А жайворонок каже:

Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім миша каже:

Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зерно в зуби та в нору й побігла. Тут цар-жайворонок збирає всіх птахів, щоб звоювати царицю-мишу, а цариця скликає всіх звірів — і почали війну. Як вийшли в ліс,— то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вона на дерево; або птиця як візьме, літаючи, бити звірів, то вони в нору... Так билися цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати.

Цариця й загадала їй, щоб вона вночі полізла на дерева і за одну ніч повідкушувала птиці пір'я коло крил.

—    Ану, вставайте воюватися!

А орел бачить, що лихо, сидить на дереві й не злітає. Коли тут іде стрілець, бачить, що орел сидить на дереві, як націлиться на нього.

—    Не бий мене, голубчику, я тобі у великій пригоді стану!
Стрілець удруге націливсь, він ще його просить:

Стрілець ще намірився стріляти, утретє; орел знов його почав просити:

Стрілець повірив йому: поліз, зняв з дерева та й несе його додому.

—    Принеси мене до своєї хати та годуй м'ясом доти, поки в мене крила повідростають.

—    Пусти мене, я політаю, побачу,   чи   вже   відросли   крила.

—    Ще в мене мала сила,— заріж іще одну ялівку!

—    Заріж іще й бугая!

—    Більше пропало,— нехай і це пропадає!

—    Ну, спасибі тобі, чоловіче: вигодував мене, а тепер сідай на мене.

—    Що з того буде?

—    Сідай! Цей і сів.

—    А що, як тобі здавалось?
А він каже:

Тоді орел каже йому:

Потім каже:

—    А що, чоловіче, як тобі здавалось?

—    Так, наче зовсім вже кістки мої розсипались.

—    Так само й мені було, як ти вдруге націливсь. Ну, ще сідай.

Орел як понесе його аж за хмару та звідтіль і пустив його додолу, та підхопив уже аж коло самої землі, та тоді питається його:

Він йому каже:

Тоді орел йому каже:

А потім каже:

Ото летять та й летять; прилітають до його дядька. Орел і каже:

Він приходить у хату, коли це йому кажуть:

А він їм каже:

Вони його питаються:

А він їм каже:

—    Лучче нам його ніколи не бачити, як віддати тобі яйце-райце.

—    Казали так: лучче нам його ніколи не бачити, як тобі віддати яйце-райце.

—    Летімо далі! Летять та й летять та й прилітають до орлового брата, та й тут чоловік те саме говорив, що в його дядька,— тільки й тут не здобув яйця-райця.

—    Іди в хату, та як будуть питатися за мене, то скажеш, що бачив, а як дадуть яйце-райце, то й на вічі приведеш.

Увіходить чоловік у хату, а вони йому кажуть:

Він їм каже:

—    Чи не бачив нашого сина? Бо вже як немає — третє літо: пішов навійну, та, мабуть, убили його там.

—    Я    бачив,    але    як    дасте яйце-райце, то я й на вічі приведу.

—    Нащо воно тобі? Лучче ми тобі дамо багато грошей.

—    Я не хочу грошей, мені дайте яйце-райце!

Він уводить орла в хату. Тоді його батьки так зраділи, що дали яйце-райце і сказали:

—    Тільки не розбивай ніде на дорозі, а як прийдеш додому, то погороди загороди великі, а тоді його і розіб'єш.

—    Що ти мені даси, чоловіче, як я тобі скот цей вжену в те нице?

—    А що тобі дати?
Вона йому каже:

—    Дам!

Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив  він  об  поли  руками.

Ну ото журяться вони з жінкою, а далі кажуть:

Погородив     він     загороди великі, розбив те яйце, випустив скот і забагатів. Живуть вони, аж поки син підріс. От син і каже:

Приходить до неї, а вона йому каже:

Він іде до ставка та зажурився. А там близько був мурований стовп, і її тім стовпі була зміїна дочка зачарована. Він приходить сюди та й плаче. А та дочка його питається:

А він каже:

Вона його спиталась:

—    Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як змія казала.

—    Добре.
Вона йому каже:

От пішла дочка змії до того лугу та як свисне: той луг тріщить, лущить — на тім місці ореться, пшениця сіється... До світанку спекла паляницю, дала йому. Він приніс до  змії  в  хату  і   поклав на столі.

—    Ну, справивсь! Гляди ж, щоб і друге діло зробив!
Та зараз йому й загадала:

Він знов іде до того стовпа та й плаче. Та дівка його питається:

Він їй розказав те все, що йому змія загадала. Так вона йому каже:

А сама як свисне, то та гора розкопується, Дніпро туди йде, коло нього комори будуються...

Змія встає та й дивується, що все так ізроблено, як вона йому загадала.

—    Щоб ти цю ніч уловив золотого зайця і раненько щоб приніс мені в хату.

—    Що вона загадала?
Він розказав.

Ото вона пішла та й жене. Коли це — вилазить з нори гадюка та й сичить. Він її і пустив. Дівчина виходить із нори та й питається його:

—    Ба ні: лізла гадюка, а я побоявся її, щоб не вкусила, та й пустив.

—    А щоб тебе! Ото і є самий заєць! Ну, гляди ж, я ще раз піду: та як буде хто виходити й буде тобі казати, що тут немає золотого зайця, то ти не вір, держи його!

—    Чого ти, шину, тут шукаєш?

—    Золотого зайця.

—    Де тут він узявся: тут його нема!
Сказала це та й пішла від нього.
Коли це виходить та дівчина та й питається його:
—    А що, немає зайця? І ніщо з нори не виходило?

—    Ба ні: виходила баба стара та спиталась мене, чого я тут шукаю; а я сказав, що золотого зайця, а вона каже: тут його немає, то я її й пустив.

—    Чом ти не держав? Ото самий заєць! Ну, тепер більше ніде його не піймаєш, хіба я перекинуся зайцем, а ти мене принесеш і покладеш на стільці,— тільки не віддавай змії у руки, бо як віддаси, то вона пізнає і розірве і тебе, і мене.

—    Нате ж вам зайця, а я піду вже від вас.

—    Добре, йди!

А змія тільки з хати, а заєць знову перекинувся дівчиною та за парубком. Почали вони вдвох утікати. Біжать та й біжать. Коли це змія побачила, що то не заєць був, а її дочка,— давай доганяти, щоб її розірвати. Та сама не побігла змія, а послала свого чоловіка. Змій біжить за ними. Вони чують — аж стугонить земля. Тоді дівка каже:

Коли це змій летить та й питається того діда:

А він каже:

Той питається:

Дід:

Змій каже:

Та й  вернувся  назад.  Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай утікати.

—    А що, не догнав? І нікого не зустрічав на дорозі?
А він каже:

Тоді змія йому каже:

Побігла.

Ото біжить... Коли ті чують — аж земля реве і гаряча. Дівчина тоді каже йому:

Зробила.

—   А що, втекли?

Ото тоді та дівка, що була рибою, каже тому парубкові, що був річкою:

Ото він пішов у хату, з усіма поздоровкався та й думає собі: «Як же мені не поздоровкаться з дядьковою дитиною? Таж вони подумають щось погане про мене». Поцілував і дитину дядькову.

Ото побув півроку дома та надумав женитися. Йому нарадили одну гарну дівку, щоб він її брав; він за ту й забув, що його вирятувала від змії, з іншою заручився.

—    А ти забувсь, як я за тебе луг викорчувала й там пшеницю сіяла, а з тієї пшениці паляницю спекла, щоб ти до змії відніс?

—    Забув, забув!

Потім знов голубка каже:

А він каже:

Потім знов голубка каже:

А голуб каже:

Тоді парубок згадав за ту дівку,— за цю-таки саму, що голуби поробила,— та ту другу покинув, а з цією оженився. І тепер живе добре.