Головна » Статті » Тексти для читання » Кащенко Адріан

"З Дніпра на Дунай" (Частини 5 і 6)
V

Подивимося тепер, як ішли з Січі на Дунай старші брати Василя.
Після того, як кошовий попрощався з полковником Калниболоцьким і поплив з більшістю Запорозького Війська Дніпром, Гнат та Петро Рогозяні лишилися разом зі своїми товаришами в гущавині плавні, одрізані від Січі річками Сисиною та Підпільною.
Полковникові Самійлові Калниболоцькому припала нелегка справа: перейти через усі запорозькі землі, перерізані тепер стороннім військом, так, щоб ніхто не довідався про його похід. Проте він сього походу не страхався й, одвівши козаків од берега на суху галявину, почав порядкувати військо до далекої дороги.
Ввесь день козаки вирубували дрючки, щоб на них нести всяку вагу, та плели з лози сакви на печений хліб та сало; що ж до дрібної ваги, як-от тютюн, порох та кулі, то все те зразу було поділене на всіх козаків рівно.
Багаття сей день запорожці не розкладали, щоб з московського стану не побачили диму, й харчувалися ввесь день хто чим. Тут же, недалеко річки Сисиної, вони й ночували, а ранком другого дня полковник підняв козаків і рушив у поход.
Петро Рогоза, як осавул, мусив вести перед війська, Гнат же пішов слідом по ньому.
Трава в плавні була козакам вище голови, осока й очерети стояли стінами; віття гнучких верб зачіпало козаків за шапки й било по плечах, а колюча ожина плутала їм ноги. Йти було дуже важко, а найважче переднім, бо їм доводилось уминати траву, ламати очерети, рвати ногами осоку й ожину та до того ще й роздивлятись, щоб не потрапити в болото.
Поперед козаками, налякані шелестом та гомоном, розбігалися, ховаючись у траві, вовки, вепри, сугаки11, лисовини, барсуки й горностаї, а з ближчих озер піднімалися й перелітали на дальніші озера та протоки великі зграї лебедів, гусей, лелек, баб та чайок; коли ж піднімалися злякані качки, то заступали світ сонця безліччю своїх крил.
За ґерґотанням озерної птичини не можна було розмовляти, від скрекоту ж, цвірінькання й співу горішнього птаства прямо у вухах лящало... Під дубом удудукав чубатий хорошун одуд, на розлогих віттях верб буркотіли ніжні горлиці, а високо по деревах голосно скрекотіли сині, червонокрилі ракші та рябі, довгохвості сороки... І все те птаство кидало свою веселу роботу й нишкло на кілька хвилин тільки тоді, коли понад деревами шуміли крила шуліки або з-під блакитного неба вчувався клекіт голодного орла.
Невже, Господи, ми навіки покидаємо цей рай? — з нудьгою в серці спитав Гнат.
Не діждавши від брата відповіді на своє питання й почувши згодом, як кувала зозуля, він згадав свої дитячі літа й звернувся до зозулі:
Зозуле, зозуленько!.. Чи побачу я ще знову Великий Луг?
Зозуля обізвалася ще один раз і полетіла в осяяну теплим сонцем далечінь. Весела пташка не розуміла того, що Великий Луг покидають його давні хазяїни. Не гадала вона про те, що прийдуть сюди нові хазяїни — неситі чужинці; що тим чужинцям не болітиме серце за Великим Лугом, як його дітям-запорожцям; що повибивають вони птахів та звіра, покалічать залізними гаками рибу, повирубують одвічні дерева, а високі трави витолочать гуртами товару та кіньми й переведуть непорушний до того Великий Луг, красу Запорожжя, в сипучі піски... Не розуміла зозуля всього того й полетіла, весело кукуючи, шукати собі десь любого подружжя.
Козаки йшли один по одному й, посуваючись повагом на захід сонця, простяглися довгою стьожкою. Часто на шляху їм траплялися зарічки й затоки. Неглибокі зарічки вони переходили бродом; коли ж протоки були глибокі, то доводилося рубати дерева, перекидати їх, по кільки в ряд, з одного берега на другий і переходити по них над водою. Траплялося й так, що зарічки були
Дикі кози.
такі широкі, що перекинути дерево з берега на берег було неможливо; тоді доводилося рубати кілька десятків колод і, спускаючи їх на воду, в'язати одну до однієї, аж поки такий живий, плавкий міст досягав другого берега.
Усе це брало багато часу й сили, й, одійшовши від Січі за ввесь день не більше як милю, козаки надвечір, ртомлені вкрай, стали в плавні на ніч.
Ранком другого дня запорожці знову пішли на захід сонця й через невеликий час натрапили на такий великий зарічок, що зробити на ньому міст було б уже зовсім трудно.
— Доведеться в'язати тороки! — звернувся Петро Рогоза до полковника.
Калниболоцький був тієї ж думки.
Козаки зрубали кільканадцять верб, обрубали їм гілки, стягли на воду й позв'язували лозою по чотири верби до ряду. Далі наклали на ті верби впоперек ще рядок дрючків, і тороки були готові. Всякий такий торок держав десять козаків, і вони, одпихаючись довгими палями, почали переїздити на другий бік.
В першу чергу полковник звелів перевезти кухарів з таганами, щоб, поки переїдуть усі козаки, вони вспіли виготувати обід.
Побачивши, що справа затягнеться надовго, Гнат, щоб не гаяти марно часу, набив рушницю й пішов полювати. Ходити було недалеко: побачивши ступнів за сто очерет, молодий козак угадав, що за очеретом є озерце, й повернув до нього. Нелегко було продратись крізь рясний очерет, переплутаний колючою ожиною, а все ж таки Гнат ламав його й посувався далі, спускаючись до води.
Одхиливши останню стіну очерету, Гнат скам'янів з дива. На озерці майже не знать було води — вона вся була вкрита качками, гусками, лебедями й іншим озерним птаством. Вся дичина майже не полохалась, і тільки ті качки, що були ближче до берега, побачивши несподіваного гостя, трохи одпливли від нього.
Гнатові було соромно стріляти, коли дичина була так близько, що її можна було брати руками або бити кийком; до того ж його увагу звернули на себе водяні свині , що цілою родиною, з дітьми, розташувалися на березі. Ці незграбні, невеликі тварини з не то поросячими, не то качиними носами й широкими, мов лопаточки, хвостами, одягнені в дуже коштовне хутро, чіплялися пазурами своїх коротеньких лапок за коріння верби, обмите водою, вилазили на нього з води, перекидалися через голову, бавилися з дітьми й знову падали в воду. Тут же недалеко, під корінням верби, сиділа видра з видрюком і смакувала молоденькі шпичаки13.
Гнат захопився видовиськом спокійного життя звірів і стояв, спустивши свою рушницю додолу. Аж тут з гілки, що була в нього над головою, на водяних свиней каменем упав великий дикий кіт і, вхопивши зубами маленького бобрика, миттю зник з ним поміж травою.
Все це сталося так несподівано, що Гнат не вспів навіть розглядіти кота, проте, нестямившись, він у запалі все ж таки стрельнув туди, де ще хиталася зворушена звіром трава.
Тільки вибухнув постріл, як над озером зчинився надзвичайний шум від свистіння крил та крику наляканого птаства. Важкі баби й гуси, піднімаючись з води, летіли так низько, що трохи не звалили Гната на землю. Вони билися одна об одну, зачіпали крилами за віти дерев і плуталися поміж листям; але врешті через хвилину вгорі над озером уже крутилися великі зграї баб, лелек, гусей, лебедів, чайок і куликів, заступаючи своїми крилами світ сонця й наганяючи крилами такий вітер, що здавалося, наче над головою шугає вихор.
Коли птаство піднялося вгору, Гнат побачив на озері острівець, а на ньому кількасот птичих гнізд. По деяких з тих гнізд лежали крашанки, більшість же була з маленькими пташенятами. Гнатові дуже цікаво було подивитись зблизька на дзьобатих бабенят, і він, не вагаючись, поскидав з себе зброю, роздягся й поплив до острова.
На острові зчинилася метушня. Пташенята, які були більшенькі, позбігали на воду; менші повилазили з гнізд і ховалися поміж травою, а ще менші тулилися одне до одного по гніздах, злякано цвірінькаючи. У повітрі теж був переполох: птиці спускалися нижче й літали над самою головою Гната.
Молодий козак плавав добре й за дві хвилини вже перехопився на острів. Тут гнізда були на всякому кроці. Качині й гусячі крашанки лежали прямо по ямках на темному піску, лебеді ж та баби кублилися поміж високою травою. Гнізд лелек тут зовсім не було, бо вони на озері тільки гостювали, добуваючи споживок, кубляться ж вони здебільшого на деревах та по стріхах хат.
Дивуючись на великі жовті дзьоби незграбних бабенят, Гнат нагнувся й хотів узяти одну малу пташку до рук, але тільки що він простяг до неї руку, як мати пташки хутко підлетіла й ударила козака своїм міцним дзьобом у голову. Гнатові з того удару аж іскри пішли з очей, коли ж він глянув угору, то побачив над самою головою кілька десятків жовтих дзьобів, що замірялися його бити. Захищаючи однією рукою очі, Гнат почав другою відгонити птиць, але це вже не помагало,— баби не страхалися, кидалися на нього, мов несамовиті, били його крилами, дряпали тіло кігтями й, що найгірше, довбали страшними дзьобами. За хвилину на поміч бабам підлетіли ще лебеді й навіть гуси й усі додавали своїх дзьобів до баб'ячих.
Бачить Гнат, що непереливки, та кинувсь у воду й поплив чимдуж до своєї зброї, але від того йому тільки погіршало, бо голова була зовсім не оборонена й птиці довбали її, як хотіли.
Щоб хоч на хвилину зрятуватися диявольських дзьобів, Гнат пірнув під воду, та потреба дихати скоро примусила його виринути, й тоді птиці кинулися на нього ще з більшим завзяттям. Козакові ставало темно в очах... Він почував, що через хвилину стане непритомним і заллється водою.
В ту мить почувся поклик старшого брата:
Поринай знову, дурню!
Нестямившись, Гнат знову пірнув під воду, й тільки що його голова зникла під водою, як пролунав постріл і птича зграя вихором закрутилась угору.
Петро знав, що Гнат на полюванні, й пішов до нього ще тоді, як почув його постріл, турбуючись, чи не здибав Гнат вепра. Тепер він саме наспів, щоб вирятувати брата, й, стрельнувши з рушниці, розігнав птиць.
Гнат ледве мав силу доплисти до берега. Все тіло його, а найбільше руки, шия та плечі, були подряпані й запеклися синяками; оселедець на голові його птиці вискубли вкрай, і сама голова козака була, зрештою, скривавлена.
А що, братику? — з посміхом зустрів його на березі Петро.— Навчили тебе баби, як яйця брати?
У Гната з очей текли сльози. З досади йому хотілося заплакати голосно, як плачуть малі діти, але він не допустив себе до такого сорому й, віддихавшись, почав одягатись.
Смійся з мене, якщо тобі кортить! — відповів він згодом братові похмуро.— Тільки, будь ласка, не кажи нікому з товариства про мою пригоду, щоб ще не прозвали мене, боронь Боже, «баб'ячим недобитком».
Пожалівши брата, Петро вишукав під деревами павутиння й обліпив ним його скривавлену голову, а далі настругав тоненької підшкурки з бузини й обклав нею братову голову зверх павутиння.
Ну, тепер надівай помалу шапку,— сказав він,— та ходімо обідати. Увесь цей день, та й другий, Гнатові дуже боліла голова, й хоч він нікому
не скаржився, але був невеселий.
Тільки в обідню пору четвертого дня, після дуже важкого походу, запорожці вийшли з плавні на берег річки Скарбної. На другому боці річки стояв зимовник старого запорожця Загнибіди, а далі, де впав у Скарбну Чортомлик, видно було ще декілька хаток. Трохи вище від хат знать було окопи й біля них могила з надгробком.
Гнат знав, що в нього на очах руїни Старої Запорозької Січі й могила славного кошового Сірка.
Петро й інші козаки почали гукати, викликаючи з того боку човна, але річка була широка, й їх почули нескоро.
Сам Загнибіда не почув би й довіку пугукання запорожців. Він прожив на світі більше, як сто років, і пам'ятав навіть гетьмана Дорошенка, за часів же кошового Сірка вже козакував. Час сушить навіть могутні дуби, й цей запорожець-велетень кепсько вже бачив і був зовсім глухий. Почули запорожців двоє молодиків, що жили з дідом у зимовнику, й через півгодини вони всі, разом з дідом, переїхали човнами до запорожців.
Калниболоцький почав розмову з дідом про дуби:
Перевозитись нам треба, діду, на той бік. Дайте нам усі, які у вас є, дуби й човни.
Загнибіда вже знав про атакування Січі москалями й, гадаючи, що полковник скаржиться на те, почав його заспокоювати:
Покличуть! Покличуть знову! Вір моєму слову, отамане, що покличуть!
Так не гайтесь, діду, а скоріше давайте дуби,— знову вдався до нього Калниболоцький.— Перевезти тисячу козаків нелегко.
Дуби давайте! — гукнув дідові в саме вухо Петро Рогоза. Дід, нарешті, розібрав, що від нього хочуть.
Побрали вже дуби під військо! — одповів він.— Самі каюки лишилися та баркас...
О, як є баркас,— зрадів Петро,— так се дуже добре!
Беріть, що хочете. Та кажу вам: не сумуйте, діти,— покличуть вас!.. І нас з Костем так само загнали було аж в Олешки до бусурманів, а як побачили, що без запорожців турків не завоюють, так і покликали знову!
Дід ще довго б бубонів, та Петро трохи не силою посадовив його в човен і, взявши брата та двох козаків на гребки, поїхав на той бік, щоб пригнати звідтіля баркаса.
Старий запорожець не вгавав й сидячи в човні.
Покличуть, діти мої...— говорив він упевнено й поважно.— Не сумуйте— покличуть! Де ж воно таки чувано, щоб не було запорожців? Сам, козаче, поміркуй: як те може статись, щоб не було запорожців? Хто ж без нас перейматиме орду, як вона посунеться на Україну? А хто ж турчину страху завдаватиме та кораблі бусурманські в Чорному морі потоплятиме? Гай-гай! Шкода праці!.» Не було вояків над запорожців та й не буде... А були запорожці споконвіку та й будуть!
Через півгодини Петро з товаришами обрядили баркаса та десяток човнів, і військо почало перевозитись до Старої Січі.
Гнатові сьогодня не так уже боліла голова, й, поки товариство перевозилося, він пішов на могилу Сірка.
Наблизившись до неї, молодий козак зрозумів, що нікого з своїх ватажків запорожці не поважали так, як Сірка, бо ніде над домовиною козака він не бачив такої високої могили й такого гарного надгробка, як над домовиною цього славного кошового. По могилі, схиливши свої колоски, немов у журбі за минулим, коливалася срібна тирса та пирій, а з-поміж тієї трави визирали блакитні барвінки, червоний мак та сині васильки, немов надія на краще, що завжди виникає в людському серці, навіть під час темної розпуки.
Замислений, Гнат зійшов на могилу й глянув понавколо. Краєвид з могили був ще чарівніший, ніж з дзвіниці Нової Січі. З півночі підбіг до Старої Січі Чортомлик і розлився широким лиманом, зі сходу, з зеленої плавні, підбігли Скарбна й Лапинка, на південь простяглася річка Павлюк, а на захід, мало не до самої Нової Січі, мила берег широка Підпільна.
Перевівши очі на степ, Гнат наглядів у лощині, за верству від могили, невеликий косячок коней.
«Чи не з військового це косяка одбилися? — подумав молодий козак, і бажання добути коня обхопило всю його істоту.— Запевно, що з військового, бо за своїм косяком Загнибіда послав зовсім у інший бік».
Гнат знав, що військовий косяк драгуни Генерала Текелія зайняли ще в перший день атакування Січі? але надія на те, що деякі коні з того косяка відбилися, манила його туди, в лощину, де паслися коні, й Гнат сам незчувся, як уже йшов до тієї лощинки.
«Піймати коня — не диво,— міркував Гнат,— але як на ньому їхати без недоуздка?*
Турбуючись про те, зійшов він у низ лощини, зрізав кілька тоненьких лозигіок і сплів з них недоуздок. Тепер Гнат був уже певний, що коні будуть його, й ішов далі, не ховаючись, а озиваючись до коней голосом.
Коні підняли голови й знову почали спокійно пастися. Розумні тварі по вбранню пізнали одного з своїх хазяїнів-запорожців і не мали на мислі тікати.
Усіх коней було вісім. Гнат увійшов у середину косяка й, накинувши недоуздок на одного найспокійнішого коня, скочив на нього верхи й почав навертати весь косяк до зимовника Загнибіди.
Полковник Калниболоцький дуже зрадів придбанню коней і, похваливши Гната, дозволив йому обрати собі найлюбішого. Молодий козак обрав вороного баского коня, загнуздав його своїм недоуздком і зараз же почав гарцювати, щоб дізнатись, чи не полохливий він, чи ходе інохіддю, чи добре перестрибує рівчаки й таке інше.
Тим часом Загнибіда та його сусіди привели й подарували Калниболоцькому по десять коней з усякого двору, так що в запорожців стало зразу тридцять вісім коней.
У полковника було чимало грошей з військової січової скарбниці, й він хотів заплатити за коней, але старі січовики замахали руками:
Воронь Боже, щоб ми взяли гроші. У нас коні не куповані».. Наплодилися та вигодувалися на землі Війська Запорозького... Дали б вам і більше, так молоді ще.
Відокремивши два десятки коней під вагу, полковник доручив останніх осавулові, щоб той, викликавши собі товаришів, зробив під'їзд у бік Січі й вистежив, як стоїть військо Текелія.
Чатуй усю ніч, Петре, — говорив полковник, — заступай військо й застерігай нас про небезпеку, як сам знаєш... Одно тільки тобі наказую як отаман: щоб ні одного ти не зробив пострілу на москалів, щоб ти нічим нас не виявив. Бо як довідається Текелій, що ми узброєно йдемо в Туреччину, то це дуже пошкодить не тільки нам, а й тому товариству, що лишилося по паланках у Великому Лузі й на Бердї й нічого не відає про скасування Січі.
Упорядкувавши все до походу й застерігши товариство, що сю ніч ніхто спати не буде, Самійло Калниболоцький нагадав козакам, що, покидаючи рідну землю, треба вклонитися могилі великого козацького ватажка Івана Сірка
Всі запорожці, як один, пішли за своїм отаманом і, поскидавши шапки, обступили могилу з надгробком тісним колом,
Чи чуєш ти нас, славний козаче, батьку наш, з того світу? — голосно промовив Калниболоцький, впавши навколюшки біля надгробка,-- Чи почуваєш, що ми, нікчемні нащадки твої, занапастили свою матір-Січ і, щоб зрятувати хоч саму волю козацьку, мусимо покинути свій рідний край і святу твою домовину навіки? Прости нас, батьку, й благослови в далеку дорогу!
Мовчазна стояла могила-домовина, й тільки тирса, хвилюючись по ній од вітру, покивала козакам своєю бородою, немов одмовляючи, що славний лицар з того світу прощається з дітьми України й благословляє їх.
— А колись буде треба запорожців! — важко зітхнувши, промовив Загнибіда й журливо похитав своєю сивою головою.— Не сумуйте, діти, — ще вас покличуть!




Коли почало смеркати, Петро з Гнатом і товаришами виїхав з Старої Січі на чати. Він розгорнув козаків по степу широкою лавою й, посуваючись у бік Нової Січі, через годину на ледве помітному сяйві обрію неба побачив вершки наметів Текелієвого стану.
Упевнившись, що намети російського війська стояли на тому самому місці, де й п'ять день до того, запорожці по гаслові осавула, пугукаючи, мов сичі, щоб не розгубитись у темряві, почали пересовуватись усією лавою на північ і через годину заступили обидва шляхи: Самарський — що йшов з Нової Січі на Полтаву та Московщину, й Чорний — що простував на Умань та Правобічну Україну.
Тим часом полковник, щоб безпечніше проминути биті шляхи, поділив запорожців на двадцять валок, і ті валки одна по одній виходили за старі січові окопи, спускалися до Чортомлику й ішли під захистом круч та скель високого берега річки.
Хоч військову вагу й було навантажено на двадцять коней, а проте декілька десятків лантухів з харчами та декілька кухов з горілкою доводилося козакам нести на дрючках. Простувати понад Чортомликом з такою вагою на плечах було дуже неспособно, бо до річки з степу підбігали крутобокі байраки й рівчаки, перепиняючи козакам шлях, а подекуди високі скелі підсувалися до самої води, й, щоб обминути їх, доводилося або брести водою, або видиратись на гору.
Козаки напружувалися під вагою й важко дихали. Не старий ще, але вайлуватий козак Хведір Бриль, що тримав на плечах дрючки з кухвою горілки, навіть не вдержався й почав лаяти свою кухву.
А бодай ти розсипалася! — бубонів він, витираючи піт.— Бодай тобі всі клепки за водою пішли!
Годин дві запорожці йшли понад Чортомликом, а далі почали вибиватись на гору, наближаючись до битих шляхів.
Тим часом Гнат чатував понад Самарським шляхом, прислухаючись та придивляючись. Іноді він зовсім спиняв коня, щоб той не шелестів травою й не перешкоджав йому прислухатись, іноді злазив з коня та придивлявся на обрій неба, а далі ще й припадав до землі вухом — чи не почує тупотіння коней...
А степ спав... Спав так само, як тиждень до того, коли ще не приходили сюди чужі люде. Так само поміж травою цвірчали цвіркуни й світилися блищаки; так само ясно сяли на небі зорі; так само спокійно подихав над землею теплий вітерець...
Аж ось чуле вухо молодого запорожця вхопило з повітря тупотіння коней. Гнат похапцем зав'язав коневі рота, щоб не заіржав, а сам припав до землі.
Хоч ніч і була темна, проте обрій неба все ж таки був світліший за землю, й молодий козак розглядів, що від московського стану біжать шляхом дві постаті вершників. Через кілька хвилин вони мусили здибати на шляху якусь з козацьких ватаг, повідомили б про те Текелія, й доля всіх запорожців була б дуже сумна.
Гнат раптом скочив на коня, вихором побіг шляхом на Самарь і натрапив саме на передню валку козаків.
Назад! — гукнув він.— Ховайтесь мерщій у лощину!
Козаки відійшли небагато назад і припали до землі, пірнувши в траві.
Тупотіння коней наближалося, й скоро за сто кроків можна було розпізнати двох драгунів, що за тупотінням своїх коней та веселою розмовою нічого не чули й не помічали.
і Перестоявши, поки драгуни зникли, запорожці рушили далі й, проминувши шляхи, Самарський та Чорний, попростували степом до рогу, де зійшлися річки: Солона та Базавлук. Біля того рогу були глибокі байраки з лісом та терниками, й усі козаки добре знали, що по тих байраках можна мати гарний захист, а до того ж біля Базавлуку та Солової чимало старих товаришів сиділи зимовниками й мали чималі косяки коней.
Осавул Петро Рогоза потрапив до байраків наче вдень і, зустрічаючи всі ватаги, показував їм стежку вниз.
Перед світом до табору зійшлися вже всі запорозькі ватаги, й усе військо, стомлене походом, полягало спати. Тільки вартові, позлазивши на високі дуби, чатували, поглядаючи в бік Січі.
Обдивившись на варту, Петро пішов по зимовниках просити, щоб господарі продали коней.
Власник найближчого зимовника, заможний запорожець Пилип Бадьора, що за молодих літ позбувся в бойовищах лівої руки, почувши, що козакам треба коней і вони дають за них гроші, похитав тільки головою:
Гай, гай!.. Щоб ото я взяв з товариства гроші, та ще при такій пригоді? Ні, козаче, не по-запорозькому б звичаю те було. Беріть усіх моїх коней, які вам годящі... вони в мене не лічені. Вже ж мені на них не козакувати! Беріть усіх, лишіть самих недолітків.
Та ви не турбуйтеся, дядьку,— упевняв Петро,— у нас грошей стільки, що аж череси обвисають... Беріть гроші!
А мені вони нащо? — стояв на своєму старий вояка.— Не в домовину ж з собою брати? Ходімо, сину, до сусідів, порадимось з усіма та й приженемо зараз сюди ввесь косяк.
Інші господарі так само зреклися взяти гроші й, зібравши всі косяки, одібрали запорожцям вісім десятків коней та ще додали до того три яловиці та десять валахів, щоб було чим товариству пообідати.
Калниболоцький так зрадів коням, що дозволив товариству випити дві кухви горілки, а кухарям загадав варити обід.
Сьогодня в запорожців був прямо бенкет, бо за ввесь тиждень вони не їли такого смачного обіду, та ще й з горілкою. Нікому не хотілося рушати сьогодня в поход, і, вважаючи на те, що місце, де стояли запорожці, було дуже захисне й безпечне, Калниболоцький лишився тут ще на одну ніч.
Ранком другого дня полковник звелів навантажувати на коней усю, яка була, вагу, так що козаки вже нічого не мали нести, опріч своєї зброї... Вага взяла шістдесят коней, з останніх же Петро склав добру ватагу вершників, більше як у півсотні коней.
Коли вже Калниболоцький хотів рушати в поход, Бадьора привів чудового, баского буланого огиря:
Прийми, полковнику, від мене цього коня. На нього хоч і гетьманові, так не соромно сісти.
Цей подарунок дуже зворушив душу запорозького ватажка, й, коли в нього виникла думка, що не побачить він уже ніколи старих щирих запорозьких товаришів, сум обгорнув йому душу. Обнімаючи й цілуючи однорукого лицаря, полковник з жалем у голосі промовив:
Що то з вами тут буде, брати мої?.. Яка доля вас чекає?
Старі запорожці заплакали й почали прощатись з вільним товариством навіки.
Під той саме час до Калниболоцького наблизилися шість молодиків, що жили з дідами по зимовниках, і вдалися до нього:
Візьми, пане полковнику, й нас із собою!
Нехай ідуть! — сказав Бадьора.— Ідіть, діти, та глядіть: слухайтесь отамана, шануйте всіх старших та бережіть козацьку славу, як наші батьки й діди берегли її!
Тут понадавали старі запорожці молодикам усякої зброї, й ті перевернулись у козаків.
Петро з половиною вершників та Гнатом рушив у поход. Він вислав на всі вітри чати, а сам повів перед. Слідом поїхав Калниболоцький, а по ньому рушило й усе товариство.
Довгою червоною стьожкою простяглися запорожці понад Базавлуком, на розі ж двох річок лишилися тільки сиві, похилі діди, що стежили за ними сумними очима, пригадуючи, як колись, у свої молоді літа, гарцювали вони по цих степах... Ой, коли б то скинути всякому з плеч хоч по двадцять років, не дивилися б вони, сумуючи, вслід волі, що назавжди * покидала цю країну, а самі б пішли разом з товариством шукати волі та долі на чужині!..
До обіду йшли запорожці понад Базавлуком, далі ж звернули на річку Кам'янку, що впадала в Базавлук. Тут не було запорозьких зимовників і земля ще не бачила не тільки плуга, але й коси. Сірі скелі, зелені терники та висока, до шиї козаків, трава вкрив&пи тут береги річки й надбережні лощини. Проте ця, на перший погляд мертва, природа жила й гомоніла. З-під ніг Гнатового коня вибігали цілі табуни зайців; куріпки несподіваним шумом сотень своїх крил примушували коня кидатись убік; на могилках свистіли бабаки й сурки; по теплих від проміння сонця скелях грілися довгохвості зелені ящірки; поміж травою ж з зловісним сичанням плазували великі змії, виставляючи іноді свої плескуваті голови з лютими очима й огидливим жалом вище трави, щоб наглядіти собі здобич.
Коли сонце вже почало хилитись на вечір, Гнат, їдучи верхи по горі над річкою, побачив, що за півгонів попереду, понад тирсою біжить щось чорне, неначе летить птиця.
Поки Гнат придивлявся, один з молодиків, що пристав до запорожців на Базавлуку, випередив його й з вигуками: «полоз!., полоз!..» кинувся доганяти те чорне, що, як тепер здавалося, котилося колесом.
«Ба ні! Я не дамся, щоб мене випередили! — сказав собі Гнат і чимдуж погнав коня за полозом,— Ти ще подивишся на хвіст мого вороного!»
Хвилин з десять полоз котився колесом, держачи свою огидливу голову вище трави, лишаючи по степу глибоку смугу. Слідом гналися Гнат та молодик з Базавлуку, а ще далі бігло кіньми з десяток козаків з осавулом.
Гнат таки випередив молодика й почав доганяти полоза. Він навіть уже вихопив шаблю, щоб рубати його шию, але розумний кінь, почувши страшного гада, почав хропти й кидатись то в той, то в інший бік. Скориставшись з сього, полоз знову почав набирати ходу, підвертаючи в балку до скель, де ці гади звичайно кубляться.
Посміхаючись над Гнатом, молодик знову випередив його й, забігши полозові навперейми, теж вихопив шаблю.
Тут сталося зовсім несподіване: не вспів молодик замахнутись шаблею, як полоз, підскочивши вгору, перекинувся в повітрі й так ударив молодика своїм дебелим хвостом, що той, мов комаха, полетів з коня й упав геть під горою. Те, що він полетів далеко, було його щастям, бо полоз раптом обмотався навколо коня й почав його давити, напружуючись усім своїм гнучким тілом. Сердешний кінь спершу спинався на дибки, жалісно іржав і кидавсь у всі боки, намагаючись випручатись із страшних обіймів гада, але скоро, знесилений, упав на землю.
У цю мить підскочив Гнат і почав рубати полоза по шиї, та тільки шкура на ньому була така дебела, що шабля її навіть не дряпала. Тут підскочив на поміч братові Петро з товаришами, й, скориставшись тим, що полоз не міг зразу вилізти з-під коня, вони позлазили з своїх коней і почали колоти гада чинталами. Гад довго ще змагався й, випручавши з-під коня свій хвіст, розкидав їм козаків на всі боки, але врешті він знемігся, й козаки розбили йому голову келсиами.
Визволений кінь не зразу мав силу піднятись на ноги; молодик же й зовсім не підводився, так що його довелось одливати водою,
Гнат, дивуючись, розглядав полоза, бо досі він про них тільки чув, а ніколи не бачив, хоч вони й жили в ті часи по всіх запорозьких степах, де траплялися скелі. Гад був у дванадцять локтів завдовжки й як добре дерево завтовшки. Линовище15 полоза було дуже дебеле, слизьке й холодне. Здибатись людині з таким страховищем у степу, де не було б куди заховатись, то — певна смерть, і Гнат тепер дуже дякував своєму коневі, що він не підскочив до полоза так необережно, як кінь молодика.
Два дні йшли запорожці понад Кам'янкою, бавлячись іноді полюванням на куріпок, хохітву та диких качок, яких і тут траплялося чимало по плесах річки. Над козаками крутилися чорні круки, а позаду слідкували вовки, сподіваючись собі здобичі, бо й круки, й вовки здавна звикли до того, що, де ходило Запорозьке Військо, там бувало багато трупу після бойовищ. На сей раз вовки помилилися, й щоночі, голодні, вони оступали козацький табір та, не наважуючись наблизитись до нього, здалеку зорили на козаків з темряви своїми блискучими очима, порушуючи тишу ночі нудним виттям.
На третій день запорожці звернули з Кам'янки в балку Широку й вибилися нею на рівний, як морс, степ, прямуючи до Кривого Рога, біля якого зійшлися річки Інгулець та Саксагань. Тепер знову запорожцям треба було берегтися, бо повз Кривий Ріг під час останньої війни російським військом був прокладений шлях з Кременчука на дніпровські гирла та на Кінбург.
Виїхавши далеко вперед на чати, осавул упевнився, що в Кривому Розі стоїть цілий полк драгунів. Не гаючись, він побіг назад до Калниболоцького:
Пане полковнику, в Кривому Розі стоїть полк драгунів, а косяк їхній пасеться далеченько від коша. Нема легше, як зайняти той косяк сюди, посадовити на коней усе наше військо й хутко перейти за Буг.
Може, воно й не трудно так зробити, як ти говориш,— одповів Калниболоцький суворо,— але ти забув про те, що мандрівка запорожців. на Дунай до турків повинна бути таємницею.
Так доведеться Кривий Ріг обминати?
Виходе на те!
Вести до Орлячого Гнізда?
Добре місце!
Перебалакавши з отаманом, Петро Рогоза вернув вершників назад і пішов на північ, спускаючись лощинками до річки Саксагані.
Скоро перед очима козаків з'явився на тім боці річки великий захисний кут, оточений з трьох боків височенними скелями, а від Саксагані захищений рясним дубовим гаєм. Цей кут, що звався Орлячим Гніздом16, хоч і був близько од Кривого' Рога, але добре заховавсь од нього за скелястими колінами річки.
Келсп — така зброя: на довгото держака набивали молот, у якому з одного боку була п'ятка, а з другого — зуб у долоню завдовжки. Келепами запорожці розбивали панцирі своїх ворогів.
Ї5 Шкура, яку гади щороку міняють на нову.
^ Так він зветься й до наших часів, хоч дубів у ньому вже обмаль, а частину кута одрізано залізницею, що простяглася з Кривого Рога до П'ятихаток.
Спустившись з степу до Саксагані, козаки перейшли її бродом і зникли під віттями дубів у темряві захисного гаю.
Через який час запорожці, не розкладаючи багаття, а повечерявши тим, що в кого було, полягали спати. Тільки Гнатові не спалося: великий косяк драгунських коней, що його він бачив сьогодня з гори, не давав йому спокою.
«Вони забрали ввесь наш січовий косяк, 16 000 коней,— міркував молодий козак,— так чому ж то нам не можна захопити хоч кілька десятків їхніх?»
Сон зовсім одлетів од його очей.
«Піти хоч подивитись, де вони пасуться...»
Гнат устав, захопив свій недоуздок і пішов до річки. Над річкою сю ніч не було нічної тиші, бо жаби по плесах саме справляли, мабуть, великий бенкет і зчинили такий галас, що їх чути було за півмилі.
Тільки що Гнат вийшов з темряви діброви, як поруч нього опинилася чиясь темна постать.
Куди це ти простягся? — почулося питання.
Гнат пізнав голос брата й, щоб не виявити своїх замірів, одповів:
Та щось не спиться. Піду в проходку.
Молодий же ти, щоб мене дурити,— проказав старший брат.— А недоуздок нащо?
Та й у тебе в руці неначе обротька,— одповів Гнат, придивляючись до того, що держав брат.— Ну, годі ховатися: ти, Петре, по коней — візьми й мене з собою!
Петро не зразу згодився, бо боявся, що Гнат необережністю зіпсує йому справу.
Гнат угадав думки брата й образився:
— Ти, здається, досі маєш мене за молодика? Забув, що я вже козак!
Козак то ти козак, та тілько ще зелений. Ну, та нехай уже візьму. Тільки ти гляди: роби тільки те, що я робитиму.
Брати пішли попід скелями Саксагані в бік Кривого Рога. Що далі вони йшли, то скелі все нижчали, й через півгодини козаки були вже в долині, де вдень паслися коні драгунів. Коні були й зараз тут, бо козаки почули їхнє пирхання. Треба було тільки роздивитись, де були вартові, щоб обміркувати, як досягти своєї мети.
За темрявою ночі нічого не було видно, й, тільки видравшись на бугор, Петро побачив далеченько в степу багаття, а біля нього кілька драгунів, що, сидячи колом, раз у раз підкидали руками вгору, неначе били щось на землі.
Гуляють у карти,— пошепки сказав Петро братові, зійшовши до нього в берег.— От я їм зараз висвітю фильку!
Петро роззувся, підкачав штани й поліз у осоку. Те саме зробив і Гнат. Брати продиралися поміж осокою, ховаючись і від вартових, і від коней, щоб їх довчасу не налякати. Одійшовши сот три ступнів, вони вийшли тихенько в берег поміж коні й почали відрізняти від косяка чималий табунець, а зробивши це, разом, по гаслові, завили у ввесь голос, підроблюючись під вовків.
Коні шатнулися в усі боки. Одлучений табунець побіг понад річкою од Орлячого Гнізда, більшість же метнулася прямо на вартових і трохи не потолочила їх копитами, так що ті погубили й карти й, ледве зрятувавшись, побігли в степ переймати коней.
Брати спокійнісінько пішли за тими кіньми, що побігли до козацького табору, обізвалися до них голосом, заспокоїли їх і, скочивши на двох коней верхи, погнали косячок у півсотні коней до табору.
Прокинувшись від тупотіння коней і довідавшись про вчинок свого осавула, Калниболоцький дуже гнівався й вимагав од Петра, щоб той зараз же одігнав коней геть од козацького табору.
Ти збожеволів? — гримав він на осавула.— Драгуни зараз шукатимуть коней і натраплять на наш табір. Чи не хочеш ти, щоб пролилася братня кров після того, як усе товариство в Січі стало на тому, щоб її не проливати?
Ніякої небезпеки немає! — заспокоював його Рогоза.— Досить нам зразу підняти військо й перейти до Гайдамацького байраку17 — й не то що драгуни, а сам дідько там нас не знайде! А півсотні коней під час походу стануть нам у великій пригоді.
Потроху речі осавула заспокоїли полковника, й, згодившись на тому, що можливо й коней узяти, й не виявити себе драгунам, він звелів піднімати козаків і рушати до Гайдамацького байраку.





Категорія: Кащенко Адріан | Додав: ychitel (03.08.2012)
Переглядів: 1191 | Рейтинг: 0.0/0