"Котигорошко" - Фольклор - Тексти для читання - Каталог статей

Головна » Статті » Тексти для читання » Фольклор

"Котигорошко"

Котигорошко Був собі один чоловік і мав шестеро синів та одну дочку. Пішли сини в поле орати і наказали, щоб сестра винесла їм обід. Вона й каже: — А де ж ви будете орати? Я не знаю. Вони кажуть: — Ми будемо тягти скибу від дому аж до тієї ниви, де будемо орати,— то ти за тією борозною і йди. Поїхали. А змій, що жив за тим полем, у лісі, взяв — ту скибу закотив, а свою протяг до своїх палаців. От сестра як понесла братам обідати, то пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змієвого двора. Там її змій і вхопив. Поприходили сини ввечері додому та й кажуть матері: — Весь день орали, а ви нам не прислали обідати. — Як-то не прислала? Адже Оленка понесла. Я думала, во на з вами вернеться. Чи не заблукала? Брати й кажуть: — Треба йти шукати її. Та й пішли всі шість за тією скибою і зайшли-таки до змієвого двора, де їх сестра була. Приходять туди, коли вона там, — Братики мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить? — Він же вас поїсть! Коли це й змій летить. — А,— каже,— людський дух пахне! А що, хлопці, битися прийшли чи миритися? — Ні! — кажуть.— Битися! — Ходім же на залізний тік! Пішли на залізний тік битися. Не довго й бились: як ударив їх змій, так і загнав у той тік. Забрав їх тоді ледве живих та й закинув до глибокої темниці. А той чоловік та жінка ждуть та й ждуть синів,— нема. От одного разу пішла жінка на річку прати, коли ж котиться горошинка по дорозі. Жінка взяла горошину та й з'їла. Згодом народився в неї син. Назвали його Котигорошком. Росте та й росте той син, як з води,— не багато літ, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином копали колодязь,— докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли камінь викинути. Поки батько ходив, а Котиго-рошко узяв та й викинув. Приходять люди, як глянули — аж поторопіли. Злякались, що в нього така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя вгору та й підхопив, люди й повтікали. От копають далі та й докопалися до великого шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й сховав. От і питається раз Котигорошко в батька, в матері: — Десь повинні бути в мене брати й сестра? — Е-е, — кажуть,— синку, була в тебе і сестра, і шестеро братів, та таке й таке їм трапилось. — Ну,— каже він,— так я ж піду їх шукати. Батько й мати умовляють: — Не йди, сину: шестеро пішло, та загинуло, а то ти один, щоб не загинув! — Ні, таки піду! Як же таки свою кров та не визволити? Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля. — Скуй,— каже,— мені булаву, та велику! Як почав коваль кувати, то скував таку булаву, що насилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко ту булаву, кинув угору та й каже до батька: — Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме булава через дванадцять діб. Та й ліг. На тринадцяту добу гуде та булава! Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього, так і розскочилась надвоє. Він і каже: — Ну, з цією булавою не можна йти шукати братів та сестру, — треба скувати другу. Поніс її знову до коваля. — На,— каже,— перекуй, щоб була по мені! Викував коваль ще більшу. Котигорошко й ту шпурнув угору та й ліг знову на дванадцять діб. На тринадцяту добу летить та булава назад, реве — аж земля дрижить. Збудили Котигорошка, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об. нього — тільки трошки зігнулась. — Ну, з цією булавою можна шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарці,— піду. Узяв ту булаву, в торбу — буханців та сухарців, попрощався і пішов. Пішов за тією скибою, за тією давньою, що ще трохи знати було, та й зайшов у ліс. Іде лісом, іде та й іде. Коли приходить до великого двора. Увіходить у двір, тоді в будинок, а имія нема, сама сестра Оленка вдома. — Здорова була, дівчино! — Здоров був, парубче! Та чого ти сюди зайшов: прилетить змій, то він тебе з'їсть! — Отже, може, й не з'їсть! А ти ж хто така? — Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв, а шестеро братів пішли визволяти та й загинули. — Де ж вони? — питається Котигорошко. — Закинув змій до темниці, та й не знаю, чи ще живі, чи, може, на попілець потрухли. — Отже, може, я тебе визволю,— каже Котигорошко. — Де тобі визволити? Шестеро не визволило, а то б ти сам! — каже Оленка. — Дарма! — відказує Котигорошко. Та й сів на вікні, дожидається. Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату — зараз: — Ге,— каже,— людський дух пахне! — Де б то не пах,— каже Котигорошко,— коли я прийшов. — Агов, хлопче, а чого тобі тут треба? Битися чи миритися? — Де то вже миритися,— битися! — каже Котигорошко. — Ходім же на залізний тік! — Ходім! Прийшли. Змій і каже: — Бий ти! — Ні,— каже Котигорошко,— бий ти спочатку! От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як махнув булавою, як ударив змія,— ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка — і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге, по пояс змія загнав у тік, ударив утретє,— зовсім убив. Пішов тоді в льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони тільки-тільки ще живі. Забрав тоді їх, забрав сестру Оленку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішли додому. От ідуть, а він їм і не признається, що він їх брат. Перейшли так скільки дороги, сіли під дубом спочивати. Котигорошко притомився після того бою та й заснув. А ті шестеро братів і радяться: — Будуть з нас люди сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам убив. Та й добро змієве він собі все забере. Радилися-радилися та й нарадилися: тепер він спить, не почує,— прив'язати його добре ликом до дуба, щоб не вирвався,— тут його звір і розірве. Як радились, так і зробили: прив'язали та й пішли собі. Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається — прив'язаний. Він як рвонувся,— так того дуба й вивернув з корінням. Узяв тоді дуба на плечі та й поніс додому. Підходить до хати, аж чує: брати вже прийшли та й розпитуються в матері: — А що, мамо, чи в вас іще були діти? — Та як же? Син Котигорошко був та вас пішов визволяти. Вони тоді: — Оце ж ми його прив'язали,— треба бігти та одв'язати. А Котигорошко як пошпурить тим дубом у хату,— замалим хати не розвалив. — Оставайтесь же, коли ви такі! — каже.— Піду я в світ. Та й пішов знову, на плечі булаву взявши. Іде собі та й іде, коли дивиться — відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік руками й ногами в ті гори вперся та й розпихає їх. Каже Котигорошко: — Добридень! — Доброго здоров'я! — А що ти, чоловіче, робиш? — Гори розпихаю, щоб шлях був. — А куди йдеш? — питає Котигорошко. — Щастя шукати. — Ну, то й я туди. А як ти звешся? — Вернигора. А ти? — Котигорошко. Ходімо разом! — Ходім! Пішли вони. Ідуть, коли бачать — чоловік серед лісу як махне рукою — так дуби й вивертає з корінням. Добридень! — Доброго здоров'я! — А що ти, чоловіче, робиш? — Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше. — А куди йдеш? — Щастя шукати. — Ну, то й ми туди. А як звешся? — Вернидуб. А ви? — Котигорошко та Вернигора. Ходімо разом! — Ходім. Пішли втрьох. Ідуть, коли бачать — чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою: як крутнув вусом,— так вода й розступилася, що й по дну можна перейти. Вони до нього: — Добридень! — Доброго здоров'я! — А що ти, чоловіче, тут робиш? — Та воду відвертаю, щоб річку перейти. — А куди йдеш? — Щастя шукати. — Ну, то й ми туди. А як звешся? — Крутивус. А ви? — Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходімо разом! — Ходім! Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі — то Вернигора перекине, де ліс — Вернидуб виверне, де річка — Крутивус воду відверне. От зайшли вони в такий великий ліс, коли бачать,— в лісі стоїть хатка. Увійшли в хатку — нікого нема. Котигорошко каже: — Отут ми й заночуємо. Переночували, а на другий день Котигорошко й каже: - Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання. Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спочивати. Коли хтось стукає в двері: — Відчини! — Не великий пан, відчиниш і сам,— каже Вернигора. Двері відчинились, та й знов хтось кричить: — Пересади через поріг! — Не великий пан, перелізеш і сам. Коли влазить дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив його на гвіздок на стіну. А сам усе, що було наварене, виїв, випив та й подався. Вернигора крутивсь-крутивсь, якось зірвався з гвіздка, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює. — А чого ти запізнився з обідом? — Та задрімав трохи. Наїлись та й полягали спати. На другий день устають, Котигорошко й каже: — Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, ми підемо на полювання. Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Аж хтось стукає в двері: — Відчини! — Не великий пан, відчиниш і сам. — Пересади через поріг! — Не великий пан, перелізеш і сам. Коли лізе дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернидуба за чуба та почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив та й подався. Вернидуб борсався, борсався, якось уже там з гвіздка зірвався та й ну швидше обід варити. Коли це приходить товариство. — А що це ти з обідом спізнився? — Та задрімав,— каже,— трохи... А Вернигора вже й мовчить: догадався, діо воно було. На третій день зостався Крутивус,— і з ним те саме. А Котигорошко й каже: — Ну, та й ліниві ви обід варити. Уже ж завтра ви всі йдіть на полювання, а я зостануся вдома. На другий день ті троє йдуть на полювання, а Котигорошко вдома зостається. От наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері: — Відчини! — Стривай, відчиню,— каже Котигорошко. Відчинив двері,— аж там дідок маленький, а борода на сажень волочиться. — Пересади через поріг! Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до нього, пнеться. — А чого тобі? — питає Котигорошко. — А ось побачиш чого,— каже дідок, доп'явся до чуба та тільки хотів ухопити, а Котигорошко: — То ти такий! — та собі — хап його за бороду, вхопив сокиру, потяг його в ліс, розколов дуба, заклав у розколину дідову бороду і защемив її там. — Коли ти,— каже,— такий, дідусю, що зараз до чуба берешся, то посидь собі тут, я знову сюди прийду. Приходить він у хату,— вже й товариство поприходило. — А що обід? — Давно впрів. Пообідали, а тоді Котигорошко й каже: — А ходіть лишень,— я вам таке диво покажу, що ну! Приходять до того дуба, коли ні дідка, ні дуба немає: вивернув дідок дуба з коренем та й потяг за собою. Тоді Котигорошко розказав товаришам, що йому було, а ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв. — Коли він такий, то ходім його шукати. А де дідок того дуба тяг,— там так і знати, що волочено,— вони тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно. Котигорошко й каже: — Лізь туди, Вернигоро! А цур йому! — Ну ти, Вернидубе! Не схотів і Вернидуб, не схотів і Крутивус. Коли ж так,— каже Котигорошко,— полізу я сам. Давайте плести шнури. Наплели вони шнурів, намотав Котигорошко на руку кінець та й каже: — Спускайте! Почали вони спускати, довго спускали,— таки сягнули до дна,— аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити,— аж дивиться: стоїть палац великий. Він увійшов у той палац, коли так усе й сяє золотом та дорогим камінням. Іде він покоями,— аж вибігає йому назустріч королівна — така гарна, така гарна, що й у світі кращої немає. — Ой, — каже, — чоловіче добрий, чого ти сюда зайшов? — Я,— каже Котигорошко,— шукаю діда маленького, що борода на сажень волочиться. — Е,— каже вона, — дідок бороду з дубка визволяє. Не йди до нього,— він тебе вб'є, бо вже багато людей повбивав. — Не вб'є! — каже Котигорошко.— То ж я йому й бороду защемив. А ти чого тут живеш? — А я,— каже,— королівна, та мене цей дідок украв і в неволі держить. — Ну, то я тебе визволю. Веди мене до нього! Вона й повела. Коли справді: сидить дідок і вже бороду визволив з дубка. Як побачив Котигорошка, то й каже: — А чого ти прийшов? Битися чи миритися? — Де вже,— каже Котигорошко,— миритися,— битися! От і почали вони битися. Бились, бились. І таки вбив Котигорошко дідка своєю булавою. Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три мішки та й пішли до тієї ями, якою він спускався. І Ірийшов і гукає: — Агов, побратими,— чи ви ще є? — Є! Він прив'язав до мотузка один мішок та й сіпнув, щоб тягли: — Це ваше. Витягай, спустили знову мотуз. Він прив'язав другий мішок: — І це ваше. І третій їм віддав,— усе, що добув. Тоді прив'язав до мотуза королівну. — А це моє, — каже. Витягли ті троє королівну, тоді вже Котигорошка треба тягти. Вони й роздумали: — Нащо будемо його тягти? Нехай лучче й королівна нам дістанеться. Підтягнім його вгору та тоді й пустімо,— він упаде та й уб'ється. А Котигорошко й догадався, що вони вже надумали,— узяв прив'язав до мотуза каменюку та й гукає: — Тягніть мене! Вони підтягли високо, а тоді й кинули,— камінь тільки гуп! — Ну,— каже Котигорошко,— добрі ж і ви! Пішов він підземним світом. Іде та йде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховався під дубом. Коли чує,— на дубі пищать грифенята в гнізді. Він заліз на дуб та й прикрив їх свитою. Перейшов дощ, прилітає велика птиця гриф, тих грифенят батько. Побачив гриф, що діти вкриті, та й питає: — Хто це вас накрив? А діти кажуть: — Як не з'їси його, то ми скажемо. — Ні,— каже,— не з'їм. — Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив. Гриф прилетів до Котигорошка й каже: — Кажи, що тобі треба,— я тобі все дам, бо це вперше, що в мене діти зосталися живі, а то все — я полечу, а тут піде дощ та град,— вони в гнізді й заллються. — Винеси мене,— каже Котигорошко, — на той світ. — Ну, добру ти мені загадку загадав. Та дарма,— треба летіти. Візьмемо з собою шість кадовбів м'яса та шість кадовбів води, то як летітиму та поверну до тебе голову направо, то ти мені і вкинеш в рот шматок м'яса, а як поверну наліво, то даси трохи води, а то я не долечу й упаду. Взяли вони шість кадовбів м'яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа,— полетіли. Летять та й летять, як поверне гриф голову направо, то Котигорошко йому вкине в рот шматок м'яса, а як наліво — дасть йому трохи води. Довго так летіли,— от-от уже й долітають до цього світу... Гриф тоді повернувся додому, а Котигорошко пішов шукати своїх товаришів. А вони вже подались туди, де тієї королівни батько, там у нього живуть та й сваряться поміж себе: кожен хоче з королівною оженитися, то й не помиряться. Коли це проходить Котигорошко. Вони полякалися, а він каже: — Ви мене зрадили, мушу вас покарати! Та й покарав. А сам одружився з тією королівною та й живе.
1 2 3 4 5 Категорія: Фольклор \| Додав: ychitel (03.08.2012)
Переглядів: 2462 \| Рейтинг: 0.0/0