Головна » Статті » Тексти для читання » Кащенко Адріан

"З Дніпра на Дунай" (Частини 7 і 8)
VI

Гайдамацький байрак, що до нього зараз мали йти запорожці, був за дві години ходу від Орлячого Гнізда. Увійти в нього можливо було тільки з річки Саксагані, бо далі од неї, обабіч байраку, стояли височенні сторчові скелі. У самому байраці була така густа дубова пуща, що навіть упівдень у байраці не видно було сонця. В скелях байраку було багато печер, і деякі з них були такі великі, що в кожній можна було сховатись десяткові козаків; а одна печера так широко роззявилася, що в неї запорожці становили коней і вона так і звалася: стайнею18.
За часів Коліївщини цей байрак давав гайдамакам дуже захисний притулок, бо в ньому не тільки було безпечно переховуватись, але й зручно було оборонятись од ворогів з невеликою силою; чотири ж криниці з холодною й прозірною, як сльоза, водою давали можливість витримувати в байраці навіть облогу.
До цього-то байраку, хоч він і не був козакам на шляху, повів тепер осавул Рогоза запорозьке товариство, а щоб драгуни не знайшли козаків по слідах, вони пішли берегом річки, по каміннях; вершники ж побрели водою вгору річки, й хоч усі посувалися повагом, а все-таки, поки почало світати, військо вже втяглось у Гайдамацький байрак.
Розбуркане серед ночі товариство тепер не хотіло спати й почало біля струмочків оббанювати свої помуляні під час довгого походу ноги холодною водою. Тут, у цьому байраці, всі козаки почували себе наче в своїй хаті, бо мало не всякому з них траплялося бувати тут не один раз і по волі, й по неволі. Вони вітали байрак, як рідного батька, й весело розташовувалися попід гіллястими дубами.
Тепер цей байрак здебільшого звуть Дубовою балкою. Тепер ще зветься Запорозькою стайнею.
Полковник, посадовивши вартових по дубах, покликав до себе всіх кухарів та пекарів і загадав їм варити обід та пекти хліб, бо печеного хліба лишилося обмаль.
Гнат дуже зацікавився бачити, як то пекарі зроблять по бажанню полковника, коли немає печей, і пішов слідом за старим січовим пекарем Драньком.
Як же, діду, ви пектимете хліб, коли немає печі?
Дранько був старий козак, що побував уже на своєму віку з шаблею в руці на Чорному морі, й за морем, і в Криму, й у Польщі, й у Волощині. Пекарем же він став не з своєї охоти, а через те, що в бойовищі йому було вибито праве око. Глянувши на Гната своїм осиротілим оком трохи посміхувато, Дранько відповів:
А ти, козаче, допоможи мені назбирати хмизу, так я тобі й покажу, як пекти хліб без печі.
Гнат охоче взявся збирати хмиз і приніс Дранькові добрий оберемок.
Куди вам, дядьку, хмиз?
Он до тієї печери! — показав пекар на печеру, що з захисного кутка байраку вишкірилася на них своєю невеликою темною пащею з-під високої скелі.— Та ще, будь ласка, сину,— додав Дранько,— зроби деркача з довгим держаком та вимети печеру, а я тим часом зроблю лопату.
Гнат кинув біля печери хмиз, зробив деркача й почав вимітати з печери листя, камінці й усяке сміття. Деркач у глибині печери чіплявся за щось непорушне, та козак не звернув на те уваги, гадаючи, що то камінь, і докінчив свою роботу.
Упоравшись, він почав оглядати байрак.
Перш за все його здивувало, що скелі по байраку тільки зверху були сірі,
по щілинах же й там, де зі скель повипадало каміння, виявлялося, що мало
не всяка скеля мала різний колір: були скелі руді, жовті, жовтогарячі й • 19
червоні .
Тут же, поруч з тими скелями, стояли блискучі скелі, часом сині, як нове, а часом руді, як іржаве залізо. Ці скелі були міцніші від інших, проте від повітря й вони подекуди кололися й осипалися грудками, важкими, як справжнє залізо20.
Більше години Гнат роздивлявся по скелях і побіля криниць, де теж було чимало різнокольорових камінців. Він дивувався на незвичайні скелі байраку, яких ніколи не бачив, але не розумів, у якій пригоді ті скелі можуть стати людям.
Утомлений і задуманий, Гнат вернувся до печери, що її причепуряв, і сів на скелю, дожидаючи Дранька.
У байраці було захисно й любо. Рясні велетні-дуби сплелись угорі пишним кучерявим віттям так щільно, що зробили над байраком густу зелену стелю, а високі скелі, що товпилися до байраку, неначе підпирали ту стелю з двох боків. Вогке від холоду повітря стояло в байраці нерухомо. Десь близько від Гната заходився голосною піснею соловейко, а вгорі, над зеленою стелею, під ясним промінням сонця, вчувалося щебетання іншого співочого птаства. Сюди, на дно глибокого байраку, те птаство не залітало, й тільки жваві ластівки, що цілими зграями з веселим гомоном крутилися тут, приліпляючи до скель свої дивовижні гніздечка, звеселяли похмуру тишу Гайдамацького байраку.
Таємна темрява байраку викликала в молодого козака потребу почути голос людини, й непомітно для самого себе він заспівав:
Ой, не шуми, луже, зелений байраче, Не плач, не журися, молодий козаче!
Ой, не сам я плачу, плачуть карі очі, Що нема спокою ані вдень, ні вночі:
Сусіди близькії — вороги тяжкії, Не дають ходити, дівчину любити...
Сумний голос пісні оповив Гнатові душу журбою. Він почув себе самотнім, і в голові його встало питання:
«Що ж далі? Невже весь вік, до смерті, блукати по степах та по пущах плавень?»
Молодому козакові було любо козакувати, але з серця озивався голос, кажучи, що сього ще не досить. Душі бажалося ще чогось іншого... Хотілося хоч на який час відпочити... Хотілось поєднатись з кимсь душею... Хотілося кохать.
На очах молодого козака веселі ластівки так любо парувалися й спільно будували свої кубелечка... Чому ж козак повинен бути самотнім усе життя? Гнат зрозумів, чого йому треба, й з рішучістю в голосі доспівав пісню:
Я ж буду ходити і буду любити.
Ще й за себе візьму — буду з нею жити!
Тільки під віттям дубів змовкли останні згуки журливої пісні, як молодий козак, зляканий, раптом схопився з скелі: з пащі печери вилізла й ішла просто на нього молода, років чотирнадцяти, дівчина. Біла, мережана сорочка її, так само, як і спідниця, була закаляна в руді від фарби стін печери, гарненьке кругленьке обличчя було заплакане й укрите курявою, блискучі ж, як самоцвіти, карі оченята відбивали в собі й страждання, й жах, і надію.
«Мара!» —- промайнуло в голові Гната, й він навіть поточився назад.
Козаче любий! — обізвалася дівчина.— Ти не заріжеш мене, як татари хотіли зарізати... Я вгадала по твоєму співу, що ти добрий...
Тепер Гнат уже бачив, що біля нього дійсно була дівчина, а не мара, й, узявши її за руку, почав упадливо розпитувати:
Як ти, дівчино, тут опинилась і як тебе звуть?
Мене звуть Катрею. Ми тікали з батьком та з ненькою з Гарду21, та нас у степу здибали татари й, пов'язавши всік, гнали було до Криму. Біля Кривого Рога вони побачили чиєсь військо та й приволокли нас сюди, щоб переховати.
І ви з батьком наважилися самі тікати через Дике Поле?
Ми не самі були,— відповіла дівчина,— з нами йшло більше півсотні козаків.
Як?! — здивувався Гнат.— І вони далися татарам до рук?
Запорозьке місто й паланка біля річки Бугу.
Що ж вдієм, коли козакам не було чим оборонятись: драгуни одібрали в наших усю зброю!
Та де ж вони всі — і козаки, й татари?
Всі тут по печерах! Нас татари батогами загнали в печери, щоб потім, коли ви підете звідсіля, гнати далі в Крим. Я зараз покажу печеру, де тато й мати! Я тільки сама вночі вибігла нишком з тієї печери й заховалася окремо!
Дівчина взяла Гната за руку й-хотіла вести до печери, де були її батько й мати, але враз спинилася й заплакала:
Боже ж мій! Як почують татари, що їх шукають, вони поріжуть усіх— і тата, й маму!
Не плач, Катрусю! — почав заспокоювати дівчину Гнат.— Вони не насміють тепер нікого різати, бо тоді їм самим не втекти від козацької помсти. Ходім скоріше до полковника, а тоді вже будемо визволяти твоїх батьків.
Гнат повів дівчину до Калниболоцького й переказав йому те, що чув од Катрі. Запорожці зараз почали обдивлятись у байраці по всіх печерах, гукаючи по-татарському, що коли татари не вилізуть, то їх будуть викурювати димом, а якщо вийдуть самохіть, то всі будуть живі.
Татари, не гаючись, порозв'язували своїх бранців, і ті, славлячи Бога, почали вилазити на світ; слідом же за ними вилазили й татари, падаючи запорожцям до ніг.
Так було й біля тієї печери, до якої Гната й козаків привела Катря. Батько й мати дівчини вийшли на світ, і вона обнімала їх, плачучи з радощів.
Гнат стояв осторонь, дивлячись, як Катря милувалася біля батьків, і з журбою похилив голову. Він відчував свою самотність тепер ще дужче, ніж годину до того.
Аж ось Катря обернулася до нього й глянула йому в очі вдячним ласкавим поглядом. Гнат повеселішав і, коли всі заспокоїлися, умовив Катриного батька йти з усіма до коша снідати.
Тим часом вартові сповістили, що степом пробігало з десяток драгунів на північ, а через годину вони вернулися знову й, обминувши Гайдамацький байрак, попрямували на Кривий Ріг.
Ну, отож і все їхнє розшукування своїх коней! — сміючись, сказав Петро Рогоза.— Шкода, що я зайняв такий малий табунець!
Після того як Катря трохи підживилася сніданком, Гнат, щоб побути з дівчиною на самоті, підмовив її йти подивитись, як у тій печері, де вона сиділа, тепер пекли хліб.
Дівчина охоче згодилась, і вони пішли поміж дубами до лощини, де була печера. Тепер з печери вибивалося полум'я, а з щілин, що були над нею в скелі, виходив дим. Біля печери, на плесковатому камені, скинувши сорочку й чоботи, вовтузився, умішуючи тісто, одноокий Дранько.
Углядівши Гната, він зрадів:
А я бідкався, що ти мене зрадив. Давай скоріше ще сушняку!
Гнат з Катрею почали збирати сухі гілки дубів і носити їх до печери, самі ж вели розмову про те, як жила Катря в Гарді й як ішла степами.
Чим же ви годувались у дорозі? — питав Гнат.
Спочатку їли те, що взяли з собою, а далі, як хліба вже не вистачило, дуже бідували. По степах їли катран, козельці, бабки, гірчак та земляні горіхи; по балках — щавель, паслін та полуниці; по байраках — груші, кислиці, терен, бузину та ожину. Іноді й мед диких бджіл по скелях знаходили... А тільки без хліба дуже тяжко. Я так ще якось терпіла, а от тато прямо так захляли, що вже ледве ноги волочили. Дичини скрізь було багато*, та стріляти не було чим. Були б, мабуть, померли всі, коли б не трапився нам тарпан22, що його саме тільки зарізали вовки; так ми вовків одігнали, а самі тарпана спекли та й доїли. Зазнали ми багато лиха в дорозі. Останнім часом надумали робити пастки на бабаків та сільці на куріпок, так тоді трохи легше стало.
Так ти, дівчино, тепер більше за козака досвіду в Дикому Полі маєш!..— сказав Гнат, допомагаючи Катрі підняти оберемок хмизу.
Де там!..— Дівчина знову зажурилася.— Куди ж тепер ми подінемося? Тато мали думку осісти біля Січі, а як Січ тепер зруйновано, то вже немає нам* захисту. Доведеться таки дістатись татарам у неволю.
Не журися. Ідіть з нами на Дунай. У нас там буде Нова Січ.
Коли б же я була козаком,— сказала Катря вже жартовливо,— тоді я побраталася б з тобою, та й жили б разом у Січі.
Гнатові стало весело й радісно на серці:
— Можна жити вкупі й не в Січі, а біля Січі, збудувавши собі хатину. Катря хутко побігла з своїм оберемком хмизу й кинула його біля печери.
Ну, спасибі! — зустрів Катрю й Гната Дранько.— Сього досить: печера нагріється добре. Приходьте надвечір — дам вам гарячу паляничку.
Тим часом наспів обід. Калниболоцький вийняв з бесагів23 образ святої Покрови й, приладнавши його під віттям захисного дуба, почав голосно читати Святе письмо. Запорожці великим натовпом обступили образ і, постававши навколюшки, уважливо слухали, що читав отаман. Усі вони однаково сумували за рідним краєм, однаково непевні були в своєму прийдешньому й однаково щиро молилися.


VII

У Гайдамацькому байраці запорожці пробули три дні, й за цей час усі втікачі з Гарду, обміркувавши своє становище, вирішили, що найліпше їм іти разом з військом на турецьку сторону.
На четверту ніч осавул зробив під'їзд до Кривого Рога й упевнився, що шлях був вільний і безпечний. Тієї ж ночі, вдосвіта, запорожці понавантажували своїх коней і рушили з байраку до зимовника запорожця Лещука, що стояв біля броду через річку Інгулець.
Розпитавши в старого запорожця про те, куди пішли драгуни, Калниболоцький поспішився йти далі від сього небезпечного місця й, перевівши військо бродом за річку, звернув з шляху, направляючи військо на захід сонця до високої гори.
Гнат, як і завжди, їхав у чатах поперед війська, недалеко від брата Петра. Його вороний кінь виніс уже його на високу гору, й з лівої руки в козака, потопаючи в мареві, виникла висока могила — така висока, що Гнат навіть не втерпів, щоб не спитати брата, як вона зветься.
— Це Царева могила,— відповів Петро.
Тарпан — дикий кінь. У ті часи диких коней багато водилося по запорозьких степах. Беса ги — лантушок, оброблений, як саква.
Розмовляючи про могили, які взагалі мали велике значення в житті запорожців, бо по могилах у ті часи, коли ще не було помітних шляхів, розпізнавали, куди простувати, брати наблизилися до Царевої могили, й Гнат, розігнавши коня, вихопився на самий шпиль могили.
Перед очима козака встали чарівні степові краєвиди. На північ, де з-під обрію вибігла річка Інгулець, і на південь, куди вона прямувала, було видко її глибоку долину миль на десять у обидва боки. Посередині цієї долини, біля Кривого Рога, до неї зійшлися річки Саксагань, Бокова й Боковенька; а на сході сонця, геть-геть край неба, видко було кряжі, що за ними ховався Базавлук і Запорозька Січ, а на захід сонця прослався рівний степ з ледве помітними лощинами. На всі боки по степах, скільки оком глянь, немов живе море, хвилювалася степова трава, паруючи під промінням сонця, а ген далі, край неба, виникало таємне марево, приваблюючи очі великими озерами блискучої води з зеленими по озерах островами та чарівними городами з мурами й баштами, що, як таємні примари, танули від подиху вітру.
. Трудно було відвести очі від чарівного краєвиду, й Гнат довго стояв на могилі нерухомо. У цей час поруч нього виникла поважна постать Калниболоцького. Він довго, так само, як і Гнат, не зводив очей зі степу, але в погляді його не грала молода бадьорість, як у Гната, а відбився непереможний сум і розпука. Таким поглядом, яким дивився Калниболоцький на степ, дивиться тільки вдова на труп любого їй чоловіка.
Краю мій рідний, улюблений!.. — почав говорити запорозький полковник, немов не помічаючи Гната.— Степи мої розлогі, незабутні! Невже не побачу вас довіку? Щасливий ти, хто лежиш під сією високою могилою. Ти любив наші рідні степи, й твоя душа, що витає тут, над твоєю домовиною, бачить степи, улюблені за життя; нас же, сіромах, лиха доля несе на далеку чужину, в землю бусурманську, щоб там покласти нам свої кістки в нерідну землю!
Полковник замовк, але Гнат не насмілювався навіть поворушитись, щоб не порушити таємних поривань його душі. Минуло кілька хвилин, а козацький ватажок все пильніше придивлявся до далекого обрію, неначе намагався навіки заховати улюблений степовий краєвид у своєму серці.
Нарешті Гнат наважився порушити тишу:
Батьку полковнику, адже гомонять, що й на Дунаї нам добре буде жити...
Калниболоцький глянув на молодого козака поглядом, повним теплого жалю:
Ти ще молодий, сину, й жити тобі на світі ще багато. Так знай, що другої України на світі немає. Воюючи з поляками, з волохами, угорцями й турками, я багато бачив земель аж до Німецького й Середземного моря. Добре я знаю всю Цесарщину24, був навіть у Франції, бо за гроші наймався до французів воювати їхніх ворогів, а скажу тобі, що такого любого та веселого краю, як наша Україна, ніде я не бачив. Знаю я й Дунай ввесь — добрі на ньому плавні, гарні озера й лимани, але степу біля нього немає. Людей побіля нього рясно, як біля моря піску,— ніде нам буде там коней випасати, а про таку волю, як отут у нас на Запорожжі, там ми забудемо й згадувати. Так-то, сину мій,— докінчив Калниболоцький,— на Дунай мандруй, а Україну на серці май!
Цесарщиною на Україні звали Австро-Угорщину.
Полковник повернув коня й хотів з'їздити з могили, але крутобока могила лякала його коня своєю високістю — він упинався й хріп. Щоб допомогти полковникові, Гнат зскочив з свого коня, позав'язував обом коням очі й звів їх з могили за уздечки.
Осавул з чатівниками був уже далеко, й Гнатові довелося їх доганяти. Гнатів Арап вихором побіг степом, розхиляючи на обидва боки високу траву, що була йому по саму шию,— тільки будяки-велетні, з їхніми гострими колючками, що, мов дерева, випиналися з трави своїми червоними дебелими головами, Гнат обережно обминав, щоб не покалічити тими будяками коня.
У південь на одному з кряжів безкрайого степу Петро наглядів косяк тарпанів, і йому схотілося, щоб товариство поласувало тарпаниною.
Бачиш, Гнате, тарпанів? — вдався він до брата.
Бачу. Добре було б піймати хоч одного.
Вловиш їх, якраз! — посміхнувся Петро.— Вони бігають, як вітер. От біжи та збери до мене половину задніх чатівників. Будемо полювати.
Петро почав порядкувати козаків до полювання. Він звелів Гнатові та ще двом козакам віддати своїх коней товаришам і залягти з рушницями разом з ним у траві. Останні козаки розбіглися в ліву й у праву руку, й скоро всі зникли з очей. Вони оббігли тарпанів далеко стороною й почали навертати їх на стрільців. Злякані тарпани всім косяком кинулися саме в той бік, де зовсім непомітно у високій тирсі лежав Петро з товаришами.
Скоро Гнат почув неначе гудіння вітру. То наближався косяк диких коней, і скоро земля застогнала від тупотіння кількохсот копит. Ще хвилина — й коні потолочать стрільців так, що й сліду їх не лишиться...
Коли косяк тарпанів наблизивсь, Петро підвівсь на одне коліно, щоб можна було бачити коней, і підвів до плеча рушницю. Те саме зробив Гнат і останні товариші.
Козацьке око метке: вибухнули чотири постріли — й чотири тарпани, підкинувшись на дибки, з жалісним іржанням упали на траву, б'ючись у смертельних корчах.
З жахом метнулися останні тарпани від зрадливого місця, де стеряли своїх товаришів, і, розбившись на два косяки, зникли з очей за буграми.
Гнат наблизився до вбитих коней. Вони вже сконали й лежали нерухомо. На зріст вони були менші за свійських коней, масті вони були мишастої, копита мали величенькі й розрепані, в усьому іншому ж були як звичайні коні.
Чому їх не ловлять та не привчають до господарства? — вдався Гнат до брата.
Не виживають вони в неволі,— відповів той.— Тільки ти прив'яжи його, так він все поб'є й потрощить копитами навкруги. Себе понівечить і або відірветься, або знесилений упаде й не їстиме, аж поки й сконає.
Козацтво зраділо здобичі. Тарпанина була далеко смачніша за конину, запорожці ж з Базавлуку не їли м'яса, й через те всі охоче заходилися поратись біля тарпанів. Не минуло й півгодини, як їх оббілували, випустили з них кендюхи, порубали м'ясо на шматки й навантажили на кількох коней.
Проте з обідом довелося сьогодня чекати вечора, бо за ввесь день запорожці не здибали й ріски води. Тільки надвечір осавул привернув до Вербової балки, де і з давніх часів знав декілька джерел.
Стомлені згагою, коні здалеку почули воду й почали іржати, прибавивши ходу. Вершники спустилися в балку й легко зітхнули в холодку під вербами. Проте поїти коней з джерел було неможливо, бо вода вибивалася з-під землі дуже маленькими цівками.
Здавалося, що коні мусять загинути від згаги, але осавул Рогоза вже не вперше ходив Диким Полем і знав, як зарадити справі.
Лопати сюди давайте! — гукнув він до козаків, що везли вагу.— Копайте криниці!
Обережно козаки повикопували на джерелах криниці, й поки підтяглося до балки все військо, води по криницях набігло вже стільки, що можливо було брати її відрами на вариво та напувати з них коней.
Скоро запорожці розташувались у балці на ніч і почали збирати паливо та варити обід, чи — краще сказати — вечерю, бо вже сідало сонце.
Управившись біля свого коня, Гнат пішов шукати Катрю. Всі неузброєні козаки стояли окремим невеликим табором, і Гнат побачив Катрю з її матір'ю під захистом верби. Наблизившись, він занепокоївся: у дівчини з ноги точилася кров.
Проте Катря глянула на Гната весело:
Я сьогодня ще тебе й не бачила!
Що ж це в тебе, Катре? Це ж тобі болить?
Та воно не дуже болить! — одповіла дівчина.
Це вона, бідненька, ще давно зіпсувала собі ногу будяками. Воно було й загоїлось, а оце сьогодня ввесь день ішла, так пораза знову роз'ятрилася»
Гнат приніс води, й Катрина мати почала оббанювати дочці поколоті й порепані у кров ноги.
Гнатові заболіло серце: козаки всі у добрих чоботях або сап'янцях, а він ще й верхи на коні сидить, бідна ж дівчина нівечить собі босі ноженята.
Ой, шкода ж мені тебе, Катре! Отже завтра візьму я тебе на свого коня!
Катря засоромилася:
Нізащо не сяду до тебе!
Чому не сядеш? — обізвалася мати.— Дай Бог здоров'я козакові, що пожалів тебе. Як їхатимеш конем, то й ноги загояться.
Увечері Гнат почав просити брата, щоб той призначив йому їхати не в передніх чатах, а в задніх, бо йому треба підвезти хвору дівчину. Осавул зразу навіть розсердився й нагримав на брата, що він вигадує такі дурниці, але коли Гнат повів його й показав ноги дівчини, Петро дозволив йому везти Катрю, хоч суворому козакові те було й не до вподоби.
З радощів Гнат майже всю ніч не спав і, вставши вдосвіта, почав з свого жупана та з чепрака намощувати сідельце для Катрі.
Коли козаки почали виступати й Гнат приїхав по Катрю, вона змагалася, соромлячись сідати до козака, але мати силою підвела її до Гнатового коня, а Гнат, нахилившись з сідла, мов пір'їну, підхопив її руками й посадовив поперед себе так, щоб вона, сидячи до нього боком, мала можливість держатись рукою за луку сідла.
Од Вербової балки запорожці ще йшли Диким Полем п'ять день, не побачивши за ввесь час ні одної оселі й не здибавши ні одної живої душі. Тільки тарпани, вовки, сугаки, лисовини, зайці, тхори, бабаки та сурки шмигали повз козаків та ще орли, дрохви, журавлі, хохітва та великі табуни куріпок і перепелиць, сновигаючи в повітрі, були свідками їхньої мандрівки. Всі ці свідки були мовчазні, й тільки дрібненькі жайворонки своїм любим, лагідним співом розважали засмучені душі козаків, нагадуючи їм про рідну Україну.
Запорожці посувалися дуже помалу, й найбільше через те, що січовий образ святої Покрови був великий і важкий, козаки ж мали за гріх навантажити його на коня, а ввесь час несли його посередині на руках.
Гнатові довга подорож була дуже мила, й він тільки й хотів, щоб вона протяглася якнайдовше. Щодня він садовив Катрю біля себе на коня, розповідав їй про своє хлоп'яче життя й про свої походи з полковником Порохнею й слухав оповідання дівчини про життя в Гарді й про те, який їй жаль за курчатками, що сама вона їх доглядала й вигодовувала, а москалі як прийшли, так зараз половили та й порізали.
Як тільки військо ставало табором, Гнат зараз віддавав Катрю матері й клопотався, щоб їм було чого їсти й пити. Врешті дівчина звикла до Гната, мов до рідного брата, й хоч уже й ноги її позагоювалися, вона все-таки сідала до Гнатового сідла.
На шостий день біля річки Мертві Води запорожці здибали ще шістьох козаків Буго-Гардовської паланки, що, мов вовки, ховалися поміж скелями й терниками. Від цих утікачів отаман довідався, що в Гарді стоять два полки драгунів, а в Соколах — донців і що скрізь річкою Бугом стоять кордони поміж турецькою й російською державами.
Обміркувавши становище разом з старішими козаками, Калниболоцький зважив за найліпше й на цей раз якось «москаля в шори вбрати», себто вжити хитрощів, аби перейти за Буг непомітно й не проливши братньої кровь
Перестоявши день недалеко від Бугу в захисному байраці, Калниболоцький повів військо до річки, наближаючись до броду, що звався Овечим. Тим часом, щоб відманути московську залогу від броду, Петро Рогоза, як тільки смеркло, підбіг з десятьма товаришами до кордону й, випаливши кілька разів у повітря, кинувся тікати від Овечого броду до Чортайського.
Кордонний капітан, узявши поночі запорожців за татарів, посадовив усю свою залогу на коней і погнався слідом за Рогозою.
Зачувши перші постріли, Калниболоцький хутко повів усе військо попід скелями Бугу до Овечого броду, й піше військо зараз же почало переходити річку, а вершники, йдучи попереду й обабіч піших, вишукували для них найбільш мілкі місця. Все робилося, як зарані було умовлено, й не минуло й півгодини, як усе військо и утікачі, що були біля війська, перейшли на турецьку сторону.
Петро Рогоза, маючи з своїми товаришами найпрудчіших коней, довго дратував драгунів, то підпускаючи їх ближче до себе, то знову відбігаючи далі, й тільки тоді, коли минуло досить часу, він вибрав місце, де береги Бугу були не дуже скелюваті, а посередині річки був острів, і, гукнувши товаришам, враз повернув свого коня до Бугу й ускочив у річку.
Товариші Петрові вскочили в воду слідом по ньому, й темні хвилі прудкої річки зашипіли білою піною під грудьми добрих коней; козаки ж, щоб не заважати своїм коням плисти через глибочину, зскочили з них у воду й пливли поруч, держачись за їхню гриву.
Понад головою козаків просвистіло декілька драгунських куль, але влучати поночі було трудно, й козаки щасливо допливли до острова. Там же поміж дубами вони були вже в доброму захисті від драгунських куль і дали коням трохи відпочити.
Прощай, рідний краю! — обернувся Петро до запорозького берега.
Прощай, Україно! — загукали козаки, скидаючи шапки,— Сподівайся нас, бо поки живі — тебе не забудемо.
Через годину Петро з товаришами прилучився до Калниболоцького й сповістив турецький кордон про те, що запорожці прийшли в їхню землю не з лихими думками.
З-під Овечого броду Калниболоцький пішов з військом понад Бугом, аж до Великого лиману, а далі повернув на Тилигул та річки Куяльник та Хаджибей, простуючи до Дністровського лиману та города Акермана, біля котрого мав зійтися з головним Запорозьким Військом, що перепливло туди морем.
Так покинули запорожці свої одвічні вільні степи, гадаючи, що тільки там може бути доля, де панує воля; без волі ж не знайдеш долі навіть у рідній країні.
Через місяць біля Дністровського лиману було велике свято: запорожці, що прибули туди раніше з кошовим на байдаках, піднявши військову корогву та прапори, бучно, з пальбою, виходили назустріч товариству, що під приводом Калниболоцького наближалося до коша, перейшовши все Дике Поле й Буджак,,
Попереду полку Калниболоцького двоє крем'язних запорожців, знявши шапки, несли образ святої Покрови; осторонь їхали отаман та осавул, а слідом за образом лава за лавою йшло Запорозьке Військо.
Зблизившись з образом, кошовий, старшина й усі, що вийшли назустріч, поскидали шапки й почали підходити цілувати образа, а далі цілувалися з товаришами, вітаючи їх радісними вигуками,
Петре, Петре! — почулося біля коня Петра, й хтось потяг його за халяву чобота.
До Петра радо простягав руки малий Василь.
Козак ухопив брата за руку, й той, мов кошеня, видрався до нього на коня.
А де ж Гнат? Чи живий, чи здоровий?
Гнат позаду війська, поміж вершників...— одмовив старший брат, цілуючи малого.
Василь зіскочив з братового коня й кулею полетів шукати Гната, а через кільки хвилин Гнат уже підводив його до натовпу неузброєних мандрівників, де була Катря з своєю матір'ю й батьком.
Подивись, Василю, яку я собі знайшов у печері названу сестру! — сміявся Гнат, показуючи Катрю.
Дівчина веселими очима глянула на Гната й Василя, але той погляд скоро потьмаривсь, і вона затулилася рукавом сорочки, щоб хлопці не побачили, як з її очей збігла сльозина.
Про що ти, Катре? — упадливо спитав Гнат.
Мабуть, тепер уже доведеться мені з тобою розлучитися,— одповіла дівчина журливо.
Не сумуй, Катрусю. Якщо й розлучимося ми, то будь певна, що зійдемося знову.
Через кілька день кошовий дістав з Стамбула звістку, що султан радо приймає запорожців, але до весни не може дати їм землі на Дунаї, а дозволяє військові вільно жити й рибалчити по всіх лиманах од Бугу до Дунаю, а всіх козаків, хто викличе з України свою родину, він наділить на Буджаку доброю землею під оселі.
Час було упорядкувати військо, й одного ранку кошовий з старшиною винесли з намету й розставили по полю тридцять вісім прапорів таких саме кольорів, які були на прапорах запорозьких куренів у Січі на Дніпрі.
Викликали на поле всіх запорожців.
Ставайте, панове товариство,— гукнув кошовий,— всякий до свого прапора! Ідіть усі в ті курені, по яких були на Січі!
Скоро все поле над лиманом вкрилося довгими лавами Запорозького Війська. Були такі курені, що до них зібралося по двісті козаків, а були такі, що з'єднали й по триста; всіх же козаків кошовий налічив сім з половиною тисяч.
Коли, скінчивши військові справи, кошовий вертався до свого намету, до нього, знявши шапку, наблизився Гнат. Кошовий помітив, що козак хоче про щось просити й вагається.
Що тобі, козаче? — вдався він до Гната.
Скажіть, будь ласка, пане батьку...— не дивлячись у вічі кошовому, наче соромлячись, щоб хтось інший не почув його, спитав Гнат.— Чи й на Дунаї буде так, як на Дніпрі, що запорожцям буде заборонено женитися?
Сього не заборонялося й на Дніпрі,— одповів кошовий.— Сам знаєш, що по зимовниках сиділо багато жонатих запорожців. Заборонялося тільки жонатими жити в Січі. А чи не надумав ти одружитись?
Та ні...— замішався Гнат.— То я так тільки питаю... Може, колись... не зараз...
Ну, як дійдеш літ та надумаєш одружитись, то й помагай тобі Боже! Нам дуже бажано, щоб козаки женилися та щоб біля Січі будували нову Україну!
Гнат пішов до свого, Платнирівського, куреня заспокоєний і веселий. Починалося нове життя запорозького козацтва — дітей Дніпровської Січі— в чужій стороні.


Категорія: Кащенко Адріан | Додав: ychitel (03.08.2012)
Переглядів: 1427 | Рейтинг: 0.0/0