"Дорогою ціною" (Глава 4) - Коцюбинський Михайло - Тексти для читання - Каталог статей - Допомога учням, студентам, учителям
Головна » Статті » Тексти для читання » Коцюбинський Михайло

"Дорогою ціною" (Глава 4)
IV

Соломії сьогодні щастило. В болгарина не робили, бо було якесь місцеве свято, і вона пішла в горниці до хазяїна прохати за Остапа. Болгарин був задля свята трохи напідпитку, веселий. Він охоче дозволив Остапові ночувати вкупі з його челядниками і навіть дав Соломії наперед трохи грошей. Соломія рішила покористуватись вільним днем та грошима і забігти в Галац — купити Остапові теплу одежинку, їй було якось особливо весело і легко сьогодні на душі, так здорово дихалось морозниїя повітрям, усе погане, що було в житті, відсувалось назад, блідло. Зростала певність, що все скінчиться добре, — і вона зазнає ще щасливого життя. Соломія не помітила, як опинилась на базарі. Очі в неї розбігались поміж довгими рядами яток і рундуків із купами різної одежі, з горами білих та рудих «качул»[10], що лежали на рундуках, немов на них спочивала отара, з цілими стосами козлових черевиків, легких і запашних на весь базар. Вона не знала, куди перше поткнутися, і довго, може, стояла б, коли б хтось не смикнув її ззаду за рукав.
— Соломіє! — обізвався рівночасно козячий голос. — Чи це ви, чи ваша тінь?. Хе-хе-хе…
Соломія озирнулась: перед нею стояв Котигорошок.
— Іване! А ви звідки тут узялися? — скрикнула вона, зрадівши йому, як рідному.
— А що? Ви думали — пропав?. Де ж Остап?
— Остап… та ходім краще звідси, сядемо де, я вже потім куплю що треба… — І Соломія вивела з юрми зраділого такою ласкою Івана.
— Хе-хе-хе! Гора з горою не зійдуться, а ми… — сміявся він, ледве постигаючи короткими ногами за Соломією, і його сите тіло гойдалось від сміху.
Іван за цей час погладшав, вилюднів наче і виглядав не наймитом, а скоріш хазяїном. Коротку суконну чугаїнку він широко підперезав зеленим поясом, широченні шаровари пустив поверх халяв, від чого став іще коротшим, а цапину борідку запустив, і вона поважно лежала на його грудях, мов у статечної грошовитої людини. Вони примостились на сходах під крамницею.
— Оце але! — дивувався Іван. — Наче мені сон снигься, що вас бачу… Розкажіть хоч, яким чудом ви тут опинилися?
Соломія почала оповідати, та Іван раз у раз перебивав її.
— Хе-хе! Я гукаю: «Остапе! Соломіє!» — аж коли гляну, а навкруги вода… тільки буль-буль під веслами, буль-буль… а берег так і пропав у темряві…
…Ох, лишко! — охкав Іван, наче баба. — Під саме серце влучив, бач…
Іван витріщив на Соломію очі і- крутив, здивований, цапиною борідкою.
…Аякже, аякже, таже обсмалили б, як кабана. пропала б душа християнська ні за понюшку табаки… хе-хе!.
…Ви думаєте — точнісінько так і мені було: ото пристали ми до берега…
…Оце але! Ну й бісова циганка!. він її лупцюс, а вона йому очі з лоба дере, так якІван перебивав Соломіїне оповідання та все поривався розповісти про свої пригоди. Врешті він таки діп’яв свого.
— Вилізли ми з човнів, стали на турецьку землю, а мені й світ не милий, ій-богу!. Де! Чоловік думав при
Пкупі з гарними людьми, а тут… тільки клунок ваш у ^руках… Йдемо на другий день у конак[11] записуватись, ц мені все ви на думці з Остапом, мало не плачу з жалю… Записали нас — кажуть, вільні… Ну, живий живе , й гадає — хе-хе-хе!. Одні з нашої валки подались на Тульчу, на Ісакчу, до родичів, а я бачу, що й тут наші люди, та й лишивсь. Може, думаю, яку звістку про вас почую — їй-богу!. Та чекайте ж бо, не перебивайте… От вийшов я на базар — став коло наших… оглядаю тих, що наймають… Проходять турки — гал-галгал! Як жиди наші… Чорні греки так і шпають, так і шпають… Підійшов до мене один чоловік, румунами їх тут звуть… «Йди, каже, до мене за «аргата»… Аргат — це по-їхньому, а по-нашому — наймит… А я й не знав, про що він… Чого хочеш, питаю? А він — аргат, аргат… Насилу розтолкували люди… Чому ні? — кажу, та й пішов за ним. Людяний чоловік, спасибі йому, харчі добрі… Оце як молодиця його почне на.мене гримати, то він і піддобрюється, щоб я не покинув: «Бун[12] аргат, — каже, — бун», ще й по плечу плеще… Та що він собі мислить, що я довіку буду молотити йому на гармані!. Аякже, сподівайся, хе-хе-хе!. От Савка — пам’ятаєте Савку — такий високий, сухий?. Е, які ж бо ви, отой Савка… що… що такий сухий, високий, верстою дражнили… та він кличе під Тульчу… Йди, каже, туди, там землі не міряні, бери займай, скільки сили твоєї, рубай ліс, став хату, хазяїном будеш… Знаєте що, Соломіє… ой, знаєте що: рушаймо усі туди—їй-богу!. І Остап із нами… От буде добре! Ходім зараз до вас, порадимося ще з Остапом… однак сьогодні свято… Ну, це але! Ну, це так!. І не гадав, і не снив навіть… Правду кажуть: гора з горою… хе-хе-хе!.
Іван крутив головою; від щасливої гадки ситий вид його і круглі очі блищали, мов помазані маслом. Він, не вгаваючи, жебонів своїм козячим голоском, хвалив, сподівався, божився і прохав.
Соломія й сама думала про ті сторони, куди закликав Іван. Роблячи у болгарина, вона чула про селитьби втікачів і тільки ждала, щоб Остап трохи очуняв. Тепер, разом із Іваном і з отим Савкою — який це Савка? — охітніше буде вирушати у нові місця.
— Ну, добре. Ви вже тільки заждіть, поки я зроблю покупки…
— І я з вами піду… я вже буду триматися вас, як сліпий плота, а то знов загублю де… хе-хе-хе…
Незабаром Соломія з Іваном простували повз плавні до циганської оселі. Іван був радісний, веселий, дробцював короткими ногами і все говорив та й говорив, мов горохом сипав.
Насамперед вони побачили білу козу. Вона терлась об стовбур сухої верби і жалібно мекала. Наближаючись до хати, Соломія почувала невиразну тривогу. Чого, через віщо — вона не знала, хоч та тривога отруїла їй кров. Соломія, не слухаючи вже Іванової бесіди, побігла до дверей. Двері були підперті кілком ізнадвору. Що сталося? Нащо зачинили Остапа? Вона шарпнула кілок і вбігла до хати. Там був нелад: перекинуті ослони лежали догори ногами, лахмани валялись долі, в хаті було чорно і пусто. Нікого. Де ж усі поділися? Куди подівся Остап? Може, вона помилилась і попала не в ту хату? Соломія вискочила надвір. Ні, та сама хата, он і розколина на стіні, і ті ж верби, і коза… Може, Остап вийшов із хати та підпер двері?
Соломія гукнула Остапа.
Ніхто не обізвався. Та чого ж у хаті такий нелад, все перекинуто, лежить жужмом?. Де ж слабий Гіца? Він не міг рушитися, як вона виходила з дому, він ледве дихав. Що ж сталося?
Соломія оббігла навкруги хату, заглянула в повітку — коня й воза нема. Вона побігла до других хат, заглянула в повибивані вікна — нікого й нічого. Ноги в неї тремтіли. Все тіло тремтіло. Тривога душила груди і горло. Де Остап?
— Оце але! — дивувався Іван, бігав за Соломією, чудно витріщав на неї очі та докучав усякими дурними радами.
— Куди його поділи? — питала сама в себе молодиця, дивлячись на Івана і не бачачи його. Вона нічого не могла зрозуміти: думки й гадки скакали у неї в голові і розкочувались, як намисто.
— Гаї Хто ж його знає!. Ходім у конак, — радив Іван, — так і так, розкажемо, був чоловік та пропав. Побачите, вони вже знайдуть його…
Соломія ладна була за що-небудь учепитися, аби напасти на Остапові сліди. Та й нічого іншого не лишалося, як послухати Іванової ради. Для певності вона що раз обдивилась кожен закамарок у хаті, гукнула кілька разів Остапа у плавнях. Іван допомагав їй своїм пискливим голоском. Усе було надаремно. Тоді вони чимдуж поспішили назад у Галац, бо вже почало смеркати.
Ніч стояла надворі, коли вони добились до конаку. Тут їм довелось чекати, бо старший пішов до мечету і довго не вертався, а турецькі жовніри не розуміли їх. Врешті їх покликано. Товстий, добродушний турок із горбатим носом та з чорними блискучими вусами на свіжому виду спокійно вислухав їх через драгомана. Він перекинувся кількома словами з другим турком і знов через драгомана спокійно вів річ:
— Нема чого шукати далеко, він тут, у нас, у доброму сховку. Попалась пташка… Давно вже наставляли сільце на горобців, та ось піймалися… Ціле гніздо накрили. Чужу душу послали у рай, а самі опинились у пеклі. Скажи нам, молодице, коли твій чоловік дістав кульку між ребра? Адже не тоді, як Гіца, мабуть, при другій оказії, бо рана гоїться вже… Од москаля, кажеш, на перевозі… я так і знав, що він рус, втікач… От ми й відішлемо його назад, у нас і своїх шибеників доволі, хай там погладять його по спині… І не прохай, і не благай, нічого не поможу… Ну, чого стоїш? Айда!.
— А ти що за один? — помітив турок Івана. — Теж, видно, з циганського табору?
— Я… я нічого… я так… Оце вигадали — я тут служу, у градинаря, Тодоракі прозивається — хіба не знаєте?. Оце але!.
Соломія аж похолола, коли почула про таку напасть на Остапа. Вона з обуренням відкидала ті обвинувачення, розповідала всю свою історію, благала, мало не плакала. Турок не схотів слухати, обернувся і забалакав із іншим. Драгоман замахав на неї руками і мало не випхав за двері.
Вона вийшла з конаку.
Що було робити, де шукати рятунку?
Вони мовчки йшли темною вулицею незнайомого города. Перед ними висів туман, а в йому виразно виднілись лиш жовті, мокрі гіллячки дерев, осяяні вікнами з верхніх поверхів кам’яниць. Прохожі стрічались рідко, зате під ворітьми, по лавках, сиділи рядами, як горобці на плоті, веселі й гомінкі румуни. Все це було таке чуже, таке байдуже до Соломіїного горя, ще байдужіше, як плавні. І чого вони з Остапом забились сюди? Нащо вони стільки терпіли, стільки набідувалися на Бессарабії, мало не пожили смерті у плавнях? Чи не краще було б зігнити у панській неволі серед своїх людей?
— Не журіться, — потішав її Іван, — таже там, у конаці, розсудять… Не їла душа часнику, не буде й смердіти… Побачите, що його пустять… А ми завтра порадимось із людьми… Я піду до хазяїна свого, він тутешній, знає порядки… Не журіться, жура не поможе… Гей, смутку мій, де б мені вас переночувати?. Чи не знає Савка?. Підемо до Савки, в нього добряча хазяйка…
По довгій блуканині брудними й темними вулицями вони добились врешті до Савки. Його не було вдома, та хазяйка Савчина пустила Соломію на ніч.
— Забіжу до вас завтра, так із полудня… може, випрошусь у хазяїна… — попрощався з нею Котигорошок.
Соломія цілу ніч проплакала і вранці не пішла на роботу. Вона нетерпляче чекала Івана.
І справді, Іван з’явився як обіцяв, із полудня.
— Ну, що? — накинулась на нього Соломія.
— Бакшиш треба дати… Ви не знаєте, що то бакшиш? Куку в руку… хабар… як не дамо, відвезуть раба божого у Рені, до москалів… А ті не погладять по головці, ой ні… Розказував Савка, — ви ж пам’ятаєте Савку? — що як його відвезли звідси за Дунай, то там йому москалі так списали спину канчуками, що й досі сині басамани знати… та ще обголили половину голови, випекли на лобі тавро — ви не бачили, бо він чуприною закриває, — і відіслали до пана… Вже скільки по тюрмах поволочили, то він і лік тому загубив, а що пан награвся з ним, то, каже, й згадувати не хочеться. Та що — втік знов сюди, у Тульчу, каже, піду… завзятий хлопець… хе-хе!. Треба бакшиш готувати та визволяти Остапа, а де грошей взяти? Де? Кажіть! Аж дур голови береться…
Невважаючи на всі розказані Іваном страхи, Соломії трохи розвиднілось. Коли тільки річ у грошах, — вона заставить себе, а роздобуде їх. Вона від рота відриватиме кожен шматок, кожен шеляг складатиме на викуп. Може, й Іван запоможе.
— Ось вам усе, що склав, хай 1 моє докупи… — наче вгадав її думку Іван, розвиваючи з хустинки купку срібла. Він засоромився і кліпав очима. — Та ще там у вашому клунку щось є… може, продасте шу плаття… [13]
Соломія взяла гроші. В Її клункові були коралі та деяка одежина. Вона те все позбувала — їй помогла Савчина хазяйка, — та грошей було мало. Однак Соломія на другий день уранці побігла у конак. Там її не допустили до старшого, драгомана вона не бачила, а жовніри скалили до неї зуби і зачіпали.
Соломія горіла від сорому і злості.
— І-і, бусурмени… так би й порізала вас, так би й поскручувала голови, як галченятам… Взяли безвинного — та ще й знущаються… — мало не плакала Соломія і показувала своїми дужими руками, як би вона поскручувала жовнірам голови.
Проте не було іншого способу, як ходити в конак, де можна було побачити драгомана, а на нього Соломія покладала надію. Драгоман, однак, небагато обіцяв.
— Не пустять твого чоловіка, і не сподівайся. Утік до нас — сиди тихо, а робиш шкоду — айда назад… Не клопочись дурно, й не побачиш його тепер…
— Змилуйтесь, визволяйте, безвинно чоловік погибає. — Соломія ткнула драгоманові гроші.
Драгоман узяв, полічив і покрутив головою:
— Мало…
— Більш нема… Отут усе, що роздобула…
— Ну, добре… приходь за три дні… ні, краще за тиждень… може, що скажу…
Соломія щодня блукала коло конаку — лиха, роздратована, мов голодна вовчиця. Вона не знала, чого вона туди ходить, але щось несвідомо тягло її у той бік. Вона ходила до втоми і мерзла. Мокрий сніг, легко падаючи, як цвіт вишні від вітру, лягав на землю і засипав Соломію, але вона не звертала на те уваги. Соломія була певна, що не дозволить перевезти Остапа за Дунай. Як це станеться, що вона зробить, вона не знала, але певність у тому зростала в ній з кожним днем. Вона ладна піти на видиму смерть, коли цього треба. Солрмія вірила, що станеться якась незвичайна подія, якась невідома сила прийде у потребі на поміч, і та віра була у неї такою міцною, що Соломія кинула роботу, не хотіла заробляти та складати гроші, як поклала спочатку. Навіщо? І без того обійдеться. Аби дочекатися, що скаже драгоман.
Спокійною, грізно-спокійною прийшла вона в конак у визначений драгоманом день.
Він вийшов до неї байдужий.
— Нічого не буде… Відвезуть… А що я дурно не хочу твоїх грошей, то скажу тобі, що повезуть його позавтра вранці… Як тільки свіне, приходь на берег — побачиш чоловіка… От!.
Така ж спокійна, нічого не відповівши навіть, немов вона давно погодилась із цим, покинула Соломія конак.
«Відвезуть… відвезуть… відвезуть…» — стукало щось молотком в її голові за кожним кроком, коли вона поспішалася до Івана. Вона забрала Івана з гармана і відвела набік.
— Відвезуть… — промовила вона, дивлячись на нього сухими очима.
— Що відвезуть?
— Остапа.
— Ну? Коли?
— Позавтра… Ми його відіб’ємо…
— Хто — ми?
— Ви і я.
— Оце але! Оце сказали! Як же ми його відіб’ємо? Таже його турки везтимуть, гей! — налякався Котигорошок.
Що турки!. Вона має цілий план. Дуже простий план. Він дістане собі і їй рушниці — кожен румун їх має в хаті, — вони вийдуть на берег уранці, відв’яжуть чужий човен і випливуть на річку. Там вони чекатимуть, аж везтимуть Остапа, і нападуть на турків. Остап допоможе, коли побачить їх… Що, він боїться? Він не хоче визволити товариша, що разом із ним відбув далеку дорогу, разом їв і пив?. Вона так і знала, що у сього пухиря з здором тільки й стало сміливості, щоб утекти від жінки… Ось коли вона знайшла йому ціну, зрозуміла його підлещування. Обійдеться без нього, вона сама потрапить загинути, рятуючи Остапа… Та на прощання вона нагадає йому його жінку і отут при людях, на сором йому, відлупцює його, як жиди Гамана…
— А що ж бо ви… а які ж бо ви… нехай бог сохранить… — оборонявся наляканий Іван від наступаючої на нього Соломії. — Та я з вами хоч у пекло… Що мені страшно вмирати, чи що!. Коли кажете позавтра, про мене, й позавтра… я готовий, аби ви… — Іван був червоний» кліпав очима і боязко поглядав на Соломію.
Соломія відійшла, опам’яталася. Вони помирились і вже тихо, без сварки, умовились, як і що. Потому розійшлись.
На другий день, тільки почало розвиднюватись, Соломія була вже на березі. Повна ущерть річка лежала перед нею поміж вкритими снігом берегами, як чорна і тиха безодня. Туман уже піднявся — і небо стало сірим. В тихому й теплому повітрі чорніли прибережні верби і лягали чорними тінями на чорному дзеркалі річки; набубнявілі мокрі гіллячки верб злегка курились, немов дихали на холоді.
Соломія дивилась на город. Вона чекала Івана. Невже він не прийде?
Народу ще було мало. Лиш де-не-де перебирались через грязьку вулицю зігнуті пішоходи. Та ось показалась коротка і сиіа фігура. Іван ніс на плечах весла і скидався на рибалку, що спокійно починає робочу днину. Іван скинув весла у перший скраю човен, витяг із-за пазухи старий турецький пістоль і подав Соломії. Оце все, що він міг роздобути.
— Набитий? — поспитала Соломія, сідаючи в човен.
— Набитий, — стиха обізвався Іван, відпихаючись від берега. Він був неговіркий і поважний, наче жалоба зимового краєвиду змінила йому настрій. Вони відпливли на середину річки. Прудка течія зносила їх униз, і видко було, як тікали від них білі береги з чорними вербами.
Соломія не відривала очей від берега. Там над водою купка людей лагодилась сідати в човен. Чи їх троє, чи четверо? — мучило Соломію питання, і вона ніяк не могла порахувати. Вона бачила, як вони сідали і як човен загойдався на воді, відділяючись від берега. Обидва човни сунулись по чорному дзеркалі і лишали за собою город. Турецький човен теж виплив на середину, певно, хотів покористуватися силою течії. Так вони плили далеко один від одного, не наближаючись до себе. Швидко город зовсім закрився за прибережними вербами. Іван наліг тоді на весла, і його човен почав наганяти передній. Вже можна було розібрати, що там сиділо четверо — двоє на веслах, а двоє — один проти одного. Соломія впізнала Остапа.
Треба його сповістити.
— Оста-а-пе-е! — вигукнула вона на голос пісні, і той музикальний вигук покотився поміж білими берегами, долинув до людини на передньому човні і стрепенув нею.
— Оста-апе! — співала Соломія. — Ми їдемо тебе визволяти!. Іван б’є одного… я стріляю другого, ти возьми собі третього…
Гарний сильний голос співав на воді, все наближаючись, все зміцнюючись, і турки заслухались. Вони не помітили навіть, що просто на них летить човен і ось-ось стукнеться з їхнім.
Соломіїн човен повернув боком і був усього на аршин від турецького, коли турки загалакали. Та було пізно: човни черкнулися, загойдались, і саме тоді, як турки з лайкою нагнулися, щоб відіпхнутись, Іван підняв весло і з усієї сили спустив його на червоний фез [14].
У той же мент між них блиснув постріл і звилась хмарка диму.
— Алла! — скрикнули турки з несподіванки.
Одного душив Остап.
Той мент був таким блискавичним, що видався хвилиною. Іван, спустивши весло на голову туркові, підняв його знов і на хвилину закляк, дивлячись на розгойданий, стрибаючий по воді човен із переляканими людьми. Соломію крізь серпанок диму опік лютий погляд червоних очей, і їй здавалося, що вона стріляє безперестанку, хоч могла вистрілити лише раз.
Раптом Іван почув, що його впекло щось у живіт. Він машинально спустив весло на турка, але весло сковзнуло і випало йому з рук: червоний фез турка якось витягся перед очима, немов виріс, відтак щез;
Іван розкинув руки, похитнувся, в голові мигнула свідомість, що йому щось недобре.
— Ой боже ж мій! — скрикнув він раптом і полетів навзнаки в воду. Хибкий човен нагнувсь під вагою його тіла і викинув Соломію. Льодова вода голками пройшлась по Соломіїному тілу, сон щез і свідомість освіжила мозок. Намагаючись вхопитись за перекинутий човен, Соломія побачила, що Остап б’ється в руках двох турків, а третій — той самий, що був під Івановим веслом, — держить у руках димучу ще рушницю. Довгий човен тріпавсь перед її очима на воді, як велика риба.
Значить, ні вона, ні Іван нікого не забили… Значить — усе пропало… Але їй не до того… Вона чує, що могутня течія бере її в свої обійми, а чорна глибінь тягне за ноги. Приходить смерть. Але вона не дасться. Вона має сильні руки, а до берега недалеко. Вона чує за собою якісь крики, Остапів голос, та їй не до них. Вона мусить поспішатися, поки не змерзло тіло… Дикі, невгамовні сили життя встають, і пруться, і розпирають груди, зростають у лютість… Усі сили добути… всю теплу кров… усю волю… Ось ближче до берега… Ось берег видко… а там так гарно, там сонце сяє, там зелено, там небо синє, там радість, життя… Душа рветься до сонця, а тіло тягне до себе чорна безодня. Вона оковує його залізом, обвішує камінням, обхоплює холодними руками… Все тяжчим і тяжчим стає воно, все глибше і глибше пірнає у воду…
— Остапе!. — з розпукою кличе душа.
— Соломіє-є!. — доноситься до неї крик серця.
— Соломіє!. — чує вона крізь холодну хвилю, що б’є їй в очі, торкається чола, розплутує коси…
Жовте, каламутне світло потиху лине догори… згадки життя займаються, як іскри, і гаснуть, попеліють, як іскри…
По чорній річці поміж білими берегами прудко пливе човен, тане вдалині і обертається в цятку… за ним несе вода другий, порожній, хлюпає в його білі боки і фарбує їх у червоний колір…
Тихо в повітрі…

* * *

Чимало води утекло в Дунаї з того часу. На високій бессарабській половині, де удень котиться брудна хвиля овечої отари, а по ночах сумно гуде вітер, стоїть одиноко високий пам’ятник, поставлений на згадку розливу людської крові. Там колись бились турецькі яничари з московським військом.
Тьмяно світяться вікна у маленькій хатинці, де сторож варить собі убогу вечерю. Весело, з тріском палає в печі сухий комиш і гуготить у комині. В печі щось булькає. Сивий дід гріє свою бороду біля вогню і слухає розмову вітру.
Що не кажіть, а він живий, той вітер. Він летить іздалеку, понад тихими селами і забирає по дорозі, всичує в себе і тишу села, і клекіт міста, шемрання темного лісу, дзюрчання вод і дзвін стиглого колоса. Він несе в собі весь гомін землі, від тихо-то бриніння мушки до гуркоту грому, від скритого зітхання серця до крику смертельної розпуки.
Треба тільки уміти слухати. А дід навчився. Довгі роки самітного життя серед розлогих просторів, у цьому царстві вітру, навчили його розуміти таємну розмову. Ось і тепер приносить йому той вірний товариш усякі звістки світу і кидає, мов цінний дарунок, у комин хатинки.
Дід піднімає кудлаті брови і слухає. Його мутні очі дивляться в простір, а усмішка розсуває зморшки.
— Чую, чую… — шепче він і виходить із хати. Темрява і пустка обгортають його. Він повертається у той бік, де далеко, за селами й ланами, пливе Дунай, — і шепче:
— Знов мене кличеш, Соломіє? Почекай, швидко прийду, не забарюся вже…
А вітер гуде, розвіває дідові бороду і приносить йому тихий, ледве чутний, мов із дна Дунаю, поклик:
— Оста-а-пе-е!.
— Отак вона мене часто кличе, — оповідає -дід людям, що інколи заходять у сторожку. — Як тільки вітер загуде — так і кличе до себе… то в комин гукне, то надворі покличе… а часом серед ночі збудить… А не приходить, ні… Та й хвала богу, бо засмутилась би небіжка, коли б прочитала моє життя, як воно списане на спині…
І Остап охоче піднімає сорочку і показує збасаманений синій хребет, де списана, як він каже, його життєпись.
— Оце ззаду пам’ятка від пана, а спереду, між ребрами, маю дарунок від москаля… кругом латаний… з тим і до бога піду… Дорого заплатив я за волю, гірку ціну дав… Половина мене лежить на дні Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею…
 
Листопад 1901 р.

-----------------------

Примітки:

[1] Раду, йди сюди! — Авт.

[2] Що кажеш? — Авт.

[3] Куди йдеш? — Авт.

[4] Гарний. — Авт.

[5] Добре! — Авт.

[6] Чоловік? Чоловік? — Авт.

[7] Як звуть? — Авт.

[8] Куди йдеш? — Авт.

[9] Гроші! Гроші! — Ред.

[10] Овечої вовни. — Ред.

[11] Поліційну дільницю. — Ред.

[12] Добрий. — Ред.

[13] Одяг. — Ред.

[14] Головний убір. — Ред.


Категорія: Коцюбинський Михайло | Додав: ychitel (28.07.2012)
Переглядів: 661 | Рейтинг: 0.0/0