"Казка про маленького Піка" - Іваненко Оксана - Тексти для читання - Каталог статей

Головна » Статті » Тексти для читання » Іваненко Оксана

"Казка про маленького Піка"

КАЗКА ПРО МАЛЕНЬКОГО ПІКА Чижики звили собі гніздо на найвищій гілці найвищої ялини в лісі зовсім не тому, що вони були такі горді і хотіли жити вище від усіх. Навпаки, вони були дуже привітні з усіма пташками, завжди бадьорі, співучі і непосидючі. Просто їм здавалося, що там, нагорі, їм буде і безпечніше, і веселіше, і так взагалі вили гнізда всі чижі. — Треба зробити так, щоб ніхто не міг побачити наше гніздечко, — казала молоденька чижиха. -- Коли я ще жила у своїх тата і мами, вони так зробили гніздо, що його не тільки який лихий звір або пустун-хлопчисько, а навіть і пташки не могли побачити. Не думай, будь ласка, що я турбуюся про себе — адже треба подбати про наших діток. — Не хвилюйся, моя мила, — наспівував їй чижик. Він дуже любив свою дружину, і йому здавалося, що в усьому лісі нема такої красуні, як вона. — Я все зроблю гаразд! — І вони вдвох ретельно взялися будувати свою першу хатку. — Знаєш що, — сказала чижиха, — у нас швидко піде справа, коли ти приноситимеш усе для будови, а я будуватиму. Так і мої тато і мама робили. — Що скаже моя хазяєчка — все добре! — завжди погоджувався чижик, і всім пташкам і деревам у лісі було просто приємно дивитися, як вони весело і дружно працюють. Чижик приносив у дзьобику сухі прутики, мох, павутиння, гусінь, різний пух з рослин. Якось він навіть полетів далеко за ліс, де паслась отара, і приніс трохи овечої вовни. Чижиха дуже вправно будувала малесеньке, але міцне гніздечко, скріплюючи прутики павутинням, викладаючи його всередині пухом, вовною та м'яким листячком, їй не потрібно було розкішного великого житла — адже вона була зовсім невеличкою пташкою, своїм гніздом вона дуже тішилася і без заздрості дивилася на різні гнізда, які будували пташки в лісі. Навпроти ялинки жила білокора красуня-берізка, і на її гілці іволга підвісила своє гніздечко — легенький кошичок. Мабуть, вона хотіла, щоб вітер гойдав її пташенят, коли вони вилупляться. Деякі плели гнізда в траві, на самісінькій землі. «Принаймні діти не випадуть», — казали вони. Синичка з довгим хвостом дуже пишалася своїм круглим затишним і дуже зручним гніздечком, особливо його входом посередині — маленьким і непомітним. Чижиха навіть трошки побоювалася, чи не подобатиметься таке гніздо її чижикові більше, ніж їхнє власне. Але чижик сказав щиро: — Мені все-таки найдужче подобається наше! Скоро в гнізді з'явилося п'ять яєчок, біло-зеленкуватих, з брунатними цяточками і рисками, і чижиха сіла на них. Чижик не знав уже, що й робити. Він приносив дружині їсти, він співав навколо неї, щоб їй не було нудно сидіти, а коли вона на хвилинку знімалася з гнізда, бо чижик запевняв, що їй треба «освіжити ся», тоді сам він сідав швидко в гніздечко, щоб їхні яєчка не охололи. Це був місяць, коли взагалі пташки сидять на своїх яєчках, і хоч була весна, зеленіли дерева, розпускалися квіти, пташкам-матерям нікуди не хотілося літати. Адже вони висиджували своїх пташенят. Одна тільки строката зозуля гуляла безтурботно і всіх дражнила: — Ку-ку! Ку-ку! Виходьте гуляти! Будемо літати! — Нам ніколи! Нам ніколи! — цвірінчали пташки. — Ми висиджуємо пташенят! — Була охота! — сміялася зозуля. — Я попідкидала свої яєчка по чужих гніздах, хай інші з ними морочаться! «Яка легковажна ця зозуля», — подумала чижиха і ще дбайливіше розпушила своє пір'ячко над п'ятьма крихітними яєчками. Та й раді ж були батько і мати, коли веселого весняного ранку яєчка почали розколюватися і одна по одній висувалися маленькі сіруваті голівки. — Вітаю з дочкою! — мовила чижиха-мати. — Дуже радий! — засміявся чижик-тато. — Вітаю з другою! — сказала мати знову. — Як це приємно! Вдвох їм буде веселіше! — От ще й третя! —- Приймаю й цю! — Четверта теж дочка! — Нічого, мила, — заспокоїв чижиху чижик. — Якщо вони всі будуть такі, як ти, — це дуже добре. Нарешті заворушилося п'яте яєчко. — Пік! Пік! — почули пташки і побачили, як звідти висунувся спочатку маленький дзьобик і враз розкрився, і вся чумаза голівка на тонкій шийці повернулася на всі боки, ніби пташеня хотіло враз з усіма познайомитися. — Пік! Пік! — Синок! Синок! — закричала мати. — Та це ж чудесно! — зрадів чижик-тато і заспівав на весь ліс привіт своїм діткам — чотирьом дочкам і п'ятому синочку. З тої хвилини почалися турботи про родину. Батько і мати літали цілий день і приносили своїм діткам то гусінь, то різну дрібну комашню. Мамі все здавалося, що вони голодні, особливо синок, бо він весь час роззявляв широко рота і кричав: — Пік! Пік! — Зараз, Пік! Зараз, любий! — хвилювалась мати, але й сміялася водночас. Він був такий кумедний, цей синок Пік! Вечорами, коли пташенята засинали, батько і мати були хоч і зморені, але такі щасливі! їм здавалося, що кращих дітей нема ні в кого, особливо такого веселого, кумедного, як синок Пік. Та недовго було те щастя. Вже настав час учити їх літати, як трапилася страшна подія у їхньому житті. Раптом синє, завжди добре і миле небо похмурніло, потемніло, ніби розсердилося на весь світ. Сонце, тепле і ясне, кудись зникло, і страшний гуркіт залунав навколо. — Мамо! Мамо! — заметушилися пташенята. — Ми боїмося! — Тримайтесь щільніше! — сказала мати. — Сидіть спокійно, я коло вас. — А де ж тато? — запищав Пік. — Де наш тато? Тато-чижик ще зранку полетів по насіння далеко, аж за березовий гай. — Він повернеться, — заспокоювала мати. — Не хвилюйтеся, дітки, він повернеться. Страшний вітер, зовсім не схожий на той легкий теплий вітрець, що гойдав лагідно листячко в лісі, захитав навіть столітні дуби і ялини. Дерева обурено зашуміли, загомоніли: — Навіщо ти порушуєш наш лісовий спокій? Але вітер не вгамовувався, і чижиха з жахом побачила, як з гілки тоненької берізки зірвалося гарненьке гніздечко-кошичок і впало разом з пташенятами додолу. — А де ж наш тато? — не заспокоювалися Пік і його сестрички. — Він повернеться! Він повернеться! — повторювала мама. Раптом блискавка прорізала темне, в сірих клубах хмар небо, і такий дощ полив, ніби річки були там, нагорі, і вони всі полинули на землю. Чижиха розпустила свої крила, підгорнула під них діток, а сама притулилася до стовбура ялини. Навіть ця стара ялина стогнала й рипіла від жахливої бурі. — Тррримайся! Тррримайся! — чулося пташці, і вона, вся мокра, перемерзла, трималася з усіх пташиних сил. «Тільки б тато був живий і повернувся», — думала вона, міцніше притуляючи до себе пташенят. — Ббух! — з страшним гуркотом упав сусідній клен, а за ним зі стогоном зломилася берізка. — Трримайся! Тррримайся! А я витримаю, — рипіла стара ялина. На ранок небо знову, мов нічого не бувало, проясніло, і сонечко сяяло, як завжди, пригріваючи і ліс, і ниву, і квіти, і трави. Але що було в лісі і на ниві! Зламані бурею дерева валялися тут і там; ніби скошена, полягла пшениця, багато квітів не могли навіть голівок своїх підвести. І скількох своїх жителів не долічився старий ліс! — А де ж тато? — спитав Пік. — Він ще повернеться, — впевнено мовила чижиха, — адже він залетів далеко і там, мабуть, перебув грозу. Але й на вечір він не повернувся, і на другий ранок, і на третій. Пташки, що мешкали на сусідніх деревах, похитували дзьобиками і казали: — Бідна чижиха! Бідна чижиха! їй не впоратися самій. Стільки дітей! І тільки стара ялина рипіла: — Трримайся! Тррримайся! Впораєшся! Впораєшся! І що було робити бідній чижисі, як не триматися? Адже треба було годувати діток, вчити їх літати, навчати їх доброї пташиної поведінки. В сусідніх гніздах це робили батько і мати разом, і їм було легше, а вона була сама, і до того ж така маленька! З сусідніх гнізд лунав веселий щебет малят, співи батьків, а її діти сиділи мовчки, і це краяло її маленьке пташине серце. Тоді чижиха сідала на краєчок гнізда, і, хоч їй було дуже сумно, вона теж намагалася весело співати і в своїх пісеньках завжди розповідала дітям, що тато літає десь за гаєм. Він нагледів там багато гусені і різної комашні, і він рятує від неї дерева, а згодом він повернеться, обов'язково повернеться. Діти цьому вірили, особливо маленький чижик Пік, бо їм, як і всім дітям, хотілося жити весело та безжурно і знати, що все-таки десь літає їхній тато, як і в усіх пташенят. Вона сама вчила їх літати і хоч тремтіла за кожний їхній рух, та не показувала цього і підбадьорювала, як могла. — Як це добре — літати! — радів маленький Пік. А він вдався таким веселим, непосидючим, до всього цікавим, і тільки-но вивчився трохи літати, як почав гасати по всьому лісі. Де траплялася яка пригода чи бешкет — уже всі знали, що то справа маленького Піка. Вранці він найперший будив увесь лісовий народ своїм дзвінким голоском, сміливо встрявав у пташині бійки, витягав з-під дзьоба у старших різний лісовий харч. Іноді він залітав з товаришами дуже далеко, своєчасно не повертався додому і цим завдавав матері великих турбот. Чотири дочки були куди слухняніші, і з ними було легше впоратися, ніж з одним маленьким Піком. І на нього часто сердилися сусіди, а матері було шкода його. Вона знала: якби був з ними тато, він літав би скрізь разом з Піком і радів би, що синок такий сміливий, такий вправний, що у нього такий гарний, при ємний голосок і що, незважаючи на свою легковажність, увечері він так ніжно і ласкаво пригортається під материне крильце і розповідає про все, що бачив і чув. Він все-таки дуже любив свою маму, маленький бешкетник Пік. На осінь він почав уже міняти своє вбрання і робитися схожим на свого батька, але він линяв, як і всі чижики, шматочками і тому поки що мав дуже смішний вигляд. — Бачиш, скільки тобі мороки з дітьми, — сказала раз презирливо зозуля. — Чи не краще було порозкидати так яєчка, як я, і бути вільною? — Ні! — твердо відповіла чижиха. — Що б я робила без них? А ялина рипіла: — Трримайся! Тррримайся! Так, треба було триматися, бо найважче було попереду. Спочатку пожовкло листя, потім почало падати на землю, багато пташок відлітало в теплі краї. Сунула холодна, біла зима. Чижиха вже знала це. Вона пам'ятала торішню зиму. Але тоді вона була ще з батьком та з матір'ю, і коло неї завжди крутився веселий, співучий чижик, з яким вони потім удвох збудували своє гніздечко. Не такі вже страшні морози, якщо коло тебе рідні, а тепер вона сама з своїми чотирма дочками і п'ятим синком Піком. Вона все ж таки намагалася бути вкупі з іншими чижиними родинами: адже на зиму взагалі всі пташки, що лишалися вдома і не відлітали у вирій, з'єднувалися у великі зграї. У зграях були не тільки чижі, а й різні лісові маленькі пташки — щиглики, чечітки, снігурі. Вони збиралися разом і літали в село й навіть у місто шукати собі харчів. — Будь ласка, не бешкетуй! — умовляла завжди чижиха Піка: адже всі пташки з такою охотою робили йому зауваження, і це їй було завжди прикро чути. Пік обіцяв слухатись її, але тільки-но вилітали пташки на простір, він почував стільки сили у своїх крильцях, що не міг спокійно літати коло матері. Він гукав своїх ровесників, і що вони тільки не виробляли! Може б чижиха-мати іноді тільки посміялася з того, як він, перекидаючись на гілочках, натрушував снігу на буркотуху-сову, і з інших його витівок, та всі сусіди завжди починали похитувати докірливо дзьобиками й казати: — Ох, оцей ще Пік! Такого урвиголови ще й ліс не бачив! Коли б хто міг його спинити! А мати тільки думала: — Коли б його тато побачив! А тато-чижик теж думав про це саме. Яка надзвичайна пригода трапилася з ним! Під час грози, коли він поспішав додому, до своїх пташенят, до своєї чижихи, його зачепило зломлене дерево, і він упав. На ранок його знайшли хлопці, що прийшли в ліс по ягоди. — Дивись! Чиж! Живий ще! Хлопці принесли його додому, посадили в клітку, і він у них довгенько жив, поки зовсім одужав, а потім вони понесли його в місто, бо знали, що там є крамниця, де купують різних пташок. Та вони й до крамниці не донесли. їх зупинив якийсь дядько. — Що ви несете, хлопці? — Чижика. — А чи це справді чиж? А може, горобець? — засміявся дядько. — Може, ви його пофарбували? Хлопці теж засміялися. — Правда, чиж. Купіть, він співатиме. Дядько цей дуже любив різних пташок, і в нього їх було багато — і щиглі, і синички, і снігурі, а от чижа цього року ще не було. Він був дуже радий, що купив, нарешті, і чижика. Але цей дядько ще дуже любив дітей. Коли він підходив до будинку, де жив, то побачив, як школярі з їхнього двору гуля ють у м'яча, а між ними бігає один маленький хлопчик, задерикуватий і веселий, та його не приймають старші в своє товарист во. Все ж таки хлопчикові пощастило підбити ніжкою м'яча, і він був страшенно задоволений, але старші закричали: — Іди собі, не заважай нам! Хлопчик образився і гірко заплакав. — Іди, Андрійку, сюди! — покликав його дядько. — Не плач, бачиш, який хороший чижик у мене! У хлопчика враз висохли сльози, а очі так заблищали, що дядькові зробилося дуже приємно, і він сказав: — Забери собі чижика, тільки годуй його щодня і напувай. — Як? Назовсім? — здивувався хлопчик. — Назовсім! — Мамо! Мамо! — кричав у захопленні хлопчик, вбігаючи в кімнату. — Дядько Сашко назовсім подарував мені чижика! Відтоді вони зробилися нерозлучними друзями — чижик і хлопчик. Хлопчик сам міняв чижикові воду, сипав зерно і розмовляв увесь час з ним. — Андрійка впізнати не можна, — дивувалася мати, — то всі в дворі на нього скаржилися, а тепер він увесь день зайнятий з цим чижиком. Чижик почав співати, лазити по прутиках, які дядько Сашко поклав між дротинками клітки. Хлопчик і всі в домі думали, що чижик дуже веселий, і хлопчик співав йому: Чижик-пижик, Де ти був? А насправді чижик весь час співав про своїх діток. Він згадував свого синка, маленького Піка, а стрибав по клітці, бо гадав, що, може, якось звільниться з-за ґрат. До Андрійка він, звичайно, звик і любив його, але ж до неволі він звикнути не міг нізащо. Надворі йшов сніг, чижик бачив це у вікно, на якому стояла клітка, і серце в нього просто розривалося. Він думав: як переживуть цю зиму його дружина, дочки, маленький Пік? І чи не забули вони про нього? І він співав голосно, ніби вони могли почути його спів. А люди казали: — Який веселий чижик! Весь час співає! А чижиха зі своїми пташенятами справді переживала скрут ні часи. Уся зграя знайомих пташок, до якої приєдналася і вона з дітьми, перебралась у місто, у якийсь ріденький ліс, не схожий на їхній рідний — густий, темний. Вони ж не знали, що то був просто ботанічний сад. Пташки весь час мандрували з садка в садок, з двору в двір — де якісь крихти підберуть, де насіннячко. Взимку всі були неперебірливі: адже в такі короткі дні взимку треба було встигнути наїстися. Пташки в ці місяці гинули більше від голоду, ніж від холоду. І не всі люди були такі добрі до пташок, як дядько Сашко і хлопчик Андрійко, що повісили на своїх балконах коробочки і сипали туди для пташок різне насіння та крихти хліба. Мати-чижиха, знайшовши таку коробочку, насамперед кликала всіх діток, а тоді вже й сама починала клювати. — От бачите, як добре! — підбадьорювала вона їх. — Хіба нам багато треба! От ми і взимку ситі. А вже ж колись прийде весна, і буде зовсім добре. І тато повернеться, — додавала вона за звичкою, але їй вірив лише маленький синок Пік. Справді, весна ж мусила прийти! Так же бувало щороку,так і тепер сталося: зашуміли струмки, зазеленіли поля, прилетіли гуси і журавлі. — Пік! Пік! — кричав і гукав чижик у клітці. — Де ти, Пік? — І він бився крильцями об ґрати. Андрійко раптом замислився. — Мамо, я випущу чижика, йому, мабуть, хочеться на волю. Та йому зробилося і страшно за чижика. — А що як він не знає, куди летіти, і заблукає? А може, він розучився літати? Мамо, хай він прилітає до нас ночувати! Мама всміхнулась і сказала: — Може й не розучився. Може й не заблукає... Ти спробуй. Винеси на балкон клітку і відчини дверцята. Андрій так і зробив. І тільки він відчинив клітку і хотів сказати: «До побачення! Прилітай ночувати!», як чижик затремтів крильцями і полетів, полетів зразу за той високий будинок, що на розі, а потім через ботанічний сад, а там полем, над рікою, над нивами. Як добре знав він цей шлях! Він летів і голосно кричав-співав: — Де ви, мої дітки? Де моя дружина, де мій маленький Пік? І раптом побачив: на ялині сидить гарненький жовтогрудий чижик, а коло нього невеличка сіренька змарніла чижиха, і чижик їй щось з запалом співає-розповідає. — Пік! Пік! Синок! Невже це ти? — закричав тато-чижик. Чижиха від здивування тільки тому не впала непритомною, що пташки взагалі ніколи в житті не падають непритомними, але з хвилину вона не могла нічого зрозуміти, а потім закричала на весь ліс: — Я ж казала, я ж казала, що ти повернешся! — Мій тато повернувся! — кричав і стрибав Пік і кинувся до тата, а потім враз почав показувати всі свої витівки на гілочках ялини — і тато не сердився на нього, як чужі пташки, а був просто в захопленні. — Наш тато повернувся! — закричали всі чотири дочки, такі ж бадьорі і хазяйновиті, як їхня мама. — Поверрнувся, наррешті, поверрнувся! — рипіла задоволено ялина. І всі пташки тепер не похитували презирливо дзьобиками, а, навпаки, вітали щасливу родину і щиро хвалили татові-чижику його дітей і його чижиху. Адже всім завжди хочеться взяти участь у радості сусіда. А зозуля жалібно кувала: Ку-ку, Ку-ку! Я сама На віку. Їй було шкода, що вона не виростила жодного синка або дочки. Але мати-чижиха покликала і її з усіма сусідками до себе на свято і ні слова не сказала чижикові, як їй було важко без нього. Навпаки, вона казала, як їй допомогли пережити цю зиму її чо тири дочки і такий чудовий синок Пік. Чижик, звичайно, не полетів ночувати до хлопчика, хоча дуже тепло розповів про нього своїй родині. Та хлопчик не сумував, бо ввечері до нього зайшов дядько Сашко й розповів йому цю історію про Піка і його батьків. Адже цей дядько усе знав про пташок та про дітей і вмів розповідати навіть про те, чого й не бачив. Джерело: http://www.ukrcenter.com/
1 2 3 4 5 Категорія: Іваненко Оксана \| Додав: ychitel (18.05.2012)
Переглядів: 5031 \| Теги: маленького, Піка, Оксана, казка, Іваненко, про \| Рейтинг: 5.0/5