"Царівна-жаба" - Фольклор - Тексти для читання - Каталог статей

Головна » Статті » Тексти для читання » Фольклор

"Царівна-жаба"

Царівна-жаба Десь-не-десь, в деякімсь царстві, в деякімсь государстві жив собі цар та цариця; а у них три сини - як соколи. От дійшли вже ті сини до зросту - такі парубки стали, що ні здумать, ні згадать, хіба в казці сказать! Дійшли до літ - час їм женитись. Цар, порадившись гарненько з старою, прикликає синів і каже: - Сини мої, соколи мої! Дійшли ви до літ - час уже вам подружжя шукать. - Час,- кажуть,- таточку, час. - Забирайте ж,- каже,- діти, сагайдаки срібні, накладайте стрілочки мідні і пускайте у чужі землі далекі: хто до кого попаде в двір, там тому й молоду брать. От вони вийшли на двір, понатягали сагайдаки - давай стрілять. Старший стрельнув - загула стріла під небесами та й упала аж у іншому царстві, у царя в садочку. Царівна на той час по саду проходжувалась, підняла стрілку, любує. Прийшла до батька, хвалиться: - Яку я, таточку, гарну стрілку найшла! - Не оддавай же,- каже цар,- її нікому, тільки оддай тому, хто тебе дружиною візьме. Коли так: через яку там пору приїздить старший царевич, просить у неї стрілку. - Не дам я,- каже,- ції стрілки нікому - тільки оддам тому, хто мене дружиною візьме. - Я,- каже царевич,- тебе візьму. Намовились. Поїхав він. Другий царевич стрельнув - звилась стріла нижче хмари, вище лісу та й упала у княжецький двір. Князівна на той час на рундучку сиділа, побачила, підняла стрілку і понесла до батька: - Яку я, таточку, гарну стрілку найшла! - Не оддавай же її,- каже князь,- нікому, тільки хіба оддай тому, хто тебе дружиною візьме. От приїжджає і другий царевич, просить стрілку. Вона сказала так, як і та. І цей каже: - Я тебе візьму. Погодились, поїхав. Приходиться третьому стрілять. Іван-царе-вич,- його звали Іваном-царевичем,- як стрельне - загула стріла ні високо, ні низько - вище хат, та й упала ні далеко, ні близько - коло села в болоті. На купині сиділа жаба і взяла ту стрілку. Приходить Іван-царевич, просить: - Верни мою стрілку! - Не дам я,- каже жаба,- ції стрілки нікому - тільки оддам тому, хто мене дружиною візьме. Іван-царевич подумав: «Як-таки його зеленужабу за дружину брати?» Постояв над болотом, пожурився,- пішов додому, плачучи. От уже їм час до батька йти, казать, хто-яку собі молоду найшов. Ті ж два - старший і підстарший - такі раді, що господи! А Іван-царевич іде та й плаче. Батько питає їх: - Ну, розкажіть же, сини мої, соколи мої, яких ви мені невісток понаходили. От старший каже: - Я, тату, найшов царівну. Підстарший: - Я - князівну. А Іван-царевич стоїть та й слова не вимовить: так плаче, так плаче. Батько його питає: - А ти чого, Іван-царевич, плачеш? - Як же,- каже,- мені не плакать, що у братів жінки, як жінки, а мені доведеться з болота зелену жабу брать... Чи вона мені рівня? - Бери,- каже цар,- нічого робить: така вже, видно, твоя доля! От і одружилися царевичі: старший взяв царівну, середульший князівну, а Іван-царевич зелену жабу з болота. От вони одружились та живуть собі. А це якось цар забажав: яка з невісток уміє краще рушники ткать. Оддає приказ: «Щоб на завтра на ранок рушники виткали і принесли показать: яка з них лучча ткаля». Іван-царевич іде додому, вона вилізла назустріч, питає: - Іван-царевич, чого ти плачеш? - Та як же мені не плакать, що так і так: загадав наш батько, щоб на завтра на ранок кожна невістка йому рушники виткала. - Не плач, усе гаразд буде, лягай та спи! Він ліг, заснув. Вона взяла кожушок з себе скинула, вийшла надвір, крикнула, гукнула, свиснула,- тут де не взялись дівиці-при служниці, виткали рушники, гарно орлів понашивали, оддали їй. Вона взяла положила коло Івана-царе-вича, знову кожушок наділа - і стала такою жабою, як і була. Прокидається Іван-царевич - аж такі рушники, що він ще й не бачив таких зроду! Він зрадів, поніс до царя. Батько йому дякує за рушники дуже. Тих же рушники так собі, простенькі - цар на кухні пооддавав, а жабині у себе на образи понавішував. От батько дає знов приказ, щоб невістки напекли гречаників і принесли йому: хто лучче пече. Іван-царевич іде додому та й знову плаче. Вона вилізла проти його, квакає: - Іван-царевич, чого ти плачеш? - Як же мені не плакать, що загадав батько гречаники пекти, а ти не вмієш! - Не плач - справимся! Лягай та спи! Він ліг, заснув. А ті, другі невістки, пішли під вікно піддивлятися - як вона буде робить. От вона взяла ріденько вчинила, ріденько підбила, ріденько й замісила; потім того полізла на піч, пробила дірку, вилила туди - гречаники так і роз-пливлися по черені... Ті невістки швидше додому та давай і собі так робить. Напекли таких гречаників, що хіба тільки собакам повикидать. А вона, як ті пішли, кожушок із себе, вийшла надвір, крикнула, гукнула, свиснула - тут де не взялись дівиці-прислужниці. Вона їм приказала, щоб до світа були гречаники. Ті незабаром принесли їй гречаники - як сонце, такі гарні! Вона взяла положила коло Івана-царевича, сама кожушок на себе - і знов стала такою зеленою жабою, як і була. Іван-царевич прокидається, бачить: біля його гречаники, як перемиті; він зрадів, поніс до царя. Батько йому дуже вдячен. Тих же невісток гречаники собакам пооддавав, а ції звелів до столу подавать. От знов цар загадав своїм синам, щоб у такий, в такий день «були до мене з жінками на бенкет». Ті ж старші брати радіють, а Іван-царевич іде додому, повісивши голову, та й плаче. Жаба вилізла назустріч, питає: - Іван-царевич, чого ти плачеш? - Як же,- каже,- не плакать, що батько загадав нам з жінками на бенкет приїхать... Як я тебе повезу? - Не плач,- каже,- лягай та спи: якось поїдемо! Він ліг, заснув. От діждали того дня, що бенкет,- Іван-царевич знов зажуривсь. - Не журись,- каже,- Іван-царевич, їдь попереду сам! А як стане дощик накрапати, то знай, що твоя жона дощовою росою вмивається; а як блискавка заблище - знай, що твоя жона у дороге убрання прибирається; а як грім загримить - то вже їде. Іван-царевич убрався, сів і поїхав. Приїздить, аж старші брати з своїми жінками вже там; самі повбирані гарно, а жінки у золоті, у саєті, у намистах дуже дорогих... Брати стали з його сміяться: - Що ж ти, брате, сам приїхав? Ти б її хоч у хустку зав'язав та привіз. - Не смійтесь,- каже,- потім приїде. Коли це став дощик накрапати. Іван-царевич і каже: - Це моя жіночка люба дощовою росою умивається! Брати сміються з його. - Чи ти,- кажуть,- здурів, що таке торочиш? Коли це блискавка блиснула, Іван-царевич і каже: - Це моя жіночка у дороге убрання прибирається! Брати тільки плечима здвигують: був брат такий, як і треба, а то й здурів! Коли це як зашумить, як загримотить грім - аж дворець затрясся; а царевич і каже: - Оце вже моя голубочка їде! Коли так: приїхала під крильце карета шес-тьоркою коней, як зміїв, вийшла вона з карети... Аж поторопіли всі - така гарна! От посідали обідать; і цар, і цариця, і обидва старші брати і не надивляться на неї: сказано - така гарна, така гарна, що й не можна! Обідають; то вона оце шматочок у рот, шматочок у рукав, ложку в рот, ложку в рукав. А ті невістки дивляться на неї, та й собі: ложку в рот, ложку в рукав, шматочок у рот, а шматочок у рукав. От пообідали; вийшли на двір; стали музики грать - батько став запрохувать у танок. Ті невістки не хочуть: «Нехай вона танцює!» От вона як пішла з Іваном-царевичем, як зачала танцювать, то й до землі не черкнеться - легко та гарно! А це: махнула правим рукавцем, що шматочки кидала,- став сад, у тому саду стовп, і по тому стовпу кіт ходить: угору йде - пісні співа, а вниз іде - казки каже. Танцювала-танцювала, далі махнула й лівим рукавцем - у тім саду стала річка, а на річці лебеді плавають. Усі так дивуються тим дивом, як малі діти. От потанцювала вона, сіла спочивать. А це й другі невістки пішли у танок. Танцюють, та як махнули правим рукавцем - кістки вилетіли та прямо цареві у лоб; махнули лівим - цареві очі позабризкували. Цар на них: - Годі, годі... Ви мені очі повибиваєте. Вони й перестали. Посідали на призьбі усі; музика грає, а царедворці вже танцюють. А Іван-царевич дивиться на жінку та й собі дивується: як-таки з такої зеленої жаби та зробилась така гарна молодичка, що й очей не одірвеш! Далі сказав собі подать коня, махнув додому довідаться: де вона усе те понабирала. Приїжджає, пішов у кімнату, де вона спить,- аж там лежить ткаб'ячий тулубець. У комині топилося,- він той тулубець у огонь - тільки димок пішов... Він тоді знову вертається до царя - саме поспів на вечерю. Довго вони ще там гуляли - перед світом вже пороз'їжджалися. Поїхав і Іван-царевич з своєю жінкою. Приїздять додому, вона ввійшла у кімнату, огляділася - аж кожушка й нема... Шукала-шукала... - Чи ти,- пита,- Іван-царевич, не бачив моєї одежі? - Якої? - Тут,- каже,- я кожушок скинула. - Я,- каже Іван-царевич,- спалив! - Ох, що ж ти наробив мені, Іван-царевич! Якби ти не займав, то я б вічно була твоя, а тепер прийдеться нам розлучиться, може, й навіки. Плакала-плакала, кривавими сльозами плакала, а далі: - Прощай! - каже.- Шукай мене в тридесятім государстві, у Баби Яги - костяної ноги. Махнула рученьками, перекинулась зозулею; вікно було одчинене - полинула... Довго Іван-царевич побивався за жінкою, довго плакав гірко, розпитувався, що йому робить. Ніхто нічого не врадив. От він узяв сагайдачок срібний, набрав у торбину хліба, тикву повісив через плече - пішов шукать. Іде та й іде - коли зустрічає його дід, такий як молоко сивий, і питає: - Здоров, Іван-царевич! Куди тебе бог несе? - Іду,- каже,- дідусю, світ за очі - шукать своєї жінки: вона десь у тридесятім царстві, У тридесятім государстві, у Баби Яги - костяної ноги. Іду, та й не знаю, куди... Чи ви, дідусю, не знаєте, де вона живе? - Чому,- каже,- не знать? Знаю. - Скажіть, будь ласка, дідусю, і мені. - Е, що тобі, сину, казать: кажи - не кажи - не потрапиш! - Потраплю - не потраплю, скажіть: я за вас буду цілий вік бога молить. - Ну, коли вже,- каже,- тобі так треба, то от тобі клубочок: пусти його - куди він буде котиться, туди й ти йди за ним: якраз дійдеш аж до Баби Яги - костяної ноги. Іван-царевич подякував дідові за клубочок, узяв пустив: клубочок покотився, а він пішов. Іде та й іде таким густим лісом, що аж темно. Зустрічається йому ведмідь. Він наложив мідну стрілу на срібний сагайдак - хотів стрілять. Ведмідь йому й каже: - Іван-царевич, не бий мене: я тобі в великій пригоді стану! Він пожалував його, не вбив. От так і сокола пожалував - не вбив. Іде та йде: клубочок попереду котиться, а він позаду йде за ним. Та й дійшов аж до синього моря. І бачить: на березі лежить щука зубата, без води пропадає на сонці. Він хотів її взять та з'їсти, а вона й просить: - Іван-царевич, не їж мене, кинь лучче мене в море, я тобі за те в великій пригоді стану! Він її вкинув в море, пішов далі. От та й зайшов уже аж у тридесяте царство, в тридесяте государство - аж стоїть хатка на -курячій ніжці, очеретом підоперта, а то б розвалилася. Він увійшов у ту хатку - аж на печі лежить Баба Яга - костяна нога, ноги на піл одки-дала, голову на комин положила. - Здоров був, Іван-царевич! Чи по волі, чи по неволі прийшов сюди? - І по волі,- каже,- і по неволі. - Чи сам од кого ховаєшся, чи кого шукаєш? - Ні,- каже,- бабусю, не ховаюся, а шукаю я свою жінку любу - жабу зелену. - Знаю, знаю! - каже Баба Яга.- Вона у мене в голові нужу шукає, як прийде в гості. - Де ж вона, бабусю, скажіть мені! - У мого братика за наймичку служить. От він як узяв просить, щоб сказала, де її брат живе; вона й каже: - Там на морі є острів - там його й хата. Тільки гляди, що тобі лишенька там не було: ти її як побачиш, то хватай швидше та й тікай з нею, не оглядаючись. От він подякував Бабі Язі, пішов. Іде та йде, дійшов до моря; глянув - море, і кінця йому не видно... І де той острів, хто його зна. От він ходить понад морем, голову повісивши, журиться. А це випливає щука: - Іван-царевич, чого ти журишся? - Так,- каже,- і так: на морі є острів, так ніяк не можу туди дістатись. - Не журись,- каже. Ударила хвостом об воду - став такий міст, що й у царя нема такого: палі срібні, перила золоті, а поміст шклом настелений,- як ідеш, так мов у дзеркалі. Іван-царевич і пішов по тому мосту та й дійшов аж на острів. Дійшов на острів - аж там такий ліс, такий густий, що ні пройти; ні просунуться, та темний-тем-ний. Іван-царевич ходить понад тим лісом та й плаче, ходить та й плаче... А тут уже й хліба не стало - нічого й їсти. От він сів на піску та й зажурився. «Пропав!» —дума. Коли це біжить заєць мимо його; тут де не взявся сокіл, ударив того зайця, убив. Іван-царевич узяв того зайця, оббілував, витер огню дерево об дерево, спік на шашлику, з'їв. От наївся та й став думать: як його до дворця добитись? Знову ходить понад лісом; а ліс - сказано - і просунуться не можна. Ходив-ходив, коли - зирк! - іде ведмідь. - Здоров, Іван-царевич! Чого ти тут ходиш? - Хочу,- каже,- як-небудь у дворець дістатись, та не можна за лісом. - Я тобі поможу. Як узяв той ведмідь дуб'я трощить: такі дуби верга, що по півтора обіймища! Вергав, вергав - аж утомився; пішов напився води, як зачав знову ламать... От-от стежечку проламає! Знову пішов води напився, знову ламає. Проламав стежку аж до дворця. Пішов Іван-царевич. От пішов Іван-царевич по тій стежці - аж серед лісу така гарна долина, а на тій долині шкляний дворець стоїть. Він туди пішов у той дворець. Одчинив одні двері, залізні,- нема нікого, одчинив другі, срібні,- і там нема нікого, як одчинив треті, золоті,- аж там, за золотими дверима, сидить його жінка, мички миче,- і така зажурена, що й дивиться на неї страшно... Як побачила Івана-царевича, так і внала йому на шию: - Ти ж мій голубе сизий, як я за тобою скучила! Якби ще трохи - не багато - може б, ти мене більше й не побачив ніколи! Аж плаче з радощів. А він - то вже не знає, чи на сім, чи на тім світі... Обнялися, гарно поцілувалися; вона знову перекинулась зозулею, взяла його під крила - полетіли. От прилетіли у його царство, вона перекинулась оп'ять людиною і каже: - Це мій батенько мене прокляв і зміяці завдав аж на три годи на послуги; а тепер уже я свою покуту одбула! Прийшли додому та стали гарно собі жити... і Бога хвалити, що їм поміг. Ілюстрації до казки див. у розділі "Фотоальбоми".
1 2 3 4 5 Категорія: Фольклор \| Додав: ychitel (11.08.2012)
Переглядів: 1971 \| Рейтинг: 1.0/1