руками, сперечалися, кричали. Баби своїми пискливими голосами робили справжній шарварок. Очевидячки в селі щось сталося. Коли Замфір наблизився до одної з таких купок, його зупинили, оточили каруцу зо всіх боків, і хоч по розпалених обличчях молдуван видко було, що якась цікава новина свербить Їм на кінці язика, однак давнім звичаєм виповнено поперед церемоніал привітання. Добридень, Замфіре! Спасибі вам. Що поробляєш? 3 виноградника їду. По цій коротенькій прелюдії, виконаній з обох сторін однаковим тоном, знялась ціла буря голосів. Чи чув він, що примар одібрав бомагу?.. О, він пустить їх, запроданець отой. бодай би не встав в останній день на суд божий!.. Ба, не пустить! Пустить, побачите, пустить!.. То село не пустить! .. Ні, це вже кінець світа настає ... Замфір нічого не розумів. - Хто? кого не пустить? .. - кажіть-бо толком• Кидав він питання на всі боки. - Кого!.. таж докторів!.. Прийшла до лримарії бомага, що незабаром мають приїхати доктори, які псують виноградники. Замфіра, наче грім із ясного неба, вразила ця звістка. «Невже ж цьому правда? - шибала думка по його голові. - Невже ж цьому правда?» - Ой, виріжуть нам виноградники, зовсім виріжуть, анцихристи! - голосила якась баба. - Нічого, будемо звикати без вина, - злорадо кидала увагу друга. Замфірові не вірилось ще. Чи не пустив хто часом дурну поголоску? Треба самому дізнатись про це в примарії. - Я зараз буду тут, тільки коні випряжу, - гукнув він в юрму, рушаючи. За хвилину Замфір з похмурим обличчям йшов вже у примарію. За ним потягло кілька молдуван. Примаря не було ще з ярмарку; на дворі примарії стрів Їх пан писар, дуже незадоволений, що йому перешкодили милуватися своїми новими, ясної барви галанцями. Він скинув на Замфіра котячими очима, настовбурчив рівні, як у кота, вуси. і відповів на привітання. - Ми прийшли до вас, д6мнуле писарі, дізнатися, чи правда тому, буцімто прийшла бумага про докторів, що псують виноградники? Пан писар зробив рукою та одягненими в ясні галанці ногами такий рух, наче хотів попрохати вибачення у громади, що така нечемна бумага справді існує в канцелярії примарії. - Аякже... є... є... за нумером... - Чого ж вони хотять від нас, ті доктори? - глухо спитав Замфір. Пан писар був у клопоті: він сам гаразд не знав, чого хотять «доктори». - А... а... в вині слабість така є, філоксерія прозивається, - збрехав він, вдячно відкидаючи ногою в ясних галанцях та роблячи рукою округлий рух. - Слабість? В вині слабість? - загула громада. Брехня! Діди, прадіди наші пили вино, а жили по сто літ! І ми п'ємо, а ніхто не чув ні про яку слабість. Це нам голову морочать! .. Бач, слабість знайшли! .. - І звідки ж береться та слабість? - спокійно, але глухо питав Замфір. - А ... а з повітря! .. - І пан писар, зморщившись, потяг носом повітря, наче помітив присутність тої слабості у повітрі ... - Ну, і що ж, - допитувався Замфір, - рубатимуть нам виноградники? А рубатимуть. - Усі? - А всі ... Молдувани обурились. Хто має право рубати їх виноградники? Та вони на шматки розі рвуть першого, що підніме сокиру над кущем. як! Вони садили виноград, вони пазували садки свої, а хтось прийде і так, з доброго дива, почне нищити їх працю? Яким правом? - Закон!.. - уклонився, розставивши руки, пан писар ще й очі заплющив, наче прохаючи вибачення, , що існує на світі такий закон. Закон! закон! Вони вже чули те слово. Як тільки яке здирство, як тільки кривда яка громаді - зараз: закон. А хіба закон насадив їм виноградники, що дає право нищити їх? Хіба закон працював на тих виноградниках до поту кривавого? Закон, він каже! А хіба ж на світі є такий закон, щоб відбирав хліб від їхніх дітей, робив їх жебраками! Ого! Вони мають свій закон: забалакає він з рушниць до кожного, хто насмілиться хоч пальцем ткнути садки їхні! Тоді хай судять їх!.. Громада гула, як рій роздратованих шершнів, але пан писар вже не чув того гомону. З почуттям власної вищості, з виразом невимовного презирства до того темного хлопства, що так не личив його котячому видові, пан писар округлим рухом звернувсь плечима до громади і, кинувши останній погляд на свої нові галанці, вступив у канцелярію. Замфір покинув розхвильовану громаду, не вияснивши собі гаразд очікуваного лиха. Злість душила його за горло, а прокльони, які посилав він усяким законам, що не дають бідним людям спокійно жити, не здіймали важкого каменя з серця, не зменшали злості. А коли перелякана жінка стріла його неспокійним питаючим поглядом, він процідив крізь зуби: - Не бійсь, нічого нам не буде. Я ще здолаю оборонити себе від напасті, - і глянув спідлоба на стару турецьку рушницю, що висіла на стіні край мисника. ІІ Різні погляди Одної ясної днини, так коло години десятої вранці, горішньою дорогою, що йде понад Прутом, котилося дві молдуванські каруци. На задньому возі, де сиділо кілька чоловіків, спустивши ноги за полудрабки, чутно було веселі жарти, регіт, пісню. По грубих полотняних сорочках, по чорних :1апрацьованих руках, а нарешті,. по залізних лопатах та всяких робочих струментах, що визирали крізь полудрабки, можна було пізнати, що то робітники. На передньому, помаJ1ьованому зеленою фарбою, возі серед дорожніх клунків сиділо троє молодих хлопців: двоє - на задку воза, а один - напроти їх, спиною до візника-молдувана. Цей останній солодко дрі• мав, звісивши здорову, круглу, як кавун, голову на груди. По його опасистому, круглому обличчю з чорним закрученим вусом блищала щаслива усмішка солодкого сну, а кругленьке, багато обіцяюче в будучині,_ черево рівно колихалося під полами студентського китля. При коротенькій гладкій фігурі студента товариш його здавався мізерним та тендітним. Високий, худий, з закарлюченим, як у кібця, носом на довгому обличчі, облямованому рідкою темною борідкою, одягнений у синю французьку блузу, на котрій можна було полічити усі кістки його, він трохи скидався на Дон-Кіхота. Зігнувши свою довгу фігуру та спершись худими, кістлявими руками на рушницю, Дон-Кіхот (як його продражнили товариші) пожадливо стежив очима за табуном диких гусей, що летіли через Прут у плавні. Його, очевидячки, дратувало, що дичина безкарно летіла над головою, захищена високостю та забороною полювати до Петра. Третій подорожній, закутаний у парусиновий плащ, з кобкою на білому картузі, при котрому засмалене обличчя подорожнього з підстриженою a lа Boulanger' білявою борідкою видавалось ще чорнішим, дивився вдумливими сивими очима на широкий краєвид. Попід полониною, по котрій вони їхали, широко розіслався зелений низькоділ. Срібляста биндочка Пруту кривульками порізала зелені береги, ціле море хвилястого комишу ховало від людського ока блискучі озерця та гирла, блакитна імла далини повила далекі села, гори. садки. На планині хилилась од вітру пшениця, а по жовтих ярах, що збігали з гори до Пруту, п'явся лозиною кучерявий виноград. На чистому теплому небі тільки де-не-де біліли кущиками хмари. Дон-Кіхотові першому докучила мовчанка. Він злегка штовхнув дрімаючого студента. - Колего Савченку, годі-бо вам носом свистіти, он гляньте краще на той табун диких гусей; аж злість бере, що не можна дістати. - Га? .. що? .. я заснув?. - прокинувся студент. А що ж його робити У дорозі: ні вина, ні дівчат тут немає ... - Незабаром приїдемо в село: буде те й друге. - Угу ... а як знайдемо філоксеру, то ті мегери й очі з лоба повидирають нам. А ви все ще, колего Рудик, мов кіт той, пасете очима пташок? Плюньте на це діло… Рудик нервово кинувся. - Плюньте на своїх дівчат краще, - відрізап він ображено. - Ха-ха! Прирівняли! .. А що ж це, - позіхпув Савченко, - наше начальство похнюпилось? На що хочете закладаюся, що саме тепер обмірковуєтьси 11лан кампанії антифілоксерної! Ну, признайтеся, пане Тихович, адже я вгадав ваші думки? Тихович скинув очима на Савченка. - На цей раз не вгадали, - обізвався він. - Я нічого не думав, а просто милувався краєвидом. А коли хочете, признаюся щиро: мене турбує думка, що у Лоєштах знайдемо філоксеру. - Вас турбує? - засміявся студент. - А я б міг сказитися за тих вісім годин одноманітної праці; .коди б не рятувала мене часом від цього ота ваша неприятелька - філоксера. Все ж таки якісь враження, рух, життя. Та й приємно знайти, коли шукаєш ... Мовчали б краще, колего, - спинив його Дон-Кіхот (vulgo! Рудик), - та не дратували пана Тиховича своїм легкодумством. Адже ви знаєте, як він поважно дивиться на свою місію ... Студент махнув рукою і розщібнув кітель; Тихович нічого не відповів. За кілька хвилин він звернувся до візника: - Діпарте Jlоєшти? - Яка! - показав візник пужалном на провалля, в якому зникла враз дорога. Здавалось - далі нікуди було Їхати. Дорога западалась, як під землю, а за проваллям, глибини якого ще не можна було помітити, стирчали зелені шпилі гір. Але візник припинив коні і ступою спустився У кручу. Віз в’їхав у вузьке міжгір'я. З одного боку дороги стирчала жовта стіна урвища, з другого чорніла широка безодня, дно якої, мабуть, ніколи не бачило сонця. Зубчасті гори кидали тінь на дорогу, пітьма лізла з безодні, виповняла міжгір'я, п'ялась по горах аж до сяючих на сонці шпилів. Стягнені віжками, під натиском каруци, коні крутились, як змії, помалу спускали віз по покрученій дорозі, що, здавалось, про• вадить на той світ. Виступи гір закривали дорогу і тільки клаптик безхмарного неба синів у високості над стрімкими жовтими стінами урвища. Враз, немов від маху чарівничої палички, пасмо гір розірвалося, в широкому отворі, наче у вікні, блиснула річка, а за річкою - широка простора зелених плавнів, засипана вся південним промінням. Каруца впірнула у хвилю ясного світла і покотилась берегом .Пруту. далеко лишивши за собою похмурі бескеди. Незабаром показалось село, мальовничо розкидане над річкою по горі. Білі, чепурненькі хати під очеретяними стріха ми, з широким піддашшям на мальованих стовпах, дерев'яні кошниці на кукурудзу, очеретяні хлівки, крилаті акації та морви за штучно плетеними очеретяними тинами, журавлі над колодязями - все це робило гарне враження, свідчило про лад та достаток. Хазяїв не було вдома, всі були на роботі. Тільки де-не-де діди вигрівались на сонці, сидячи на призьбі, та молодиці квапливо бігли по воду, вимахуючи мідяними побіленими кухвами. Собаки, яких завжди буває безліч по селах південної Бессарабії. обпали каруцу і бігли, валуючи, за нею аж до примарії, де зупинились наші подорожні. Тихович вискочив із каруци і, не обтріпуючи навіть пилу, спішно ввійшов У примарію. Тут його стрів примар, грубий череватий молдуван із апатичним обличчям, та наш знайомий - писар. котрий не мав уже на собі святних ясних галанців. Тихович назвав себе. - Мені припоручено, - додав він, - обдивитися лоєштські виноградники, щоб запевнитися, чи вільні вони від філоксери. Ви дістали моє оповіщення? Примар апатично кліпнув очима, а писар, настовбурчивши вуси та вирячивши котячі очі, зігнувся так, що робив враження людини. у котрої від страшного болю втягло назад живіт. - Аякже, відібрали ... це про філоксерію? О! ви тут напевне знайдете її!.. - додав він з округлим рухом рук. - Ви чому так думаєте? - звернувся до нього зацікавлений Тихович. - Люди мруть, - таємниче пояснив писар. - І в повітрі... - Він не доказав, а тільки потягнув носом повітря, наче чув там присутність філоксерії. Тихович злегка осміхнувся. - Мені треба знайти кватири, - звернувся він до примаря, - для робітників і для нас. За хати я платитиму. Тільки поспішіться, бо люди чекають на дорозі. - Усе буде зроблено! - підхопив писар, висовуючись з хати задом та виробляючи дивні рухи ногами, на котрих, на превеликий жаль пана писаря, сьогодні не брилювали вже нові ясні галанці. Сотник та десятник, як навіжені, бігали по хатах, шукаючи кватир - і не могли ніде знайти. Молдувани, дізнавшись, що приїхали ненависні їм «доктори». нізащо не хотіли пускати ворогів у хату. Савченко з Рудиком сиділи на возі і, голодні та лихі, лаяли молдуван. - Яка дикість! Який брак культури! - хвилювався Савченко. - Ти працюєш ДЛЯ їхнього добра, для їхньої користі, а вони тебе в хату не пускають, варвари! .. - Відколи це ви, колего, почали добачати користь у нашій праці? Я щось раніше не помічав цього за вами. Може, то з голоду? - глузував Рудик. - А таки я голодний, коли хочете знати! - вибухнув Савченко. - Від самого рання нічого не їв, а тепер чекай на спеці, поки тебе пустять у хату! .. Нічого мовити - миле життя розвідача філоксерної комісії! - Ех, шкода! - зітхнув Рудик. - Якби можна, забив би я оце парочку диких гусей та засмажив на маслі, знаєте. з яблуками ... - А-а! не дратуйте ж бо! .. - Або підстрелити, знаєте, зайця та спекти до бурячків у сметані ... - Тьфу! Мовчіть-бо, бо слина котиться ... Тихович з ганку прислухався до тої розмови, зморщивши чоло. Очевидячки, і його дратувала прикра ситуація. Нарешті задиханий сотник оповістив, що кватири знайдено. Обидві каруци рушили, і наші подорожні так-сяк розташувалися. Коли за кілька хвилин робітник ніс з шинку карафку вина, молдувани кидали услід йому гнівливі погляди, вигукуючи з обуренням: - Анцихристи! Бач, самі п'ють вино, їм воно нічого не вадить, а людям рубають виноградники, бояться, бач, щоб люди не вмирали, бодай би ви самі виздихали, анцихристи! В невеличкій, чепурній молдуванській хаті, де зупинились розвідачі, сичала на столі бензинка , а на ній шкварчала яєчня, яку митецьки вмів пряжити Савченко. Він сам, своєю власною кругленькою особою, стояв, зігнувшись над пательнею, і з утіхою ласуна, з поширшеними ніздрями, розкошував пахощами смачної страви. Рудик витирав склянки на вино, різав хліб. - І де той Тихович вештається? - бурчав імпровізований кухар. - Яєчня вже готова, а його десь носить ... - Принесло вже і, як бачу, в самий час! - обізвався Тихович на порозі. - Треба було поглянути, як там розташувались робітники. Савченко загасив бензинку, тріумфально поставив на стіл яєчню і з вншуканими рухами, церемоніально запрохав товаришів на обід. Розмова стихла; чутно було тільки, як працювали молоді шелепи та булькало вино при наливанні у склянки. По заспокоєнню голоду Савченко сповнив склянки, закурив цигарку і звернувся до Тиховича. - А тепер. коли «жолудкове питаннє», як кажуть галичани, залагоджено, мушу поділитися з вами сумним спостереженням, що наша хазяйка пеклом дише на нас. Мені, знаєте, треба було вмитися з дороги. Я й звернувся до хазяйки. «Де у вас вода?» - питаю її ввічливо так. - «У Пруті». - відказала мені дама. «Це ми знаємо, - кажу я, - а чи не можна б звідси трохи взяти?» - та й подався до діжчини. Ех, як не скочить моя мегера, як не вихопить діжку в мене перед носом, як не забелькоче! «Фе, - кажу, - мадам, навіщо ж так хвилюватися? Це і на нерви шкодливо, і колір личка може зопсуватися, хоч воно й так у вас нагадує торішню мамалигу». І що ж, ви думаєте, відказала вона на таке dictum? Отож нічого не відказала, а тільки плюнула, так-таки й плюнула на вічний сором прекрасній половині роду людського ... Рудик сміявся. - Ну, цього факту хіба не запишете собі іп libris amoris? Та хіба ж тільки хазяйка наша?! - додав він. - Всі вони, усі молдувани дивляться на нас, як на Boporif1 своїх, у ложці води ладні втопити нас. - І не дивниця, - обізвався Тихович. - Приїздять в село якісь люди, що не знають Їх мови, через що не можуть порозумітися з ними, не п)итаючись, йдуть на виноградники, рубають їх, палять... За що? нащо? яким правом? Незвісно. Та й виясни ж такому молдуванові, темному, неосвіченому, що філоксера, той страшний шкідник винограду, може з часом знищити всі виноградники, хоч тепер не видко ще руйнуючої сили того маленького, а сильного ворога! Він не пійме віри. Виясни господареві, у якого зрубано виноградник, що це зроблено для загального добра, для забезпеки сусідніх виноградників від зарази! Чи ж він потішиться таким поясненням? Або обіцяй другим, що ми не пустимо на їх садки філоксери, коли від самого початку існування комісії аж досі не було ще Прикладу, щоб вдалося нам цілком очистити від філоксери виноградники в якому-небудь селі ... - Амінь, - перехопив Савченко. - Я давно вже кажу, що наша праця, наша йолопська праця нікому не потрібна ... На цю псевдоборотьбу з філоксерою ми, мов у бочку Данаїд, кидаємо гроші, силу, час ... - Вибачайте, - перебив його живо Тихович. - Ви не дали мені сказати, що дорогу до кращих результатів запиняє нам та ж сама темнота молдуван, бо, замість помагати нам у боротьбі, вони шкодять їй, причиняються до розповсюдження філоксери. Я не нехтую боротьби з філоксерою, а тільки вияснюю причину ворожнечі молдуван. Я вірю, що ще не пізно боротися з ворогом винограду, що ми змогли б ще локалізувати його, здушити, знищити і таким робом об рятувати бессарабські виноградники. Нам тільки потрібні сили і кошти, великі кошти, щоб була змога обдивитися зразу цілу Бессарабію і таким побитом з'ясувати собі великість лиха, з яким провадимо боротьбу. - Щасливий, хто• вірить! А я таки думаю, що ми просто воду міряємо ... - Коли б я був одної з вами думки, я б зараз кинув службу, ~ вмішався Рудик. - Ф'ю-ф'ю-ф'ю! - засміявся Савченко. - Хіба я дурний кидати службу, коли мені за неї гроші платять! Знаєте приказку: дурний дає, розумний бере ... - На цю приказку я міг би вам дещо відповісти, але маєте щастя, що хочу спати, - сказав Рудик. Він встав із-за стола і простягся на лаві, сягнувши довгими ногами аж до протилежної стіни. За його прикладом обляглись і Тихович з Савченком. До вечора, коли повернули з поля молдувани, звістка про приїзд «докторів» облетіла ціле село. Молдувани купчились на вулицях. Скрізь помічалося роздратування, чути було лайку, прокльони. Діди правили щось про гріхи та останній час, молодші нахвалялися не пустити ворогів на виноградники, перестріляти з рушниць, розсудливі гамували запал. На вулиці колотилося, як в горшку колотиться. Замфір шкилював примаря, називаючи його хабарником за те, що :пустив у село комісію. Але справа від цього не поправлялася, ба й не вияснялася: молдувани не знали довідне, що робитимуть з їх виноградниками, який завбільшки той камінь, що завис над їх головами. Серед моря самих дивоглядних поголосок, спліток, яких не шкодувала роздратована жінота, годі було орієнтуватись. - Ходім краще до докторів, - гукнув врешті Замфір, - та розпитаємося, чого їм треба від нас. - Ходім, ходім! Це розумна рада! - згодилась громада, подаючись до Тиховичевої кватири. Декілька молдуван вступило в хату. - А чого вам треба, люди добрі? - звернувся до них по-московськи Тихович. - Не розуміємо московської мови! Коли приїхав у наш край, хай говорить по-молдуванськи! - крикнув хтось з гурту. Кров вдарила Тиховичеві в обличчя. йому стало соромно. Добре, я говоритиму по-молдуванськи, тільки не знаю, чи зрозумієте гаразд, бо я не дуже знаю вашу мову. - Нічого, зрозуміємо ... - Так скажіть же мені насамперед, чого ви хочете Від мене? - удруге поспитав Тихович. - Ми хочемо знати, чого ви приїхали у наше село? - виступив Замфір. - Мене прислано сюди обдивитися ваші виноградники і таким робом дізнатися, чи нема там філоксери. - Філоксера? Що таке філоксера? Що це за вигадки? - гуділо в юрмі. - Філоксера - це така рослинна воша, як от буває на кукурудзі, огірках, кропиві та других рослинах, тільки ще менша. Вона живе на виноградних корінцях, висисає з них сік - і через те кущ засихає ... - Цього ніхто з нас не бачив! У нас її немає! Старі люди скільки живуть, а такого не бачили. Не вірте, це він зуби нам замовляє! Це брехня! Нові податки з нас хотять витягти, от що! Знаємо їх! - хвилювались роздратовані попередніми поголосками молдувани. - Я не кажу, що філоксера є на ваших виноградниках, бо я ще не обдивлявся їх. А що старі люди не бачили її, як кажете, досі, так це тому, що лиш недавно завезено в Бессарабію шкідника цього з-за кордону на лозах виноградних, і він не встиг ще дуже розмножитися. А філоксера тим і небезпечна для винограду, що, розмножуючись страшенно хутко, переходить з куща на кущ, з садка в садок. Вона може причепитися з землею до сапи, якою підгортаєте кущ, до ніг худоби чи людини, яка проходить по зараженому місцю, і таким робом її легко рознести по всіх виноградниках. Опріч того, в кінці літа філоксері виростають крила, вона робиться мушкою, перелітає з садка в садок - і кладе на. кущах яйця. Тому-то, як не запобігти лихові, незабаром настане такий час, що всі виноградники засохнуть... - І що ж ви робите, скоро знайдете її? - поважно поспитав Замфір. - А те, що з паршивою вівцею в отарі. Навіть більше: ми зрубуємо кущі, палимо їх, а коріння з філоксераю труїмо отрутою в землі, забиваємо кущ і філоксеру і таким побитом не пускаємо її далі, на здорові виноградники. В юрмі зчинився розрух. - Чуєте? Вони рубають нам виноградники! Палять їх! Землю святу труять! Яким правом.? Хіба вони дали нам виноградники, хіба вони працювали на них, гарували, як ми! Піклуються, бач, непрохані добродії, що виноградники сохнуть. Коли сохнуть, хай сохнуть божа воля, з богом не сваритися ... Ого! знаємо ми вас! Намножилося вас, тих. вчених, що не знають важкою працею хліб за робляти, та й вишукують якусь філоксеру, чи що, на наші голови! Шукають те, чого ніхто не бачив, про що ніхто не ЧУІВ! Ні, щоб оце хтось прийшов на виноградник, зрубав його, спалив, знищив хліб святий - а-а! Скоріше їм голови постинають, ніж кущі виноградні! Не пустимо, не пустимо ворогів наших на виноградники! Хай нам роблять, що знають! .. А тепер розходьмося! А каса! а каса! Збурена, зелектризована власними похвалками юрма невгавала. З розпалених облич, з гнівливих поглядів, палких рухів помітно було роздратування та завзяття. - Не раджу, - обізвався блідий, зрушений Тихович, - не раджу цього робити, бо як не послухаєте моєї доброї ради, то послухаєте закону, котрий вас не помилує ... Закон! знов закон! Вони, як черепахи шкаралущею, захищаються тим законом, але молдуванський кулак дасть собі раду і з тою шкаралущею! Вмить до стола прудкою ходою підійшов Замфір. його обличчя було скривлене, очі палали диким огнем. Він показав руку на папери, що лежали на столі, і нахилився до Тиховича так, що той почув тепло від його лиця. - Домнуле доктор, - сказав він, - коли ви добра людина, забирайте з собою свої закони та їдьте звідси мерщій, щоб ми про вас і не чули! - І з тими словами він почав згортати зі стола папери на одну купу. Тихович не знав уже, як покласти кінець тій прикрій сцені, коли враз почув, що в юрмі починає притихати, а серед нарізних покликів молдуван співучий голос пана писаря бере гору над затихаючою бурею. - І що ви робите, і що ви чините, голови нерозумні! Ех, ви! Правдиві кап-ді-бой, - гамував пан писар. - Сам цар, сам «імперат» прислав їх сюди, а вони колотнечу роблять, немов їм «закуції» московської забаглося! .. Замфір відступив від стола і в дверях стрівся з паном писарем, одягненим на цей раз у свої чудові ясні галанці. Пан писар ще здалеку робив руками такі рухи, наче на мигах прохав вибачення за брак чемності у тої неосвіченої мужви. Тихович сердечно подякував свому рятівникові. За кілька хвилин молдувани розійшлись, а пан писар у вишуканих фразах оповістив Тиховичеві, що від недавнього часу помічає у вині «щось», що конче повинно бути філоксерою. Пан писар, боячись за своє життя, ладен навіть покинути вживання того шкідливого, зараженого хоробою трунку, скоро «доктор» знайде це небезпечним. А коли Тихович заспокоїв його, зраділий пан писар попрощався, лишаючи Тиховича на самоті з невеселими думками про недавно минулі пригоди. ІІІ На роботі По неспокійній ночі Тихович разом зі сходом сонця зірвався на рівні ноги. Клопоти робочого дня вернули йому енергію, втрачену під впливом вчорайших пригод. Треба було загадати робітникам лагодитись на роботу, ще раз поглянути на план виноградників, послати збудити Савченка: лікар іn spe любив довго поспати. Бензинка з бляшаним чайником, що служив замість самовара, сичала вже на столі, а Тихович, вмиваючись, . умовлявся з низеньким, бородатим циганом, котрий, покірливо схиливши набік голову та називаючи себе чомусь греком, прохався на роботу. Тихович звелів йому захопити з собою лопату та ніж - і зраділий циган метнувсь додому по струмент. За кілька хвилин надійшли Рудик з заспаним Савченком, і всі троє взялись до снідання. Тихович нашвидку їв яйця, запиваючи Їх каламутним чаєм. Час не стояв, було вже щось по п'ятій. Вибігши на подвір'я та запевнившись, що робітники вже готові, струменти розібрані. гасу для дезинфекції в коновці доволі - Тихович ознаймив, що можна вирушати. Але зараз за ворітьми показалося, що Рудик забув лупу, а Тихович - нотатник із планами, і всі мусили затриматися, аж поки робітник не приніс те й друге. Врешті рушили. Ранок був чудовий. В долині, над Прутом, стояв ще синій туман, але небо було ясне, прозоре, в повітрі віяла прохолода, а сонце весело осміхалось до ярозелених акацій, жовтих комишових тинів, прибитої росою дороги. Спочатку все було спокійно. Але дедалі Тихович помічав, що жінки, котрі стрівались з ними, йдучи по воду, кидали на них ворожі погляди, відвертались та плювали. Деякі з-за воріт показували кулаки, посилаючи наздогін невиразні лайки. Дітвора вибігала з хатів і з криком: «Доктор, що псує виноградиики! Доктор!» - підцьковувала на них собак. та шпурляла грудками. Кілька грудок пролетіло межи Тиховичем і Савченком. Собаки обпали робітників, сікалися до ніг та піднімали страшенний галас на ціле село. Тихович насилу стримував роздратованих робітників, не бажаючи бути свідком якоїсь ще прикрішої сцени. Тільки оден «грек» йшов спокійно, зі схиленою набік головою, з обличчям святого, що здався на ласку божу, і, здавалось, цілком не приймав на свій рахунок епітету «фараон», який припинала йому свавольна дітвора. Йшли так з півгодини. Аж ось скінчились очеретяні тини, лишилась ззаду остання хата над глинищем, і наша «філоксерна партія» опинилась у долині. Вогкість У повітрі, специфічний дух болота та аеру давали знати про близькість річки. Вузький, глибокий Прут блиснув врешті з-за прибережних верб, а попід горами зазеленів розкішний килим виноградників. Вступили у перший з краю виноградник. Буйна листва кущів синіла під рясною росою, дихала ще нічною прохолодою. Тихович розставив робітників, загадав, які кущі обдивлятися, і покликав цигана. Не виймаючи люльки з зубів, циган підбіг, з покорою схиляючи набік голову - Копай отут під кущем, - навчав його Тихович, не так, ширше треба... Тепер киркою обтруси з землі тоненькі корінці, обріж їх ножем та подай мені ... Отак ... а тепер копай з другого боку. Та гляди мені, обережно, щоб куща не підтяти ... Циган порається під кущем, незручними рухами обтрушуючи з нього росу, а Тихович пильно обдивляється кожний корінець, підсуваючи інколи під побільшуюче скло. Грубе виноградне коріння обросло корінцями та тоненьки ми мочками, як бородою. Циган обтинає їх кривим кос6ром2 і подає Тиховичеві. Багато ж тих корінців - страх як багато. Оден, два, три ... десять, ціла жменя, ціла купа ... Тоненькі, брунатні, вони переходять з-під куща в Тиховичеві руки, а з рук падають на землю, як нікому не потрібні трупи. Робота цілком захоплює Тиховича: він нічого не чує, нічого не бачить, опріч тих корінців, таких однакових, одноманітних, мертвих ... Зерно піску, приліплене до кореня, блисне часом перед очима, налякана мурашка, мов божевільна, заметушиться, шукаючи захисту між корінцями, слизький хробак протиснеться крізь пальці і впаде на розкопану землю ... Але корінці чисті, здорові, не знають ще свого смертельного ворога ... - Загортай землю! - командує Тихович циганом, що пахкає люлькою під кущем\" - А тепер уважай: відлічи по рядку сім кущів, а восьмий розкопуй так, як цей ... Штій? (Знаєш?) - Штів, домнуле ... Тихович біжить наперед. Сплетені вусиками лози запиняють йому дорогу, скроплюють росою, але йому ніколи зважати на це: він вже стоїть під кущем. І знов той дух свіжої розкопаної землі, і знов ті корінці ... Кущ минає за кущем, рядок біжить за рядком ... Зігнуті в'язи починають трохи боліти, натужений зір та скупчена увага женуть усякі думки, в голові робиться якось неясно. А тут корінці, корінці і корінці ... Ось мигнуло щось перед очима-жовте, кругле, дрібненьке ... Невже філоксера? Увaгa подвоюється, зіниці ширшають, побільшуюче скло справляє свою службу. Ні, то не філоксера, то від механічної уразки напухла мочка ... І знов корінці пересовуються перед очима, падають на землю непотрібними трупами ... Десь здалеку, з-за стіни зеленої, чутно фальшивий голос Савченків: Коли б мені зранку Горілочки склянку ... – виспівував він. – Тютюну та люльку, дівчину Ганнульку – Горілочку пив би, Люлєчку курив би, Дівчину Ганнульку До серця тулив би ... - Гарні ідеали! - сміється Рудик з-під куща на другому кінці виноградника. А Тихович пильно роздивляється корінці. «Люлєчку курив би, дівчину Ганнульку до серця тулив би», лунає йому в ухах, а в очах починає рябіти. Тихович почуває потребу відірвати, врешті, очі від корінців: він підносить голову і з пільгою зітхає. А навкруги так гарно. Сонце підбилось вже височенько, на небі - ні хмаринки. В прибережних вербах щебече птаство, зелений комиш стоїть нерухомою лавою. З румунського боку вартовий жовнір, спершись на рушницю, з-під широкого козирка придивляється до роботи на молдуванських виноградниках. По дорозі за Прутом поволі котиться гарба, запряжена волами, і немилосердно скрипить здоровими немазаними колесами ... Доволі, ніколи: циган підсуває вже цілий оберемок корінців. І саме тоді, як корінці, мов безконечні батови війська перед отаманом, пересовуються перед очима в Тиховича, думки натовпом, але без ладу лізуть у голову. «Кого винуватити у тих обопільних прикростях, У тих непорозуміннях, які постали межи нами а мол• дуванами? - думає Тихович. - Чи не краще б поставити діло так, щоб молдувани дізнавались про філоксеру перш у школі від попа, а не від нас, що злітаємо, як сніг на голову, на те, аби знищити виноградники, збурити селян та поїхати далі, на нові прикрості й прокльони ... Але чого цей корінець має такий нездоровий вигляд? Треба його пильніше оглянути. Ні, нічого ... Так хто ж винен: ми, освічені, чи молдуванитемні?. Ану, колупнути кору цього грубого кореня ... Бач, тут цілий світ під корою ... Акариди та грибки розкошують собі У цій трухлявині... Але філоксери нема. Ну, і слава богу ... ие вже кілька виноградників обдивилися - і все гаразд досі. Може, й не буде тут філоксери. Коли б не було... а то живий жаль бере рубати такі розкішні кущі, та ще обліплені кетягами. Але як душно ... вже, мабуть, полудень, треба б спочити трохи, ну, та нехай тоді, як скінчимо цей виноградник ... Тільки шия вже болить, в голові туман, думати важко ... І навіщо вони дзвонять лопатка ми, ті робітники... це так дратує нерви ... А корінців же, корінців! Оден скидається на другий, оден такий, як другий, так наче всі ті переглянуті вже купи були одним довгим, безконечним корінцем. Ні, ті корінці просто гіпнотизують людину, притягують очі ... І не хочеш дивитися, а дивишся, не можеш очей відірвати від них ... Ех, треба прочуматись трохи, стрепенутися ... Тихович кидає останні корінці, підводить голову, дивиться на небо і ... О, боже! на небі ... бачить він цілу купу темних корінців, що розсипаються, крутяться, мигтять в його перед очима, приймаючи різні форми ... Тихович здвиг плечима, протер очі і глянув на землю. Але там вже чигає на нього працьовитий циган з покірливо схиленою набік головою та цілим снопом корінців на лопаті. Ах, ті корінці! Під кущем корінці, у цигана корінці, в руках у Тиховича корінці, біля ніг його теж корінці ... Ні, справді можна здуріти від тої повіні корінців-брунатних, жовтих, білих, тонких, грубих, з землею і без землі корінців! .. Шість годин дивитися на одне й те саме, шкварячись до того на червцевому бессарабському сонці ... Тихович чує, що йому млосно, що очі готові от-от заплющитися, і здобувається на рештку енергії, аби скінчити виноградник. Враз до вуха його долітає щось, що робить враження холодної води, влитої за комір. Але то йому видалося лишень, і він знов опускає підняту голову. У ту ж саму хвилину гучним голосом Савченко гукає вдруге: - Філоксера! Тиховичеві наче іскра гаряча пролітає від голови до спини. Сон раптом пірхнув від очей, голова стала свіжою. Він трохи блідне і, зітхнувши немов 3 полегкістю, вимовляє одно слово: - Єсть!.. Циган ще Довбався чогось під кущем, але Тихович так гримнув на нього: «3агортай!», що бідолашний «фараон» з переляку випустив з рота люльку та стрімголов кинувся сповняти наказ. В Тиховичеві прокинулись, мабуть, войовничі інстинкти. Твердою ходою, забувши на втому, шпарко подався він у той бік, звідки чутно було Савченків голос. 3а хвилину Тихович дивився на ворога, а той ворог, дрібненький, ще менший за рослинну тлю, спокійно сидів жовтими купками на корінцях винограду. - Кому вона ворог, а мені приятель, - жартував Савченко, показуючи на філоксеру. - Якби не оце створіння, я далебі заснув би під кущем, так сьогодні парно якось у повітрі. Тиховичеві не до жартів. Якесь роздратування обхоплює його, - його все гніває, все дратує: і той Савченко з вічними жартами, і та небажана філоксера, що приносить завжди з собою стільки прикростей, і Савченків робітник, якого Тихович так любить, а проте не може спокійно дивитися на його повольні рухи, з якими той заходжується біля дезинфекції, миє гасом лопату, обтрушує свою одіж. Щоб не зробити в роздратуванні прикрої уваги невинному робітникові, Тихович сквапно мачає підошви у гас, щоб податись далі, але в ту ж хвилину Рудик кричить з другого кінця виноградника: - Сюди гас! Філоксера! .. Тихович біжить туди, чіпляючись одежею за лозину та тички, що ще більше роздратовує його. Ось мотузочка від лупи зачепилась за тичку, прип'явши Тиховича до куща, а ось кущі сплелись стіною, не пускають його далі, наче благають не губити братів їх, повню;. ще життя й сили. Але Тихович нервовим рухом розриває лози і йде далі. - Зараза ще молода, - показує йому Рудик рясний корінець, обліплений жовтими, як цитрина, бульбашками з дрібною, як мак, філоксерою. Показується, що філоксера розкидана по цілому винограднику, а зараза хоч молода, та сильна. - до кого належить цей виноградник? - гукає на свого цигана Тихович. Циган бачить, що тут щось діється, але що - не розуміє. З витріщеними очима, наляканий, біжить він на Тиховичів голос. - Хто хазяїн цього виноградника? - питає вдруге Тихович. - Замфір Нерон. Занотувавши назвище хазяїна, Тихович каже циганові копати абиякий кущ - і перша лопата землі оголяє жовті, покриті філоксерою корінці. В другому кущі - єсть, в третьому - єсть... Рудик гукає: «філоксера», Савченко жадає гасу. Скрізь, на просторі сливе десятини, філоксера заклала свою колонію, почала тиху, повольну, але руйнуючу працю - і не відає, що над нею стоїть істота, котра сильною рукою відбере життя мільярдам ворогів винограду ... але докінчить заразом і їх руйнуючу місію, себто знищить і сам виноград. Тихович стоїть посередині садка і оком досвідченого вояка озирає будуче бойовище. Він вже забув на свою втому, на душне повітря, що пашить жаром, на порожній шлунок, що допоминається своїх прав. Цікаво б дізнатися, чи велику простору захопила філоксера, але вже пізно, Еже на другу годину повернуло, а Савченко з Рудиком навіть задля такого незвичайного дня не мають хіті поступитися своїм апетитом. Роботу покинуто. В холодку, під крислатими горіхами волоськими, полягали розвідачі поспіль із робітниками та серед веселої балачки снідають, чим хто має. Годинка сну осміхається трудягам. Треба користати зі спочинку, бо за годину-півтори знов праця, аж поки більш-менш не визначаться границі заражених виноградників. На щастя, за виноградник Замфірів філоксера далеко не пішла. В сусідньому садку знайдено кілька кущів, а далі - поки що було добре. Надвечір, закінчивши роботу, Тихович поспитав цигана, чи не найнявся б він вартувати вночі виноградник. Циган охоче згодився. - Цей виноградник слабий. Ти повинен його вартувати і не пускати нікого, навіть рідного батька. Ні худоба, ні людина не повинні ходити по винограднику. Штій? . - Штів, домнуле ... *** Замфір нічого не знав про своє лихо. Поклавши, як і решта молдуван, спокійно зачекати кілька день на результати робіт філоксерників, наляканий врешті запевненням писаря, що сам «імперат» прислав тих докторів, Замфір хоч-не-хоч мусив погодитися з фактом. Отож зрання поїхав він до млина з кукурудзою і пробув там цілий день. Повернувши ввечері додому, він тільки й дізнався від жінки та сусідів, що доктори ходили по виноградниках, обдивлялися корінці, але кущів не рубали. Заспокоївшись трохи тими звістка ми, Замфір по вечері повів коні на нічліг у свій виноградник, де поміж деревами росла густа трава. Ідучи берегом Пруту, Замфір пильно придивлявся до виноградників, що чорніли смерком попід горами. «От і стоять, як і стояли, ніхто їх не рубає, він. - Та й хто б зважився збавляти хліб А кричали: «Рубатимуть! .. рубатимуть! .. » Ет, вигадки! Чого ті люди не сплещуть часом ... Вже коли сам «імперат» прислав їх обдивлятися виноградники наші, то вже певне йому навіщось це потрібне ... Хай собі дивляться, то їх діло, аби людям не було шкоди ... » Замфір навіть повеселішав від тих думок. Затягши безкінечну пісню, він навіть і не помітив, як доїхав до садка. Навиклі коні самі зупинились перед тином. Замфір скочив на землю і почав розв'язувати фіртку. У ту ж мить від тину відділилася чорна постать циганова і заступила йому дорогу. - Не вільно! .. - сказав циган, кладучи руку на фіртку. - Що таке? що ти кажеш? - не зрозумів його Замфір. - Не вільно сюди, - обізвався вдруге вартовий, не беручи руки з фіртки. Замфір засміявся. - Ти хіба не пізнав мене? Це мій виноградник, сміявся він. - Я знаю, що ваш ... Але він слабий - і доктор звелів нікого не пускати. Замфірові потемніло в очах. Зразу він наче не розчовпав, про що річ, але за мить страшна думка блиснула йому в голові, а згасла злість спахнула з новою силою. - Що? - скрикнув він, хапаючи цигана за барки. Мене не пускати на мій виноградник?! Нещасний циган аж присів зі страху. Перехиливши з покорою набік голову та витріщивши на Замфіра перелякані, благаючі очі, він невиразно белькотав: - То не я... Я нічого не винен ... доктор казав не пускати ... хоч би рідного батька, каже, не пускай ... Але Замфір не слухав його: він тільки тіпав бідним циганом та кричав йому просто в обличчя: - Мені не вільно на свій виноградник? - Почекай же, - додав він трохи згодом, - я покажу тобі та твоїм докторам, як мати справу з Замфіром Нероном! .. - І з цими словами Замфір потяг цигана до річки. Надаремне переляканий на смерть циган благав пустити його, пручався, кричав: Замфір волік його до річки. Вже на березі Замфір підняв цигана догори, аж той забовтав ногами в повітрі, струснув ним і кинув на дорогу. Бідний циган покотився по землі, але, почувши волю. вмить зірвався на рівні ноги і, обмацуючись та проклинаючи Замфіра, потрюхав до села. Замфір стриножив коні, пустив їх у садок на пашу, а сам, все ще важко сопучи з гніву, подався між кущі. Повний місяць викотився з-за гори і обсипав сріблом виноградник. Замфір уважно придивлявся до кущів, намагаючись помітити що-небудь нове, але вони були такі свіжі, такі розкішні, як і перше ... «Слабий, слабий виноград ... - пригадував собі Зам• фір циганові слова. - Чи вони подуріли, чи що, щоб в оцих здорових, родючих кущах добачати слабість?. Це якась нахаба, ніщо інше ... Але зі мною не жарти, я не дамся на поталу ... » Замфір ходив по винограднику, нагинався, зазирав під кущі. «О! тут копали, - думав він, наглянувши свіжо розкопану землю. – І що вони там знайшли? .. » Замфір вклякнув під кущем. З цікавістю, що перемогла гнів навіть, він почав розгортати землю здоровим кривим ножем, що висів у нього за поясом, - і незабаром добув нідрізані корінці. Піднявши їх до місяця, Замфір уважно придивлявсь до корінців, але нічого не бачив. для більшої певності він навіть понюхав корінці, але вони мали звичайний дух. Молдуван обурився. Як можна так кривдити людей! Вигадувати те, чого ніхто не бачив, чого нема на світі навіть, дурити не тільки простих молдуван, але й «імперата» самого! Правда, доктори - пани, а пани завжди живуть із мужиків, а дурні мужики завжди терплять панську кривду, як ті вівці, що їх стрижуть та ріжуть ... Але годі! Замфір не стерпить... Хай буде, що буде ... І Замфір почув новий приплив лютості, що душила йому груди, викликала жадобу помсти. Місяць викочувався все вище і вище; осяяні дерева дивились на свої тіні, через Прут перекинувся срібний, як місяць, шлях У таємничі плавні, завиті сріблястим серпанком імли. Замфір сидів у садку, затоплений в задумі, і не помічав ані холодного, вогкого подиху плавнів, ні форкання коней, що гризли оддалік траву, ні далекого, ледве чутного гомону засипаючого села. Тим часом у Тиховичеву хату вскочив розхристаний циган. Тихович саме тоді оповіщав примаря про знайдену філоксеру. Побачивши непрохоловшого ще з переляку цигана, Тихович здивувався. - Ти чого покинув виноградник? Що сталося? - Мене ... мене хотів утопити той шибеник Замфір ... Сорочку на мені подер ... Він приїхав кіньми, а я не пускаю на виноградник... Кажу: батька рідного не пущу ... А він ухопив мене за барки, побив мене, сорочку на мені подер ... О! гляньте, яке! О! .. - хлипав переляканий циган, висмикуючи свою брудну подерту сорочку, з-під якої визирали темні, як спи ж, волохаті груди. Тихович зрозумів урешті, що сталося. По його наказу примар послав десятників вигнати коні з виноградника та заказати Замфірові вступати без дозволу на виноградник. Коли десятники наблизились до Замфірового садка, він усе ще сидів, замислившись, під деревом. - Замфіре! Замфіре! А йди сюди! - гукнули вони здалеку. - А чого вам? _. наблизився до них Замфір. - Тут не можна пасти коні ... Прим ар звелів, щоб .. ~ - А йдіть ви собі до лиха з вашим хабарником примарем та з докторами! .. - вибухнув Замфір. - Я тут хазяїн, а не примар... - Та не кричи-бо, - гамували його десятники, криком нічого не вдієш, тільки клопоту придбаєш. Треба якимсь іншим способом запобігти лихові, спекатися докторів тих, що напосілись на наші виноградники ... Відколи світ світом, відколи молдуван молдуваном – ніхто не чув, щоб рубали виноград... Замфір мовчав, насупившись. - Добре, - сказав він перегодом, - я заберу з садка коні, але... - Замфір не доказав, а тільки потряс у повітрі кулаком. Маріора поралась ще при світлі воскової свічечки біля мисника, а мош-Діма з непритомним усміхом проказував молитву, коли Замфір вступив у хату. - Ти вже повернув? - здивувалась Маріора. - Га! Повернув, бо доктори вигнали мене з виноградника. - І Замфір розповів жінці вечірні пригоди. - Що ж тепер буде? - заломила руки молодиця, збілівши на виду. - Може, що й буде... - глухо відповів Замфір і із цими словами зняв із цвяха рушницю, дістав із скрині порох та шріт і почав уважно набивати її. - Що ти задумав, нещасний? - налякалась Маріора. - То вже моє діло... - Покинь мені зараз... Ти хочеш нас посиротити?! .. - плакала молодиця. Замфір мовчав. - Покинь, кажу... - і Маріора схопила рушницю, намагаючись видерти її від чоловіка. 3амфір підняв руку, щоб відіпхнути Маріору, але, побачивши бліде, заплакане обличчя жінчине, жбурнув рушницею в куток і мовчки вийшов з хати, де довго ще голосила молодиця та непритомно осміхався божевільний мош-Діма ... Джерело: http://www.ukrcenter.com
1 2 3 4 5 Категорія: Коцюбинський Михайло \| Додав: ychitel (20.07.2012)
Переглядів: 1142 \| Рейтинг: 0.0/0