Основні ознаки публіцистичного стилю: поєднання логічності доказів, точності висловлення наукових положень з емоційно-експресивною образністю; використання художніх засобів — епітетів, порівнянь, метафор.

Основні мовні засоби — сплав елементів наукового, офіційно-ділового та художнього стилів.

У публіцистичному стилі широко використовуються:

суспільно-політична лексика;
числа;
точні найменування подій, дат, місцевості, учасників;
багатозначна образна лексика, здатна привернути увагу слухача (читача) і вплинути на нього.

Зауваги

Висловлювання публіцистичного характеру на суспільну тему має на меті виразити зацікавлене ставлення до проблеми громадянського звучання.

Така творча робота вимагає достатньої зрілості, певної ерудиції, здатності роздумувати над подіями навколишнього життя, давати їм оцінку, висловлювати своє ставлення до них, проявляти свою позицію та особисті якості.

Спочатку зберіть матеріал і підготуйте тематичні виписки.

Якщо хочете, щоб вам повірили, висловлюйтесь переконливо, пишіть лише про те, що добре розумієте.

Наводьте більше фактів з життєвих спостережень, радіо- та телепередач, з газетного матеріалу, тому регулярно слідкуйте за публікаціями та передачами суспільного спрямування.

Готуючи вирізки з газет та журналів, обов'язково записуйте, з якого це періодичного видання, назву статті та дату.

Творча робота стане цікавою та емоційною, коли ви будете використовувати вислови відомих людей минулого та політичних діячів сучасності.

Не кривіть душею. Висловлюйте свою позицію, а не загальноприйняту.

Аби справити враження на читача (слухача), використовуйте інтригуючі риторичні запитання, звертання.

Час від часу підтверджуйте у тексті, що це — ваша власна позиція.

Уникайте мовних штампів на кшталт: велике значення має..., певну роль відіграє..., в цьому плані варто виділити..., значить... .

Завдання

Напишіть твір на одну з тем.
"Права та обов'язки учнів".
"Що я поправив би в українському законодавстві".
"Приватна власність утверджує людину чи розбещує".
"Як нас виховує газета".
"Що ми знаємо про права дитини".
"Політичні лідери сьогодення".
"Що нам потрібно відроджувати".
"Чого сьогодні не вистачає українцям".

Словничок

Ніби все розуміємо і все знаємо... З цим пов'язані грандіозні проекти... Ось іще кілька яскравих прикладів... Загалом треба відмітити... Позитивна динаміка відчувається... Це стало можливим завдяки... Основні зусилля уряд спрямував... При цьому... Ці сухі цифри означають... Цьому служать такі пріоритети у політиці... Своєрідного імпульсу надали рішення... Однак, навіть за певного прогресу чимало актуальних проблем надалі залишаються не розв'язаними.

Зразок твору
 
Людина нашого часу стоїть на межі не тільки екологічної катастрофи, але й духовної. Чомусь усі моральні та духовні цінності відійшли сьогодні на другий план. Кожен день, клопочучись у кошику дрібних справ, забуваємо про інше життя — про життя душі, совісті, моралі. Людина XXI століття серед неживих предметів та різних матеріальних благ, які сама витворила, забула про те, що вона — жива істота і не може жити бездумно, не згадуючи минулого. А воно, минуле наших предків, — це наша гордість. Недаремно у народі кажуть: "Перед минулим здіймімо капелюха, перед майбутнім засукаймо рукава."

На жаль, багато традицій минулого відійшло у забуття. Бабуся часто розповідає мені, як весело було вечорами в українському селі. Чому стихли пісні, забулися танці, ігри, забави? Чому буйну молодечу стихію дозвілля так швидко замінили щоденні нудні посиденьки біля телевізорів, або "ящиків", як їх жартома називає молодь?

А пісня, українська народна пісня! Де ж причаїлась вона? Адже це — душа народу. Чи можна було колись прожити без неї хоча б день? Напевно, ні. А сьогодні вона веселить душу хіба що за столом і то у виконанні старшого покоління. Меломани віддають перевагу російським та іноземним пісням, достоту не знаючи, можливо, про що в них йдеться.

Чи ж тільки пісні рідні ми забули? Зовсім ні — багато хто з нас давно вже витер з пам'яті свій рід, своє походження, свою мову. Розсипались українці по далекому і ближньому зарубіжжі і навіть не згадують свого краю, хіба що хулять його. Бабуся розповідала мені, що ще півстоліття тому кожен прагнув знати (і знав) свій рід до "п'ятого коліна". А сьогодні не дуже престижно хвалитись, що твої предки — батьки, діди і бабусі, прадіди — були селянами, працювали в поті чола біля землі. Мої однолітки хваляться тим, що мама — в Італії, а батько — в Чехії. Дітей "заробітчан" називають "соціальними сиротами". Думаю, нам треба відроджувати родову пам'ять.

Не може ніяк звестися на ноги наша древня українська мова. Хоча стаття 10 Конституції України гласить, що державною мовою в Україні є українська, проте справді такою вона ще не стала— ніяк депутати і чиновники різного рангу не можуть приліпити її до свого язика. Та ще й російську прагнуть зробити державною.

Упродовж багатьох століть українці віддавали життя, щоб вільно співати українську пісню, увечері тихо проказати рідною мовою молитву, а в неділю з високо піднятою головою йти до храму Божого...

Як на мене, передусім треба відроджувати традиції, мову та родову пам'ять. Ліна Костенко писала: "Ми — поранені люди, нас лікувати треба словом!" Отож, лікуймося, відроджуймося, вивищуймося!
   
Багатостраждальною і довгою була дорога українського народу до власної держави — через століття царського свавілля та іноземного гніту, через більшовицькі голодомори і ГУЛАГи, через фізичне знищення національної інтелігенції та сільського господаря, крізь лихоліття Другої світової війни. Українська держава формувалася упродовж тривалого часу. Народ України віками творив свою незалежність, не раз виборюючи її і, на жаль, втрачаючи.

Не треба переконувати нікого в тому, що поява на карті незалежної Української держави була не щасливим випадком, а закономірним відновленням історичної справедливості. І все ж: чому ми не можемо зрівнятися з великими європейськими державами за рівнем життя? Чого не вистачає нам для цього? Запитання риторичне. На нього шукають відповідь і політики, і публіцисти, і науковці, і звичайні громадяни.

Як на мене, не вистачає нам послідовності у патріотизмі. Можливо, тому, що упродовж віків завойовники намагалися залишити Україну без національного "Я", без духовних поводирів. Довгі століття рабства залишили у свідомості українців відбиток смиренності. Хоча саме бунтівний дух українців не дозволив нікому знищити нас як націю. Про патріотизм написано і сказано багато. Мені хочеться висловити свою точку зору. Я вважаю, що наш патріотизм якийсь кострубатий, суперечливий.

У компанії, де зібрались 2-3 українці, неодмінно почуємо розмови про наш народ, про державу. Ми дорікаємо усім у несумлінності. Разом з тим, на своєму робочому місці майже кожен намагається працювати у півсили. Усі прагнемо добробуту, але ще зі шкільної парти нас розморює лінь; скаржимось: так важко вчитись. Ми вміємо щиро співчувати і не вміємо радіти чужому щастю. Чи задумувались ви коли-небудь, звідки в українській мові взялися прислів'я: "На тобі, небоже, що мені не гоже", "Моя хата скраю, я нічого не знаю"? Це про нас. Тому нам потрібно багато змінити, щоб стати сильними.

То все-таки, чого бракує українцям? Думаю, що патріотизму та єдності. Лише тоді, коли будемо підтримувати один одного в усіх починаннях, зможемо обрати правильний шлях, навчимося відрізняти біле від чорного, свободу від рабства, справжнє щастя від примарного.

Тож "єднаймося, брати мої"! — чуєте Шевченкові слова?!