Головна » Статті » Тексти для читання » Остап Вишня

"Біля річки"
Біля річки

Текла собі річка, річка невеличка, а хоч і невеличка була та річка, та, проте, глибоченька.
Над річкою село, а в селі жив білявенький Микола із своєю мамою, і хата їхня стояла над річкою. Миколина бабуня, як іще жива була, казала:
—    Наш город у річці полощеться.
Справді, город їхній спускався аж до самісінької річки, понад річкою щороку садовили капусту, і як треба було Миколці збігати до кооперації чи по гас, чи по сірники, мати казала:
—    Ти, Миколко, біжи капустами — так ближче!
А ще ближче було до кооперації, як перепливти річку, а потім, пробігши навпростець лугом, перебрести через річку, бо там був брід,— там річку і перебродили і возами переїздили...
Миколці було там води попідруки, не більше, іноді хіба, як трохи вбік ступнеш, ну тоді булькнеш з головою.
—    Я, мамо, не капустами побіжу, а пропливу, а потім лугом, а там перебреду, так ближче,— каже було матері Миколка.
—    А я тобі кажу — біжи капустами, бо ще втопишся,— сердиться мати.
—    Щоб я та втопився?! Я плавати вмію!
—    А як ти з бляшанкою та з сірниками пливтимеш? Ось не вигадуй мені, біжи, кажу, капустами!
—    Вертатимусь з сірниками капустами, а   туди   перепливу! — сперечався   Миколка.
Мати знала, що Миколка плавати вмів, річку перепливав вільно.
—    Та біжи вже,— махала мати рукою, — хіба тебе переспориш?..
Миколка підстрибцем у берег, труси на голову, як картуз, бляшанку чіпляв на шию, та в річку,— і на тім березі.
А з крамнички вже вертався або вулицею, або капустами, пливти не можна, сірники замочиш...
Річки Миколка не боявся аж ніяк: улітку цілими днями купався, печерував раки з хлопцями, а взимку, як річка замерзне, скільки було для Миколки та його товаришів радощів, скільки веселощів: і на ковзанах по льоду бігати, і на ковзанках,— як розженешся з берега, так аж до того берега перелітаєш — і на двох  ногах,  і  на  одній,  і  навприсядки.
А як парубки з дівчатами крутилку було зроблять!
Серед річки в кригу вбивається кілок, на кілок надівається старе колесо, між спицями встромлюються довгі дрючки, а до них на кінцях прив'язуються санчата.
Хлопці кілками крутять колесо, а санчата по колу вихором літають.
Держись тільки!
Сприснули руки, не вдержався,— грудкою вилітаєш із санчат І летиш перекидом по кризі та об берег тільки — грюк!
!   нічого не болить!  Тільки ж весело як!
А то ще пізньої осені, коли тільки-но річка починає кригою братися, лід іще тоненький, і як на нього ступнеш, він тільки — рип! — і виляски з того рипу так по всій річці і покотяться.
Тоді бійся далі ступати — так і шугнеш під лід з головою!
От як лід дужче вже замерзне і хоч рипить-тріщить, та не провалюється, а тільки вгинається, крижана перина на річці робиться, тоді можна розігнатись по тій перині, посковзнутися... і страшно, і радісно: ти летиш, а крига перед тобою хвилями...
Тільки так, щоб мати не бачила, бо за такі крижані перини перепадало від матері віником, а то ще було мати й у хаті замкне, доки з роботи прийде.
—    Я тобі дам крижаної перини! Шугнеш під лід, де я тебе тоді шукатиму?! Сиди вдома!
Тоді дуже сумно в хаті сидіти і плакати хочеться...
Хоч і сумно в хаті замкнутому сидіти, хоч і невдоволении Миколка із своєї матері, та, проте,   краще   все-таки   матері   слухатися.
Одного разу треба було Миколці збігати до кооперації по сірники.
Діло було пізної осені, річка замерзла і вже взялася тоненькою кригою.
—    Біжи ж вулицею, не здумай через річку пересковзуватися,— наказувала Миколці мати.— Крига ще тонка, не витримає, провалишся...
—    Та...— такнув   у   відповідь   Миколка...
Вибіг Миколка з хати, озирнувся, чи не дивиться мати,— та не на вулицю вибіг, а подався у берег.
Річка вже стала. Лід на ній молоденький та блискучий-блискучий.
—    Перескочу! Пересковзнусь! — подумав
Миколка, розігнався і на лід.
Лід затріщав, угнувся і на всі боки пішли виляски й тріщини.
І до середини ще не досковзнувся Микола, раптом — трісь! — лід зламався, і Миколка пірнув з головою у крижану воду.
Він виринув, не розгубився та замість того, щоб пливти назад до свого берега, вирішив вилізти на кригу, щоб перебігти на той бік.
Що візьметься за лід рукою, він — трісь! — і вламався,— трісь! — і вламався.
Сусіда, дядько Мусій, якраз витягав на берег човна на зиму.
Він побачив, як Микола провалився, й крикнув:
—    Пливи назад! Сюди ближче!
А Микола своєї: пнеться туди, до того берега, і пірнає.
Бачить дядько Мусій, що хлопець із сил уже вибивається, вхопив багра, підбіг,— а багор був довгенький,— і зачепив гаком Миколу за штанчата й витяг на берег.
—    Ну чого тебе туди понесло? Не бачиш хіба, що лід іще тонкий? Біжи швидше додому та на піч, а то застудишся!
Було Миколі від матері. Було й на печі, було й тоді, як і з печі вже зліз.
Хоч і горілкою мати витерла, і чаєм з липовим цвітом напоїла, та, проте, довелося і віника скуштувати, і в кутку постояти.
А найболячіше було те, що, мабуть, із тиждень замикача мати Миколу в хаті, як ішла на роботу.
Чи боявся після цього випадку Микола річки?
Не дуже! Щоправда з крижаними перинами він був обережніший, а як добре замерзала річка, увесь час він на річці — і на сковзанках, і на ковзанах, і на кру-тилках.
А влітку — і раки печерував, як завжди, і вже плавав, плавав, без кінця купався та плавав.
А як було хтось нагадає:
—    Ану розкажи, Миколо, як ти під кригою восени плавав?
—    Ну то й що? — сердився Микола.— Ну й виплив! Не втопився ж!
—    Та то ж не ти сам виплив,— сміялися хлопці,— то тебе дядьків Мусіїв гак за штани «виплив»!
Микола махав рукою:
—    Побачимо, як із вами таке трапиться!
Коли Микола підріс і ходив уже до школи, він так плавав, що ніхто з товаришів його випередити не міг і ніхто довше, як він, не міг пробути під водою.
Як прзвали Миколу до Радянської Армії, призначили його до Чорноморського військового флоту.
Там він пройшов школу плавби, і тепер Микола майстер спорту і чемпіон Радянського Союзу з плавання.
Тепер він тільки весело посміхається, як приїздить додому, а йому дядько Мусій гака показує:
—    Оце, Миколо, той гак, що допоміг тобі чемпіоном стати!
Коли розпитують Миколу, де він так добре навчився плавати, він замислюється і мрійно говорить:
—    Добре жити над річкою!
—    А як річки нема, тоді як?
—    Ставки треба копати,— говорить Микола.— Нема такого колгоспу, де б не можна запрудити чи викопати ставок. А в ставку так само можна навчитися плавати, як і в річці... Та ще до того коропів розводити... Он що треба робити!









Категорія: Остап Вишня | Додав: ychitel (21.07.2012)
Переглядів: 2091 | Рейтинг: 5.0/1