"В бур'янах" (початок) - Васильченко Степан - Тексти для читання - Каталог статей

Головна » Статті » Тексти для читання » Васильченко Степан

"В бур'янах" (початок)

В бур'янах Та поклонися тим нашим бур'янам... З Шевченкового листа І Життя нашого поета таке дивне, що, слухаючи про нього, можна було б сказати, що це легенда, коли б усе те діялось не перед нашими очима. Мені хотілось і почати повість про поета, як починаються казки. За широкими морями, за лісами дрімучими ще й за горами кам'яними в не нашій, далекій стороні був колись веселий край, розкішний і багатий, заворожений злими людьми, зневолений двома неволями. Одна неволя панська, а друга - царська. І жили там рабами в тяжкій чужій роботі заворожені в неволю люди. Світ їм було зав'язано, говорити - заказано, ходили німі... * * * Україна... В одному вже тільки цьому слові і для нашого уха і навіть для уха чужинців бринить ціла музика смутку і жалю... Україна - країна смутку і краси, країна, де найбільше люблять волю і найменше мають її, країна гарячої любові до народу і чорної йому зради, довгої, вікової, героїчної боротьби за волю, в результаті якої - велетенське кладовище: високі в степу могили, руїна та прекрасна на весь світ, безіменна, невідомо коли і ким складена пісня... Тяжкий сон, подвійна неволя і темна ніч, як ворон. Тільки Дніпро з очеретами, тільки вітер з степовими могилами шепотіли ночами: гай-гай... умер прекрасний край... Україна - це тихі води і ясні зорі, зелені сади, білі хати, лани золотої пшениці, медовії та молочнії ріки... Україна - це марні, обшарпані, голодні люди... Ідуть на панщину чорні і німі. Ідуть, дітей ведуть... Україна - це царське та панське безмежне свавілля... Праця до сьомого поту... Світяться злидні. Україна - розкішний вінок із рути і барвінку, що над ним світять заплакані золоті зорі... Поема жалю і смутку... краси і недолі... Отже, одна з найсмутніших сторінок у цій поемі належить невиданому у всі часи по всьому світі її огненному поетові. Легендарному поетові казкового краю... Великому борцеві за волю свого краю, свого люду, за безмежно широку волю на всьому світі поневолених народів. За всіх поневолених, близьких і далеких... * * * Року 1814, з 26 на 27 лютого старого стилю, темної ночі, перед світом в селі Моринцях на Звенигородщині, в хаті Григорія Шевченка, кріпака пана Енгельгардта, блиснув у вікні єдиний на все село огник: народилась нова панові кріпацька душа, а Україні - її великий співець Тарас Шевченко. Про ці родини сестра поетова Катерина, що була тоді маленькою дівчинкою, виросши, розповідала, кажуть, так. Прокинулась вона серед ночі на полу і побачила в хаті таємничу картину. Над піччю, на комині горів каганець. На печі стогнала мати. Щось квилило сердито і нетерпляче. Якась стара жінка стояла на припічку і полоскалась з чимось у ночовках, що стояли на печі. Батько сидів на прилавку і гомонів з бабою. І було чудно те, що, незважаючи на стогін матері і на той невідомий пронизливий деручий крик, розмова у батька з бабою була спокійна, навіть радісна. Катерина схопилась і сіла. - Що воно таке? - Прокинулась? - одказала баба. - Буде тобі забавка - будеш мати кого глядіти... - Пояснює: - Знайшли тобі в коноплях братика. Обізвався батько: - Вже кому-кому, а Катрі буде з ним роботи. Хоче не хоче - буде за няньку. "Еге! - догадалась Катря, - це ж у нас дитина знайшлася". Батько був веселий, подавав бабі то те, то друге, жартував, допитувався, щоб долю народженому вгадала. Баба завжди до цього - з охотою. Тепер чогось одмовчується... Яка вже буде-така й буде, ми не обміняємо. Аж ось заляскало щось палицею у двері, аж мати кинулась і застогнала: "Кождий день стукає, а ніяк не звикну". Калатає, аж в ушах лящить, кричить: - Григор - на тік молотить, Катря - до пані прясти (мати - теж Катря). Зараз, бо світає! Панський десятник. - Сьогодні у мене свято - сина бог послав, не можу кинути породіллю з малими дітьми в хаті, - одгукується з хати Григор. - Не моє діло, панові будеш казати. Ну, швидко, а то прогул писатиму. Мати напружилась, перестала стогнати. Слабим голосом: - Іди, Григоре, а то все одно не подарує; та ще й знову припише. Іди - я вже сама якось до вечора перебуду. - Хоч би ж було поснідати чим. - Знову залящало в двері. - Зараз! - Кусок хліба з столу - в кишеню, шапку на голову, з хати. А той стукає, а той стукає... Мати: "Кат би тебе попостукав". Мати почала якось болісно стогнати. Крізь стогін, помовчавши, проказала гірко: - Бодай уже ті діти не плодились, що мають рости у неволі. Баба розважала: - Не можна так казати, дочко, - гріх! Може, доля якраз талан твоїй дитині готує... - додала таємниче. - Нам усім - один талан - і дідові, і батькові, і дитині - довічне панське ярмо. - Закашляла. - А ти не клич на дитину недолю та ось послухай, що я тобі буду казати, - промовила баба таємниче. - Далі почала розказувати: - У нас, у бабів, є така приміта, що коли перше ніж зайти до породильниці в хату та заглянеш знадвору у вікно, то в хаті побачиш долю народженого. Коли я заглянула у ваше вікно, то аж обімліла. Скільки я бабую - не доводилось бачити такого. Не знаю, чи й казати. Баба позирнула на дівчинку і замовкла. Мати до малої: - А ти не дослухайся, Катре, спи! - Далі мати й стогнать перестала: - І що ж ви, бабусю, побачили? Баба стишила голос. - А побачила я - сидить за столом повно всякого панства, а поміж панством - мужик, стоїть, вичитує щось із паперів. А вони на нього кулаками махають, а підійти бояться. Коли це, де не візьмись, щось таке, як цар у короні, та як не схопляться з тим мужиком за барки: той за груди, а той за шию... Я, кажу, так і обімліла і дивитись далі побоялась... Так бач, що виходить, виросте твій син неабияка людина - буде змагатись з панами та з царями... А за що - сама догадайся. Кажуть же, що народиться такий, що волю в панів одніме... Хто знає - може, це й він. - Волю? Мій синочку! Рости ж та набирайся сили. - Оце я тобі кажу, Катре, а ти щоб про це нікому ні слова, бо довідаються, борони боже, пани - і вирости не дадуть - із світа зживуть. Далі до дівчинки: - Чи ти чула, Катре, що я казала? Мала Катря прикинулась, що спить. II Минає рік. Батько й мати на панщині, Катерина, сама ще недоросла, зв'язана з малим Тарасом, як ланцюгами; сповивала, колихала, пісень співала, запихала дитячий плач куклою, по кутку носилася з ним, як із цяцькою. Проте сама нянька ще дитина - хочеться з подругами в баштана на шляху погуляти, побігати у ворона, в квача. Посадить малого на вигоні, в ромашках, у ту ямку, що вирили хлопці, граючи в дуки, накаже, посварившись пучкою: "Сиди ж мені і не вилазь, поки не прийду". Вітром майнула до гурту, де аж куріла гульня, - про хлопця забула зразу. І сидить воно саме-самісіньке, як одірваний од гілля листочок, спозирає сине небо, зграї на ньому галок... Сонце гріє, ромашки пахнуть, аж чхається, - хороше, як у купелі. І маленьке замахає до сонця ручками, засміється, загуцає, мов до сонця летіти хоче на руці або само сонце його витягає з пахучих бур'янів. А тим часом тута ж поблизу блукає в бур'яні і дитяче лихо, хрюкає, хрумає спориш. Висунулась, зарохкала, бочком наближається до хлопця. Дивиться хижими, червоними брудними очима. Хто зміряє горе маленького серця: у плач, у крик! - ніхто не бачить і не чує, мов опинився у лісових нетрях із брудним, диким звіром один на один. Не чекай допомоги. І малий одразу замовкає, брівки нахмурились, в очицях мов сонячні іскри заграли, засвітився гордий бляск людини, ромашкою б'є тварину по пискові: "Чу-чу, свиня!" Лукава тварина не виносить бляску розумних очей, злякано обходить, починає щипати моріжок, мов і не вона. Минає час, знову западає зневір'я в дитяче серце - починає плакати, знову набирається сміливості свиня, чапає до хлопця. Знову змовкає плач: "Чу-чу, свиня!" Довго тягнеться ся дитяча мука, і ніхто того не бачить і не чує. Катря, щира його нянька, теж за щирою гульнею на шляху згадала про малого тільки тоді, як з поля показалась череда. Одкрила широко очі, ляснула в долоні: "А де ж моя дитина?" Насилу пригадала. Вітром полетіла в ромашки до дуки: сидить. Уже й сліз йому немає - мовчить. Тільки очиці набрякли від сліз і все личко вивожене в сльози. Тільки побачило над бур'янами голову Катрі - де ті й сльози взялись, - як ручаї. Зраділо! 3 плачем, з докором, із жалем викидає рученята до неї. Мов крилами перелетіло з осоружного дуки Катрі на руці. - Моє маленьке! Скучив? - Катря жагуче, з пристрастю тулить його до себе, картаючи себе докорами і зарікаючись, що вона більш ніколи-ніколи не буде кидати саму дитину на улиці. Не в перший раз. - Їстоньки хочеш? - Знаходить житнього хліба жовану куклу, нашвидку піджовує її, пхає дитині в рот. Дитина із звірячою жадобою починає ту осоружну куклу жувати, ссати, тіпати, щось мимрячи невиразне! погрожуючи комусь головою. Катря пильно, допитливо дивиться дитині в вічі - вона одна розуміє її мову. - Що? Що, мій, цвіточок? Паця лякала? Ось ми їй покажемо. Ну-ну-ну, погана паця. Ти нащо лякала нашого Тарасика? Іди собі геть, погана паця. А ми з Тарасиком підемо виглядати маму з поля. - Пішла з дитиною за село, сіла коло гамазеї на рундук, виглядають. Видно ставок, як кусок полотна прослатий. Над ставком - верби аж до води попускали віти, а за вербами ховається сонце, велике, червоне, сміється із-за гілля. Катря гомонить до малого безперестанку: - Ось сонечко зайде, пан пустить маму додому кулешику варити, Тарасика годувати. Ну, співай за мною, Тарасику, - починає сама наспівувати: А вже сонечко за вербами, Пусти нас, пане, хоч із ребрами. А сонечко теж каже йому про маму, жартує з малим, захиляючись за верби. Грається з ним чисто так, як, буває, мама - одкриє очі: ку-ку! Знову закрив - нема... Таке ж радісне, тепле, червоне. От тільки біда, що на світі є ще паця... Ну, та ми їй!.. І дитина свариться переможно ручицею: ну-ну-ну!.. ІІІ Минає рік, і два, і п'ять років... Росте Тарас Шевченко. Тільки зіп'явся на ноги, почалося те дитяче бурлакування. Батьки - на панщині, брат десь пастушить, сестра на городі, а ти, Тарасе, куди хочеш - скрізь тобі шляхи одкриті: на леваду, до ставу, за село до млина, у той сад густий та темний, за сад на могилу... А бур'яни несходимі! Залізе - до вечора не вибереться... І мандрує мала людина по світу з ранку до вечора, дива всякі на ньому споглядає, розуму набирається. Вийде із бур'янів на поле, як Кармелюк із лісу, дивиться, як сонце заходить, як легенька хмарка з золотими крайками закриває його своїми червоними полами. І здається малому, що там - край світу. Там сонце спати лягає. Як мати вечорами у свято: скидає з шиї дороге намисто, у скриню ховає червону хустку, плахту... А надворі й темніє... - Світ не родив такого волоцюги! - скаржиться мати. - Ото небо йому, як рідна хата, а сонце, як мати. Коли б не їсти, то до хати так і не заглянув би цілий день. А вскочить у хату, за кусок хліба - і знову надвір. Вхопиш за плечі, щоб придержати, так де там: випорсне з рук та на сонце, як линок у воду. * * * Раз було так. Невесела у Шевченка зимою та восени хата - стоїть край села, як примара, найгірша, мабуть, в усьому селі: кривобока, стара, стіни повигинались, солома на покрівлі потемніла, потрухла, мохом узялася, почорнів од диму вивід, од вітру порозлазилась, дірки світять голими латами. А прийде весна, зацвіте садок за хатою, рясна яблуня коло хати, промете Катря під вікнами півники та барвінок, і хата, як хата - суму мов не було того... Сад темний, густий, бур'янами зарослий. За садом ховалось сонце. Після першого жаркого квітневого дня плинув теплий, тихий вечір. Над хатою зійшла вечірня зоря, заграла золотом в яблуневому цвіті, тихим, рожевим, у білій на стіні глині. Вперше по весні білоголова Шевченкова родина розташувалась вечеряти під яблунею надворі. Чуби в усіх, як обілений льон, очі, як квітки льону, - сині. Тільки мати чорнява, з карими очима. Невесела вечеря - морений батько свариться, маги, заклопотана, зажурена, марна, їсть, як не їсть. Дочка Катерина стоїть, спиною спершись на яблуню, задумана, заплакана, ложки в руки не брала. Заходить звичаєм погомоніти перед сном сусід і дивується: - Це тільки вечеряєте? Що так пізно? - Та нам це такий оце клопіт, що й вечеря не в вечерю; хлопець десь дівся, - мати. Розповідає. - Зранку як пішло, то оце і досі немає: бігали і до ставка, і до греблі, всі бур'яни обшукали - як упав у воду. - Догляділи! - сердито буркнув батько. Катерина враз опустила униз сині винуваті очі. - Нічого, знайдеться, - розважив сусід, - може, заснув десь у бур'яні. Проспиться - прийде. - І починає звичайні свої балачки: про панські звичаї, про золоту грамоту. Слухають в'яло, без охоти, тільки поблизу що шелесне, всі так і кинуться: чи не хлопець? Пройшли останні за плугами плугатарі, гурти дівчат із сапами. Осів тихий, зоряний вечір. - Ну й де б їй дітись, вражій дитині, - не слухаючи сусідових балачок, тихо, з нудьгою казала мати. - Вечеряй, Катре, та підемо шукати знову. Зарипіли десь вози, як у релі. Багато, мов з ярмарку. - Що воно? Раптом коло самого села луною вдарила в усі кутки багатоголоса, урочиста, хвилююча пісня: А вози риплять, а ярма бряжчать, А воли ремигають. А попереду атаман У сопілочку грає. Всі забули на часину про хлопця, заворушились. - Чумаки! В селі бігли з дворів назустріч чумакам дгвчата, діти, поважні діди з палицями. Тільки й чуть було: - Чумаки! Чумаки! Сусіди почали угадувати - звідки, аж поки чумаки замовкли. Аж ось Катря підняла вгору голову і крикнула радісно і сердито: - А ось і наш волоцюга! - Всі повернулись в один бік. За перелазом біліла сорочка і блищали сині Тарасові очі. Без шапки, босий. Лице взялось смагою - темне, як головешка, а на тій головешці білий чуб, як льон. Стоїть, не наважується йти до гурту. Хмарні обличчя в усіх одразу просяяли. - Де це ти був? - Де тебе носило і досі? - Де ти волочився? Стоїть, мовчить. Оглядає свою хату - не впізнає, ніби після довгої кругосвітньої мандрівки. - Де ж ти був оце - питаю? Чому не кажеш? - почав суворо батько. Хлопець промовив стиха: - Був у полі та заблудив. - Бачили таке? - Хто ж тебе привів додому? - Чумаки! - Хто? - Всі стовпились коло хлопця. Хлопець розповів: "Стрінувся з чумаками, питають: "Куди ідеш? Мандруєш?" А я кажу - в Керелівку! А вони й кажуть: "Це ти ідеш у Моринці, а в Керелівку треба назад. Сідай, каже, з нами, ми довеземо". Та й посадив мене на віз. І дав мені батіг волів поганяти..." - Бачили такого! Чумакувати надумав уже! - І як воно згадало, що з Керелівки? - Я ж казав, що знайдеться, - обізвався і сусід. - Такий лобатий не пропаде. - Ну, почумакував, тепер бери ложку та сідай вечеряти, - сказав батько. Хлопець тільки того й дожидав. - Ну, чого ж тебе понесло в поле? Чого? - допитувалась мати. Мовчить та сьорбає з ложки, аж луна йде. Мати кивнула на нього батькові: - Як мотає! Наче три дні не їв. - Розмова між дорослими пожвавішала. По вечері мати послала дітям на горбку коло сіней. Полягали. Тарас в середину, з одного боку Катря, з другого - Микита. Мати сіла коло їх. Сусіди посідали на призьбі, запалили люльки, вернулись до своєї розмови. Тарас тим часом почав розповідати тихим таємничим голосом. Брат і сестра аж голови попідіймали. Крадькома прислухається мати. Далі, сміючись, до чоловіків: - Ви послухайте, що цей волоцюга вигадує: старий того не придумає збрехати, як воно. Каже, що ходив він туди, де сонце заходить, бачив залізні стовпи, що підпирають небо, і ті ворота, куди сонце заходить на ніч, як корова в хлів. Розповіда, ніби справді сам теє бачив. Ой Тарасе, що з тебе буде? - Всі на кутку кажуть, що з вашого Тараса, мабуть, щось добряще вийде, - промовив сусід. - Що вийде? - жартом обізвався батько, - розбіяка великий вийде - ось що! Ото чули про Кармелюка, а це другий буде такий. - Це той, що в панів однімає та наділяє бідних?.. Починалася знову розмова про славетного розбійника, що саме гримів у той час на Поділлі. В селі затихало. Чути було інколи дівочий сміх на улиці. Коло хати і над хатою гули хрущі. Діти спали. Як той артист, що дожидав, поки все кругом нього стихне, на все село защебетав десь поблизу соловей. IV І знову минає рік... Не любив хлопець сидіти в темній хаті, не любив сумних розмов про злидні, про горе. Все, було, тікає з хати до сонця, на просторе. Одначе минути того не можна. Зберуться часом куткові молодиці та баби, посідають на призьбі, почнуть гомоніти. Сяде тута ж, коло матері, бігаючи натомившись, хлопчик, притулиться, слухає. Чого-чого тільки він не наслухається - все про тих же панів та їх економів: і як людей били - кого різками, кого канчуками, і як продавали людей, за собак міняли, засилали в Сибір, в москалі голили. А як почнуть про тяжку роботу, про неволю, про злидні... Ясний надворі день. Ясно сонце світить, небо безкрайнє та синє, кує зозуля в лузі, а як усього того наслухається, - то й день йому стемніє, отьмариться сонце, і дерево зажуриться - осмутніє... Аж раптом заграє в ньому якась радісна сила, буйна й непокірна. Зірве хлопця із призьби, і помчить він круг майдану жеребчиком, іржучи й фицаючись... І весь сум з хлопця як вода змила. Оксано! Далі біжить до сусідиного двору, од воріт якого летить йому назустріч, радісно розставивши руки, вірний і постійний товариш хлопців, кучерявенька кароока Оксана. Летить назустріч, радіє, хвастає: - Ба, глянь, Тарасе, що в мене є? - показує крамну, безносу куклу, що тітка принесла їй з панського двору. - Це моя дитина, а ти будеш кум. * * * А на другий день в бур'яні Шевченко будує з булиги та коров'яків курінь. Збудував курінь, заплів його ромашками та глухою м'ятою, обполов кругом садок, поробив у ньому стежечки, посипав жовтим пісочком. Далі порозставляв у курені черепочки, скляночки з пасльоном та калачами, сів, дожидає гостей. А гість не за горами - за бур'яном на колодці сидить Оксана в довгій материній корсетці, з безносою "дитиною" на руках. Діждалась, коли її гукнув господар, запишалась, хусткою накрила сонне личко "дитині", пішла до куреня. Незабаром гості починають гостювати. "А випийте ще, кумо!" - "Не можу! Не можу, хіба трішечки! Ой, яка пекуча!" - "Закусіть, кумо, чим бог послав". Беруть із порожніх черепків, як із мисок, махають руками, плямкають губами, ніби п'ють і їдять. Планово, церемонно. Далі заводять злободенну розмову: - Як у вас в полі і в городі, кумасю? Чи обсіялись, чи обсадились? - Де ви бачили, куме! Ще й не починала. За тією клятою панською роботою світу не видно, вгору нема коли глянути. Чи скоро вже тая воля буде? Ви не чули, куме? - Стиха: - Ви не чули - кажуть, у Шандри яконома вбили? Тут із бур'янів виглянуло зо три червоних од хвилювання й цікавості дитячі завожені личка; уважні, таємничі. Радісний вигук: - Ось де вони! - І раптом гуртовий, добре зорганізований спів чи декламація: Молодий - молода, Як собака руда! У дбайливого господаря є запас і про цих гостей: вхопив у кутку куреня в обидві жмені печиння, нагнав непроханих геть за бур'яни. А матерям під хатою все видно і все чути. - От здружили - і водою не розіллєш. - Де ви бачили, там - без Тараса і дихнути не може. Тільки прокинеться, не їсть, не п'є, зразу біжить на вулицю. З язика в неї не зіходить Тарас. - Мо' колись справді сватами будемо. - Рано загадувати. Хай ростуть здорові. Гукає: - Оксано! Оксано! А йди, дочко, вечеряти. Оксана: - Дожидай, Тарасе, я зараз прийду. Хлопець у бур'яні сам. Вже вечір, а йти небезпечно: розвалять "вороги" хатину. Дожидає. Видно ставок. Із-за верб стиха вліз у воду місяць, почав полоскатись. Як запізнілий косар з пильного поля... Було стемніло, знову видніє. Із-за чиєїсь клуні визирає повний місяць. Вибравсь вище, мов підпалив бур'яни - засяяли. Світиться, як гадючі очі, люта кропива, синім полум'ям палає гіркий полин, зелено висвічує запінена, скажена блекота. Високі будяки, як злодії, з кіллям... Страшно й цікаво... А що тут діється пізньої ночі? От би заночувати тут, коли б не гримали дома. Кулак під голову, ліг: "Я трошки". "Тарасе! Тарасе" - і чує й не чує... Може, причувається? Може, за годину, може, за мить - над головою шелест: Оксана? Сердито й лагідно: - Ось де він, заволока! Ану, вставай та зараз до хати! - Катря. V А святами - до діда. А тоді - до Оксани. У старого Івана Шевченка, Тарасового діда, святами завжди повно людей у хаті: дід Іван грамотний, і в нього є велика книжка про святих мучеників. Дід Іван надіває олив'яні окуляри і починає повагом вичитувати про великі муки святої Варвари. Хто з бабів слухає, хто куняє, чоловіки дмуть люльки. Хтось дуже томлений за тиждень раз по раз хропе й кидається. Винувато озирається: "Ото, господи". Вікна й двері поодчинені, і знадвору чути веселий гомін на уличці. Тяжка й гірка була та панська неволя, та не тільки ж те й робити людям, що плакати та журитись. Часом і співають, і жартують, і потанцюють, а надто молодь. Бо то треба було б умерти, щоб усе тужити, а народу - сила, не вмирати ж усім. Чути у вікно - на улиці регіт, раз за разом поривами. Дедалі дужче. - Це, мабуть, притисся Перебендя з кобзою, піти послухати, що там вигадує старий дурень. Кидає набік мінею, виходить із хати, за ним, як курчата за маткою, чередою гості. Посеред майдану - гурт людей, старі, діти, молодь, обступили кругом старця - то німа тиша, то шалений регіт. Ближче - чути тихий глухий старечий голос сипав якісь немічні жарти. Ще ближче - чути тихий веселий шум струн на кобзі, як живий вітер. Додає словами, аж гуцається: Ой дівчина-горлиця До козака горнеться, А козак, як орел, Як побачив, так і вмер. Кінчив, витирає піт полою. - Бач, старе луб'я, якої затинає! А вмирать! - хтось із старших в жарт докоряє старого. Винувато старий осміхнувся, пригнув ухо до поводиря, щось питає сліпий. Певно, які зібралися люди. Одкашлявся старий. Поважно нахмурив брови, по-новому зашуміли струни... Залунав зміцнілий голос. Урочисто, як святе письмо: Ой, тисяча сімсот дев'яносто першого року Прийшов указ од цариці Катерини З Петербурга-города... Всі старі обличчя розцвіли, очі засяяли. Перезирались, смутно хитали головами - багато з старшого віку людей добре ще пам'ятали, як руйнувала Катерина ту волю козачу. Запорозьку преславну Січ. Мимохіть піднімались шапки на головах вгору і по-вовчому загорались очі. Зразу одчувалось, що тут під кріпацькими ланцюгами буяє сила - велика, могуча, що її не задушиш, що тільки стряхнеться вона, то розірве ті ланцюги, як нитку, а те горде панство рознесе, розвіє, як порох. Це ж люду, це ж миру, як моря, а панів тих - жменя. Як встане, як вигне спину... Та що й казати... Тільки зараз - цить... Між старими тута ж вертяться діти, намагаючись угадати, чого це старі так затурбовані. Мало що розумів і малий Тарас Шевченко з того, що співав кобзар, проте і в нього ворушилось у грудях щось гаряче і завмирало чогось маленьке серце. Вирядили кобзаря, погомоніли, почали розіходитися. Вертається до своєї хати і дід Іван з своїми гостями. Сідає, зітхнувши, за стіл дочитувати пекельні муки святої Варвари, Євстафія Плакиди. Цікаве життя, аж дух захоплювало. Тільки не ті вже думки в слухачів - видно по гарячих очах. Ще цікавіше. Сидять, як у якомусь сні. Хтось мимохіть перебиває читання. - Що правда, то правда - мучили й тоді добре, тільки усе ж, мабуть, на палі не садовили. - Не додумались, - одкашлянувшись, додав, мов прокидаючись од сну, хтось другий і засміявся. - Або, кажуть, пекло! - раптом, одсунувши убік книжку, міняє тон сам читач. Святобливий вираз - як вітром здуло з його обличчя. Мов і не він. Не на тім світі, на цім розвели його пани над нашими душами. Пан - гірше чорта, той не видумає на людину такої муки, як пан. Ну, вже як і їх попадуть у руки - не помилують. Народ терпить, а як терпець увірветься - хай тоді не просять - не помилують. Раптом слухачі мов ожили, очі в усіх заграли. Один за другим: - Діду Іване, а розкажіть про Коліївщину! - Еге, про Залізняка та Гонту! - Про гайдамаків, ви ж, кажуть, теж були в гайдамаках. Дід замріяно: - Еге ж! Гайдамаки! То були люди! - одсунувся далі од книжки, тряхнув чубом. Каже: Хвалилися гайдамаки, На Умань ідучи, - Будем драти, пани-брати, З китайки онучі... І святе письмо лежить забуте, дід починає розповідати про ті часи, коли гайдамаки панів різали та палили, як ножі святили, як вирізували Умань. Слухали сусіди, німіли од жаху, чуб здіймався вгору. А то чиї там оченята горять у кутку на припічку, як іскри? І не дише. - Тарасику, і ти тута? Іди, сину, надвір гуляти, чого ти між старих затесався? Тобі ще рано таке слухати. Тарас крутить головою: "Не хочу!" Дід: - Хай слухає, виросте - своїм розкаже дітям та онукам. І не виходить до самого вечора. А вночі не спить, ворочається. Мати: - Чого не спиш, Тарасе? - Мамо, гляньте: ніби щось горить у панських будинках? Мати злякано до вікна: - Де? Вигадуєш, нічого там не горить. То місяць... що це тобі в голову зайшло? Спи! Перегодя знову: - Мамо, а де тепер живуть гайдамаки? - Які там гайдамаки? Наслухався, що старі говорять, а тоді щось йому увижається, не спить! Це, мабуть, ходив сьогодні до діда? Еге ж - ходив? - До діда... - Я ж так і знала. То ж дід теє розказує, що давно колись було, не тепер. Тепер гайдамаків уже немає. Половили та повбивали. Спи. А на ранок в хлопця з насоняшничини рушниця за плечима, в руках загнута з лозини шабля. Ходить у бур'яні, рубає панам мечем голови з плечей. Підійде до коров'яка: "Ти пан Дашкевич?", - "Я! Прости! Не буду!" Летить голова з пліч. До другого: "Ти пан Висоцький?.." - летить голова. Стоїть будяк, чорний, аж світ отьмарює. "А це буде їх цар". До нього: "Проси! Не хочеш?" - і царева злетіла з пліч голова, як галка. Біжить Оксана, умита, чепурненька. - Тарасе, що, ти робиш? - Який я Тарас? Я - гайдамака! - Що ж ти тут робиш? - Не заважай! Бач - панам голови рубаю. - І я! І я! - Ну, добре, хай і ти будеш гайдамачка. На рушницю, стріляй. - Бере, цілиться в будяк. - Бу-бух! - Трах! бах! рубай! бий! В бур'яні закипіла війна - тихий відгук далекої гайдамаччини. - Оксаночко, я розкажу тобі казку. * * * Звенигородщина - співучий куток України, в ньому Кирилівка не останнє в цьому село. Тарас Шевченко ще змалку купався у тих віршах невідомих поетів, що звуть їх народними піснями. Батько сам чумакував, часто про того чумака, що занедужав у дорозі (співав), тітка - про сербина, що намовив дурну дівку отруїти брата. Обіщався сватать, а як отруїла, заспівав їй іншої: Як же тепер сватать, Що ти тепер гірше ката, - Що ти тепер гірше ката, - Отруїла свого брата... Сестра Катря - на городі од початку до краю виспівує легенду про брата та сестру, що звінчалися, не впізнавши одне одного, потім виросли цвітами: Підем, сестро, горами, Розвіємось цвітами. Ой ти зійдеш - синій цвіт, А я зійду - жовтий цвіт... Будуть люди цвіти рвать, Будуть з нас гріхи знімать. Прийде вечір - всі улиці в селі аж гудуть піснями: на одній - про ту Марусю, що з-за моря зілля бажала, на другій - про те, як підмовляють козаки з собою дівку, десь ще на одному - не то співають, не то вичитують тягучим голосом - сім загадок. Ранком вийдеш за село. Там, вибираючи коноплі, бабуся шамкає беззубим ротом баладу про лиху свекруху, що закляла невістку, і та стала тополею: Не вибрала льону, не пішла додому, У чистому полі заночувала. До білого світу тополею стала... Там чабан на горі про своє бурлацьке життя вигукує на весь степ: Та нема гірш нікому, Як бурлаці молодому. А почнуть грати в селі весілля - ціле море пісень. Сумних і веселих, до танку - всяких... Ще до ладу говорити не навчившись, Тарас уже підспівував старшим, а було йому років вісім-дев'ять - з дівчатами на колодках витягував, якої не почнуть. А часом коло воріт заведуть з Катрею, - обоє голосні - луна на все село іде: Іще сонце не заходило, Наступила темнота... Ішов якось дяк од титаря, косоокий, величенний, старі люди казали - на запорожця скидається, спинився, слухає: - Що воно ото за підголоска виводить, не розбереш - хлопець чи дівчина? - питає людей, що сидять на призьбі. - То так виводить мій Тарас, - обізвався Григор Шевченко, що сидів у гурті. - Малий, ще оченашу не знає, а до пісень, як старий. - Добрий співака вийшов би. Хоч би й до архирейського хору, - гомонить до людей дяк. - Треба вже, щоб до школи посилали хлопця, а не на улицю. - Та це ж думка на цю зиму прохати вас, пане дяче... Він уже охотиться до книжки і до школи. Другі діти не хочуть, плачуть, а він уже набрид мені, щоб одвів у школу. - А скільки йому на роки? - Уже дев'ятий. - Ого! Пора. Вже давно слід було посилати. * * * А восени сидить Тарас за граматкою між школярами в дяковій хаті, ляскає указкою то одного, то другого, коли одвернеться дяк. Лобатий, чуб білий, як пшениця, кучмою, лице смагляве, вилискує, як чобіт, а очі ясні та сині, як на росі льон. В школі тільки його й чути. Стрінувся якось на хрестинах із дяком Тарасів батько. - А як там, пане дяче, мій Тарас? - І не приведи господи, що за гайдамака росте. Часинки не посидить тихо. Уже йому й достається од мене - не помагає. Нащо краще: кладу під різки, а він просить: звеліть придержати мене, а то, їй-богу, не влежу. - Та він у нас і не такий уже розбіяка, як його уславили: як до нього добре - він удвічі добрий. Тонкослізний - що жалісне почує, зараз плакать. Ну й упертий, нема чого ховати, як стане коли на своєму, як тур. Ну, а як йому грамота, пане дяче? - Грамота йому - в руку. Пам'ять добра. Коли б смирніший - кращого б і не треба. - Та й я так гадаю, що грамоту він поборе: грамота ведеться в нашому роду. Що з нього буде, пане дяче? - А що ж із нього буде: попа не вийде, а паламар вийде добрий. Щось вийде, а що - буде видно колись. Побачимо, який він буде в письмі. * * * Нудна була наука в тодішніх школах, нудна і тяжка, учили з-під різок, по церковних книжках, старим, довгим способом: буки-аз-ба. Проте малий Шевченко брався і до цієї науки охоче. Він одчував інстинктом, що за цією дяківською безтолковою школою десь далі ховається справжня наука - ясна, радісна... і цей чарівний світ, мов магнетом, тягнув до себе крізь убогі грати дяківської школи. Цікавіша для учнів ставала наука, коли після часословця і псалтиря в школі починали учити "скоропису" - писанню. "У сусіда хата біла", - напише дяк на таблиці, - переписуй! Було чисте свято. Для школяра Шевченка після довгої і нудної церковщини це була справжня утіха. Папір був тоді дорогий, а кріпаки бідні, отже, грамотіям залишались для науки стіни, ворота, двері для шкільного писання. Одного разу, прибираючи дякову "світлицю", Тарас набачив у дяка грубий зшиток синього паперу. Ще раніш хлопець помітив, як дяк щось у нього вписував. Школяр почав розглядати написані рукою дяка псалми, щедрівки, пісні, вірші... Сидів над ними хлопець, мов прикипів, поки почув, як грюкав дверима дяк. З нього школяру здаля одкривалась таємниця, як творяться на світі книжки. До жаги забажалось школяреві зробити самому таку книжечку, обмалювати візерунками і вписувать в неї ті пісні та вірші, що йому припали до вподоби. Це був перший прихований потяг до словесної творчості, що в першій своїй стадії заміняється копіюванням і вибором чужих творів... Потяг непереможний, жагучий... Хлопцеві мріялась, навіть снилась мальована, позолочена книжка, у яку він по своїй вподобі уписував вірші. Коли ж мрію захотів реалізувати, довелось дечим поступитися. Ось чим. Справді, де того взяти золоченого паперу? Була б добра книжечка і з абиякого, та й того де візьмеш? Прохав дома - не дають, мати захворіла, лежить, кажуть, зажди, коли намолотимо хліба, то повеземо до Буслав'я, продамо. Дожидай, коли то буде, а тут - нетерплячка жити не дає. Аж помарнів. Ходить з потуманеними очима, і одна в нього думка - де б узяти тих кілька копійок, хоч на один аркуш... Згорнкв би його вшістнадцятеро, і була б хоч невелика, а все ж книжечка. І раптом йому пригадались в суднику за мискою дякові мідяки. Аж жарко стало. "Красти?! Ніколи в світі! Що це я?" А йому ніби хто нашіптував: ну то що, як красти, - зате буде книжечка, бо інакше де ж дістанеш? "Ні, ні, я не хочу!" - крутив головою і махав руками хлопець. Але якась груба сила вхопила хлопця і, як руками, турляла на крадіжку, і не було сили в малого змагатися. І ноги тремтіли, і серце билося, як не вискочило, як ліз малий Шевченко до дяка у вікно, як той пішов до вечерні. Лице горіло од сорому. Ніби хто кресав його по щоках, по плечах, по руках. "Злодій! Злодій! - докоряв він себе. - Ось зараз упіймають, поведуть до розправи". І все навкруги, здавалось, гукало: "Злодій! Злодій! Схаменися, що це ти робиш!" Проте невблаганна, деспотична сила одчинила сміливо вікно і швидко й рішуче пхала його в хату. "Дарма! Хай і злодій, а книжечка буде-таки!" Мов у сні все те діялось... Добре опам'ятався тільки тоді, як, щасливий і радісний, сидів з маленькою книжечкою в бур'яні, виспівуючи і вписуючи в неї слова колядки: Шедше тріє царі Ко Христу со дари, - Ірод їх пригласі, Куда ідуть іспросі... Про свою крадіжку навіть забув... Одмучився, - є за що! Згадав він про неї через довгі роки, пробуваючи в неволі. Згадав і зворушливо каявся перед всім світом, смутним жартом запевняючи, що це все життя карає його лихо за того п'ятака, що вкрав він на мережану книжечку у дяка... Джерело: http://www.ukrlib.com.ua
1 2 3 4 5 Категорія: Васильченко Степан \| Додав: ychitel (04.08.2012)
Переглядів: 11745 \| Рейтинг: 4.6/8