Головна » Статті » Тексти для читання » Коцюбинський Михайло

"Для загального добра" (закінчення)
ІV
Офіра

Минуло два тижні. Під той час приїздили в Лоєшти якісь пани, скликали людей на Замфірів виноградник. показували їм філоксеру. Показували і Замфірові, але він за кожним разом здвигав плечима та відвертав голову, додаючи, що такої дурниці, як та дрібненька тля, й показувати не варто. Пани запевняли його, що філоксера однаково за кілька літ знищила б йому виноградник, сусіди бідкались, що такий гарний сад має пропасти, але Замфір не вірив ні тим, ні другим. Він не вірив, щоб могла існувати на світі така жорстокість, така несправедливість, котра дала б спромогу відняти від бідного молдувана останній шматок хліба. Інколи передчуття лиха стискало йому серце, і тоді щось шептало Замфірові, що або він, або вороги його не діждуть руїни його господарства.
А тим часом виноградник стояв. Дні минали за днями, а «доктори» все ще обдивлялися виноградники, не рушаючи Замфірового. Замфір бачив, як возили над Прут важкі залізні бочки. «Отрута, отрута», - шептали молдувани, значно заспокоєні тим, що більш не знаходять філоксери, а Замфір потішав себе, що, може, то не отрута, а так які ліки, або що. В серці бідного молдувана надія боролась із жадобою дикої помсти і часом переважало одно почуття, часом друге. А поки що – треба було чекати, щоб вияснилась справа з виноградниками.
Був чудовий липневий ранок. Замфір лагодив каруцу біля повітки, Маріора варила обідати в глиняній кабиці на подвір'ї. Божевільний мош-Діма своїм звичаєм годував качок та курей, а діти грались із собаками за хатою. Скрізь було тихо, спокійно.
Враз у двір вскочило два хлопці і, важко відсапуючи, закричали разом:
- Дядьку Замфіре, дядьку Замфіре! Ваш виноград рубають ... Біжіть мерщій, а то весь вирубають та спалять ...
Маріора як держала горщик у руках, так і впустила його додолу, почувши звістку. Сплеснувши руками. з несамовитим криком: «Валєв, валєв!» (Ой, ой) вона вискочила на вулицю перша. Замфірові в першу хвилину світ замакітрився, у другу - він біг уже з рушницею в руках на виноградник. Дітвора з голосним лементом покопотіла за батьком. Мош-Діма, немов зрозумівши родинне нещастя, зірвався й собі з призьби, але тремтячі ноги зігнулись, і він упав без сили на призьбу, розсипаючи налагоджену про запас мамалигу. Мутні сиві очі божевільного діда нестямно дивились у простору, усмішка застигла на виду, а Мош-Діма все сидів нерухомо, не помічаючи навіть, як птаство з галасом накинулось на розсипану мамалигу, а пси заходились порядкувати у кабиці ...
Замфір біг за жінкою. Він нічого не чув, нічого не бачив. Не чув жінчиного голосіння, не бачив її кіс, що, висмикнувшись із-під хустки від прудкого бігу, гнались за нею, як здорові чорні гадюки. В його запамороченій голові роєм ворушились тисячі думок, серце калатало в грудях, а ця довга безконечна курна дорога, котру б він перескочив, якби зміг, одним скоком, дратувала його несказанно.
Аж ось з-за шпиля бухнув стовп густого диму, а Замфіром наче струснуло що. Він навіть зупинився на хвилинку, тільки на хвилинку. Скажена лютість ухопипа його за серце, і, стиснувши міцніше рушницю, він побіг далі. А чорний дим усе густішає, все росте ... От вже й виноградник видніється оддалік, а на йому метушаться люди, високо здіимаючи оберемки зрубаної лози.
- Застрелю, як собаку, - шепче Замфір зсинілими устами. - Га, кати! - лютує він і біжить далі.
От уже й виноградник за кілька ступенів. Замфф врешті зважується, піднімає рушницю, зводить курок і ... кидає її у рів, далеко від себе. В розпаленій голові молдувана мигнула блискавкою друга думка:
«Ні, не так ... благатиму краще ... вони люди, вони зглянуться на мою бідність, на діти дрібненькі... благати му краще... » Він уже на винограднику.
Бистрим оком обхопив Замфір страшну картину. На доброму шматкові виноградника, оголеному від зрубаних кущів, стирчали невисокі пні, порубані та поранені немилосердною сокирою. Одні робітники, страшніші для Замфіра від самих чортів з пекла, високо закидаючи сокири, рубали тремтячі від страху кущі, з тріскотнею вивертали недорубані гілляки, ламали тички, другі - носили оберемками зрубані кущі, на котрих гойдались здорові, розкішні кетяги винограду, та скидали їх на купу, обхоплену чорним димом та полум'ям. кожен раз, коли сокира рубнула по виноградному корені або тріснула галузка, Замфір відчував біль у голові та серці, наче хто рубав йому мозок, краяв серце.
Обхопивши голову руками, Замфір тільки простогнав:
- О, домне, домне! (боже, боже!) Що ж я подію, нещасний? Що ж я подію?
Тихович блідий, вельми зрушений, підійшов до нього.
- Домнуле доктор! - з благанням у помутнілих очах звернувся до .нього Замфір. - Домнуле доктор! Не рубайте мені виноградника ... я бідний, в мене діти дрібненькі ... це ж хліб мій увесь.
А коли Тихович, бажаючи щось відповісти, на знак незгоди потряс головою, Замфір, мов п'яний, хитаючись на ходу, підбіг до куща, впав, як довгий, на землю і, поклавши голову на коріння, стогнав придушеним голосом:
- Голову мені рубайте, не виноград! .. голову! .. Робітники зупинились: їм стало жаль молдувана.
Господарське серце зрозуміло весь трагізм ситуації. Тихович не знав, що чинити. Він бігав від Замфіра до Маріори, вговорював їх, зацитькував, але ніщо не помагало: 3амфір лежав під кущем ревно плакав, діти зняли страшенний лемент, а Маріора, вклякнувши, обіймала кущ, як дитину, та голосила, мов по мерцеві ... Рясні сльози стікали по її блідому виду, капали на листя, кетяги ...
- Чоловіче ... жінко ... що ви робите? схаменіться.;) я тут нічого не винен, це все від бога ... - мало не плакав Тихович. - Ваш виноградник заражений, на корінцях зараза, вона може перейти на сусідні виноградники ... Я мушу вирубати ваш виноградник ...
Маріора скочила, як опечена.
- Зараза? - скрикнула вона. - На корінцях зараза? ... - І вмить, як дика кицька п-азурами, почала розграбувати пальцями землю під кущем. Докопавшись до корінців, вкритих філоксерою, вона рвала їх і їла з землею разом, примовляючи:
- Зараза, кажете? Хай же я перша вмру від тої зарази ... хай я не доживу до вечора ... Ох, коли б мені вмерти від тої зарази .. :
Очі її дико палали, бліде обличчя було скривлене від болю, білі зуби рвали вкриті філоксерою корінці, котрі Маріора несито ковтала, приказуючи в одно:
- Хай же я вмру від тої зарази ...
Вона була страшна у своїй дикій розпуці.
Тихович не знав, як перервати сцену, що ставала далі нестерпуче важкою для всіх. Ні розвага, ні просьба, ні грізьба - ніщо не помагало. Замфір усе ще лежав під кущем, Маріора їла філоксеру, діти плакали, аж заходилися. Налякані, зняті жалем робітники покидали роботу та стояли, мов зачаровані.
Надаремне Тихович запевняв Маріору, що філоксера не вадить людям, а тільки виноградові: молодиця не слухала.
- Гей! - скрикнув урешті Тихович: йому прийшJIа до голови спасенна думка. - Ця жінка їла отруту, їй може зашкодити це... Подайте сюди гас із коновкою, хай вона нап'ється гасу ...
Оден із робітників метнувся до коновки, а Маріора, спостерігши той рух, зірвалась на рівні ноги і блиснула на Тиховича повними гніву чорними очима.
- Бодай би ви крові власної напилися, людожери! - скрикнула і з тими словами вискочила з виноградника.
Тихович наблизився до Замфіра.
- Зведіть його обережно та виведіть звідсіль! - загадав він робітникам.
На превелике диво, Замфір не пручався. Він позволив звести себе і тільки благав в одно:
- Голову мені рубайте, не виноград... не відбирайте від мене хліба ... не сиротіть, бо загину ...
Робітники вивели Замфіра з виноградника і посадили під вербою на березі річки. Нещасний мовчки понурив голову.
А на винограднику знов закипіла робота. Сокири гупали в грубе коріння, аж листя тремтіло на гнучких лозах, здорові оберемки зрубаних кущів виростали в великі купи, а загаслий вогонь знов засичав, обхопивши зелену рослину.
Та що! Замфір не бачить уже загину свого виноградника. Помутнілими очима, що нагадують тепер батькові, дивиться він у простору, поза садок, кудись у гори, або поза гори. Страшне лихо придушило його: він не чує ані жалю в серці, ані гніву. Якась знемога, якесь безсилля опанувало його. Він почуває себе таким кволим, таким безпорадним, розбитим. Замфірові здається, що йому відтято руки й ноги та кинуто в якусь глибінь, на дно річки. Вода заливає йому очі, вуха, ніс, вливається всередину через горло, не дає крикнути, благати помочі, а він спускається все глибше і глибше і не може рятуватись, бо не має ані рук, ані ніг ... Замфір спустився на дно, а там лежать вже без житті діти й жінка та мов чекають на нього. От і Замфір ліг нерухомо попліч з родиною своєю, серед могильної тиші, і так байдуже йому до всього, що колись, за життя, було милим, дорогим, для чого він тратив сили, боровся, сподівався, жив ... Тепер від світа цілого відділяє його оця в кільканадцять сажнів заввишки верства текучої жовтої води, крізь котру байдужно дивиться на Замфіра завжди глухе на людські благання, вічно спокійне небо ...
Тихович теж погано почувається. йому не то соромно, не то жалко. Він дуже добре знає, що в лихові, яке скоїлось для Замфірової родини, немає його, Тиховачевої, вини, а проте йому докучає таке почуття, як би :він от ... скривдив кого або що вкрав... Безустанне Маріорине скигління дратує його несказанно, а на бідного, мовчазного в розпуці Замфіра він не може й очей звести. Робітники працюють поволі, мляво, але Тихович не зважується обізватися до них, бо боїться почути власний голос. Він шукає, на чім би зупинитись, що б могло поновити зламану пригодами душевну рівновагу. Блукаючий погляд Тиховичів зупиняється врешті на вогнищі.
Там, з-під здоровенної купи виноградної лози, перемішаної з очеретяними тичками, виривається наверх густий зелений дим. Потужний вогонь працює під сподом, завзято бореться з вагою, що налягла йому на груди, намагається пожерти її. Жива ще рослина шипить на вогні з болю, тремтить делікатним листям, скручує тоненькі вусики .. От вихопилась врешті з-під купи вогняна рука, струснула лозиною... і попадало додолу покручене, зчорніле листя. Ось витяглася друга рука, третя... десятки вогняних рук обхопили зі всіх боків зелену купу, скрутили її, а далі зіллялись в одно здорове полум'я, котре з страшним гуготінням, як дикий звір, накинулось на виноград, жерла ягоди, листя, тички, лози ... Вогонь шаленів, скакав, перевертався, танцював серед диму, п'явся догори і, відриваючись там зубчастими клаптями, летів до неба, гинучи по дорозі в прозораму повітрі... Легенький попілець, підхоплений силою вогню, злітав догори та розходився навколо. Відблиски світла тремтіли на землі круг вогнища, як срібляста сітка, а легенькі тіні від диму швидко пересувалися по землі, безперестанку зміняючи фантастичні форми…
Тихович неспроможен був відвести очей від того видовища. В шипінні сирової лозини вчувалась йому скарга хазяїв, що тратили в вогні не тільки хліб щоденний, а щось більше, чого не можна ані зміряти, ані купити за гроші. В чорному димі, що здіймався до неба, як дим офіри, ввижались йому довголітня, тепер змарнована праця, ряд важких голодних днів в будучині, безсонні ночі, втрачені надії. Тиховичеві було сумно. Коли б хоч певність, що така офіра потрібна для загального добра, що робиш справді пожиточне діло, а не зайву жорстокість. Ба, коли б певність! ..
Робота посувалась. Останні кущі лягли під сокирою, вогонь нищив вже рештку. Тихович мусив доглядати, як засипали землею пеньки та трамбували землю, прилагоджуючи її до труїння. Незабаром частина виноградника виглядала як кладовище, вкрите могилками, що робило дуже прикре враження.
Тихович вештався поміж пеньками, обмірковуючи план труїння, коли здалеку, аж з крайніх виноградників, долетів до його вуха стріл.
«То, мабуть, Рудик не витримав, - подумав Тихович, - коли б ще лиха собі не напитав, бо на кордоні не вільно стріляти».
За півгодини надійшли Рудик із Савченком, які 06дивлялися крайні садки.
- Пора обідати! - гукав здалеку Савченко.
Побачивши зрубаний виноградник, обидва колеги зупинились, здивовані.
- Чисто! - розвів руками Савченко. - Як бритвою зголив ... О! і вогні горять, як на Купала...
І, весело підстрибуючи, він підбіг до вогнища та згорнув ногою на вогонь розкидані гіллячки.
Рудик підскочив до Тиховича. Обличчя його сяло. - Подивіться, - гукав він, показуючи Тиховичеві закривавленого довгоносого вівчарика. - Я не витримав, але ж і вдалося мені ...Ось гляньте, який гладкий! - І Рудик дмухав вівчарикові між пір'ячко, щоб показати, який він гладкий, та підсовував Тиховичеві під ніс руку, по котрій стікала свіжа вівчарикова кров.
Тихович, який ніколи не стріляв і не любив крові відвернувся від закривавленої дичини, чим образив трохи свого колегу-мисливця.
Коли Тихович, йдучи на обід, обернувся назад, на нього глянула з-поміж виноградників якась порожнява, якась щерба, що робила враження вибитого зуба.
Серед спустошеного виноградника стояв робітник, байдужно перегортаючи ломакою попеліючий жар.
А Замфір все ще сидів марою під вербами побіч Маріори, втупивши посоловілі очі в простору ...
Неспокійно спалося Тиховичеві тої ночі. Уві сні верзлася йому всячина. То здавалось йому, що він сам рубає величезною сокирою по три кущі зараз, то - що робітники, замість лози, покидали на вогонь Замфірових дітей. А то знов бачить він, як у сильному вогні горить цілий виноградник, як від нього займається навіть земля, горять кущі, палає повітря, от-от небо спалахне від страшенного жару. А з тої бурі полум'я, над яким кружляє, каркаючи, ворон («І як він собі крил не обсмалить?» - думає Тихович) . З того пекла вогняного виразно долітає до його вуха Маріорин лемент: «Ох, коли б мені вмерти від тої зарази ... » А ворон спускається все нижче та нижче. З кожним махом крил він росте, більшає, пташина голова заміняється в людську, здорові крила безвладно звисають, і чорний птах падає під кущ, промовляючи Замфіровим голосом: «Голову мені рубайте, не кущ!.. голову!.. » Тихович прокинувся, зрошений холодним потом. Була ще ніч. В хаті було душно, і Тихович не міг вже заснути. Він одягся і вийшов на двір. Місяць вже зайшов. В повитій темрявою далині ледве мрів Прут; електричне світло в Галаці рівно горіло вдалині, як низка чудових перлів. Тихович провештався по селу до рання.
На роботі ніхто вже не заважав йому. Ні одна душа не з'явилась з села, наче ніхто не цікавився, як, замість кущів, виростали по садках могилки.
По обіді Тихович думав спочити, коли, зиркнувши ненароком у вікно, побачив Замфіра, що йшов через подвір'я, ведучи з собою якогось діда. Тиховичеві чогось голосніше закалатало в грудях серце. Він вийшов надвір. Замфір навіть не привітався до нього.
- Домнуле доктор, - почав він, дивлячись на Тиховича згаслими очима, - ви вирубали мій виноградник, відібрали в мене останній шматок хліба... Я не маю чим годувати свого батька і тому привів його до вас... Годуйте тепер його самі, коли позбавили мене хліба ...
Мош-Діма втупив сиві мутні очі в Тиховича божевільно осміхнувся.
Тихович здригнувся від того погляду.
- Хіба ж я винен у вашому лихові?. - почав він, але Замфір не дав йому скінчити, махнув рукою, обернувся і вийшов з обійстя.
Мош-Діма постояв трохи, а далі сів на призьбу, не спускаючи з Тиховича мутних очей з виразом німого докору.
Тихович вскочив у хату.
«За віщо, за віщо я мушу терпіти стільки прикростей? - думав він, бігаючи по хаті. - Чи ж я хотів відібрати від них хліб, чи ж я не рятую, врешті, своєю працею більшості від такої недолі, яка стріла оцього божевільного діда? Чи ж я не віддаю сили своєї для добра отих молдуван, які платять мені за це ненавистю! .. Боже, за що ж я мушу таке терпіти! ..
Тихович бігає по хаті в нервовому роздратуванні.
Несправедливість, офірою якої він почувається, болісно ятрить йому серце, труїть життя. Але помалу-малу думки його приймають інший напрям.
«1 лікар, - думає він, - рятуючи життя, мусить часом відтяти ноги пацієнтові, зробити його навіки калікою. А він це робить, бо мусить робити, бо вчинком своїм рятує життя людині ... Не місце на сентиментальні розміркування там, де треба рятунку ... Ні, не те, не те ... - працює далі думка. - На лікаря за рятунок ніхто не ремствуватиме, ніхто каменем не кине, а тут!.. »
Тихович бігає по хаті і не може заспокоїтись. його тягне звідсіль геть, на простір, дальше від тої душної хати, що була свідком його думок гірких, його болів сердечних. Але він не зважується переступити поріг, бо знає, що там стріне його непритомний погляд мутних очей божевільного з виразом тихої скарги і вразить його боляче у саме серце.
А вийшовши, не зважиться повернути у хату, щоб знов не почути на собі докірливого погляду, не побачити нещасного діда, прикинутого йому, як винуватцеві недолі цілої родини ...
Тихович не вечеряв. Цілу свою вечерю віддав він мош-Дімі. Але мош-Діма потримав ЇЇ, потримав - та й викинув собакам, наче гордуючи хлібом від ворога.
Настала ніч. Тихович бачив, як старий простягся на призьбі під вікном і заснув, підклавши під голову кулак. Тихович хотів винести йому свою подушку, та боявся, що мош-Діма не прийме її від нього, як не прийняв вечері.
1 знов для Тиховича неспокійна, тяжка ніч, і знов нічниці мордують його. Серед тихої, беззгучної ночі встають перед нього давні спогади, пригадується життя ціле. Ще з того часу, як він почав ясніше формулювати свої думки, свої бажання, потреба розумної, живої, корисної праці сталася для нього безпремінною умовою життя. Як гарно марилось на шкільній лаві, скільки робилося сміливих, але часом й недосяжних проектів! А проте, пильно вчилося, не вважаючи на боротьбу з важкими умовами життя, на убожество, бо була гарна мета, були надії ... Проминули гімназіальні літа, збігли непомітно й університетські - прийшла пора здійснити мрії, знайти ту живу, розумну працю. Та ба! Не завжди так складається, як сподівається. Замість живого, корисного діла глузлива доля підсунула переписування в канцелярії якихсь сухих, нікому не потрібних паперів - і то лиш за злиденний шматок хліба. Замість живого діла - канцелярщина! Чи варто було стільки вчитися, стільки працювати, щоб змарнувати все у чотирьох стінах, утопити свою здатність у казеннім чорнилі, запорошити живу душу пилом відвічних шпаргалів?
Треба було покинути думку про якесь справжнє діло серед свого люду, у рідній країні. Принаймні на якийсь час покинути.
От тоді саме несподівано трапилась посада в філоксерній комісії. Тиховичеві осміхнулась перспектива живої діяльності хоч би у чужому краї, на користь чужому людові. З великим запалом узявся він до праці; усі труднації, всі перешкоди тільки заохочували його, підбадьорювали, як острога доброго коня. Перед ним було величне діло обрятування бесса рабських виноградників від філоксери, і до того величного діла він міг причинитися своїми силами. Тихович вірив у можливість боротьби з ворогом винограду, а ця віра додавалa йому ще більших сил. Але час минав, роки йшли і кожний рік щось общипував з тої віри, з того запалу. філоксера, не вважаючи на боротьбу з нею, з кожним роком займала все більшу і більшу простору. Підсумовуючи результати діяльності комісії за кілька літ, Тихович побачив, що комісія не змогла злокалізувати філоксеру, не пустити її за межу звісних вже комісії філоксерних огнищ. Мало на тому: комісії не вдалося навіть викоренити цілком філоксеру на тих огнищах. Правда, не легка то боротьба, особливо при ворогуванні та темноті людності, при недостачі грошви. Обдивившись, наприклад, виноградники у якомусь селі, де не знайдено філоксери, Тихович часом не радів, а опускав в несилі руки, бо не був певним, що виноградники, які лежать від нього на десять верстов на північ, південь, схід або захід, вільні від філоксери. А дізнатися про це не було змоги. Уряд шкодував гроші на боротьбу, їх ледве ставало на роботи по вогнищах та на розвідування садків у деяких селах. Ходилося, значить, як у темній хаті, напомацки. В одному місці на боротьбу видавались усі гроші, в другому - філоксера спокійно жерла виноградники. Одною рукою здержувано її в межах, другою - пускано на всі чотири сторони. Зрозуміло, що такий стан речей не міг не похитнути Тиховичевої віри в корисність такої боротьби. Однак Тихович гнав від себе зневір'я. Він потішався надією, що так не може довго тягтися, що уряд зрозуміє врешті сам некорисність Такої боротьби та дасть змогу обдивитися всі виноградники в Бессарабії, дізнатись, принаймні, яку силу забрав ворог, і тоді вже обміркувати план кампанії проти нього чи шукати другого способу рятунку.
А поки що кожний зрубаний Тиховичем виноградник накладав вагу на його сумління. Неставало певності в корисності діла, грунт почав хитатися під ногами в Тиховича.
От і тепер для того проблематичного загального добра він силоміць попередив неминуче, правда, для Замфіра лихо, скривдив цілу родину, стався для неї ворогом. Що ж потішить його тепер, що стане нагородою за пережиті прикрості, коли сила фактів невблаганно нищить віру в корисність праці, в конечність офір?
Чого ж він мусить покутувати за чужі гріхи?
«Що робити з дідом? - турбується Тихович, бігаючи по хаті. - його мутні, непритомні очі, раз у раз звернені на мене, відбирають мені спокій, сон. Це зайва крапля отрути у моє й так несолодке життя... Чи не вдати б ся мені до примаря, може б він зробив що з дідом?. Ні, от як буде краще: піду до попа, він повинен би залагодити цю справу ... »
Вранці Тихович подався до попа. Жовтий, небілений дім нічим не відрізнявся від інших молдуванських хат. Тільки що Тихович наваживсь увійти в двір, як йому запинила дорогу гусяча череда, що саме висипала, гегаючи, з брами на вулицю. За гусями вийшов З хворостиною В руках пастух, високий, дзюбатий та бородатий, одягнений в молдуванський короткий «зібун»l та чорний повстяний бриль.
- Чи вдома панотець?
~ А нащо він вам? - поспитав пастух не дуже ласкаво.
Маю діло до нього.
- Це я сам! - відповів пастух, здіймаючи бриля, з-під котрого впало йому на плечі буйне довге волосся.
Тихович здивувався несподіваній метаморфозі: таких попів він не бачив на Вкраїні.
- Катінка, - гукнув піп басом. - Вижени гуси на пашу!
3 повітки вибігла молодиця. Панотець передав їй тичку і повів гостя У хату.
Коли піп з гостем посідали на лавках у хаті, урядженій. як і селянські, Тихович оповів свою пригоду та прохав ради. Панотець уважно вислухав його.
- Добре я залагоджу справу, будьте спокійні. тільки ...
Він урвав, немов боячись висловити якусь потайну думку.
- Тільки що? - підхопив Тихович.
- Тільки... не знаходьте більш філоксери на наших садках. У нас чимало таких хазяїв, що тільки й живуть, з виноградників, - додав він, суворо дивлячись на Тиховича.
Тихович почав виясняти йому справу. Але з того, як панотець на ті пояснення цідив крізь зуби: «так ... так ... божа воля», - Тихович зрозумів, що піп має однакові з селянами погляди на філоксерну справу і, не скінчивши, попрощався з хазяїном.
Коли того ж таки дня Тихович повернув з роботи, мош-Діми вже не було. Замфір забрав його до себе.

V
Кінець чи початок?

Одного ранку молдувани були свідками цікавого походу. Серед вулиці коти вся віз, наладнований всячиною. Головне місце на возі займала залізна бочка, до якої з одного боку притулилась скриня з дрібним струментом, а з другого - дірявий мішок, так напханий дерев'яними загостреними кілочками, що вони аж вилізали крізь дірки. Все це було обкладено лопатками, відрами, бляшанками, залізними ланцюгами і другим дріб'язком. Круг воза йшли робітники, хто з довгим окованим дрючком на плечах, хто з бляшанкою, а хто з блискучою довгою машинкою - «інжектором», котру можна б було сміливо вважати за меч з часів крижацьких походів, якби не циліндровий бляшаний резервуар біля ручки. Попереду тої процесії йшов Тихович з високою, вузькою склянкою у руках.
Процесія тихо посувалася серед різнородних згуків.
Колеса торохтіли по битій дорозі, струменти в скрині немилосердно тарабанили, ланцюги бряжчали, як кайдани, бляшанки, підплигуючи на возі, дзвеніли, оковані залізом дрючки, черкаючись один об другий, стукали, а над усім цим пролітав часом чистий металевий дзвін зачепленого резервуар а машинки.
МолдуваниІ, роззявивши роти, дивувались на ту чудну процесію, не спускали її з ока, аж поки вона не сховалась за горою. Цікавіші подались навіть горою над Прут, звідки можна було бачити все, що діється на припрутських виноградниках. Звідтіль, з вершечків гір, присівши карячки, можна бачити зелену бинду виноградників, розірвану в тому місці, де був Замфірів садок, можна дивитись на труїння філоксери.
А варто подивитися, бо то картина оригінальна, гідна пензля першорядного баталіста. Он під вербами, край виноградника, лежать рядком залізні бочки з сірчаним вуглецем: то засоби боротьби, порох, сказати б, філоксерний... З одної бочки точать вже вуглець у мідяні «бідони»: звідти він піде в резервуари інжекторів. Ось на узбіччю, оперезавшись білим фартухом, розташовується оператор з своїми струментами, розкладає їх на рядні, посланому на землі. Він має рятувати поранені ... інжектори. Тихович, мов полковник той, визначає місце бойовища, відмірюючи ланцюгом стосажневий квадрат. Скаче ланцюг по землі, бряжчить, витягається - і вмить по всій довжині його стирчать недалеко один від другого встромлені в землю дерев'яні кілочки. І знов скаче ланцюг, знов витягається, і знов на його місці стають рядком кілочки. Земля починає їжитись кілками, як їжак щетиною. «Готово! до бою!» - кричить Тихович, і от наближаються батави війська. усе по парі. по парі ... оден з інжектором, другий з дрюч
ком і займають постать по рядках кілочків. «Починати!» - командує Тихович. Полетіли кілочки, збиті ногами, а на місці їх загрузли в землю гострі палі інжекторів, покнули головки - і почалась пальба. Разно наступають інжектори, поблискуючи резервуарами, цокаючи головка ми, а за ними дрючки, оковані в залізо, пильно забивають дірки, зроблені палями в землі, не дають вуглецеві втекти у повітря. Разно посувається вперед військо, лишаючи за собою голу зграсовану землю. Тільки й чути серед тиші: «цок! цок!.. цок! цок!.. »
Від залізних бочок, з котрих цівкою ллється паруюча рідина, раз у раз бігають з повними бідона ми носії, постачають інжекторам набої. Важкий дух вуглецю розходиться в повітрі, здіймається вгору. Незвиклі молдувани, що сидять по горах, придивляючись до труїння, крутять носами та спльовують.
А Тиховичеві байдуже. Він прислухається до музики інжекторів, ловить вухом фальшиві тони.
- Гей! Дзвонить інжектор: порожній, мабуть гукає він в оден бік.
- До краю добивати, до краю! - звертається у другий бік.
Врешті, все добре. «Цок! цок!.. цок! цок!.. »
Падають під ногами кілочки, шиють землю інжектори, гупають дрючки, скаче ланцюг - і знов виростають лінії кілків, знов земля наїжується ми, як їжак щетиною.
Здається, що ті робітники з інжекторами, з дрючками самі замінились у часті якоїсь здоровезної машини, що, добре пущена, рівно, невпинно та невблаганно посувається вперед, робить визначене діло. Війна йде навсправжки, хоч ворогів не видко. Вони гинуть непомітно для людського ока глибоко під землею, у темряві, гинуть разом з корінням, яке годувало їх своїм соком.
Поляжуть й невинні у тій війні. Поляжуть столітні крислаті горіхи, делікатні жерделі, сіролисті айви: вуглець заб'є Їх їдким духом. Там, де недавно ще пишалась на сонці буйна рослинність, де кипіло життя та радість, там буде гола, дика пустеля без тіні, без билинки …
Чи не такий слід лишав за собою Аттіла?
Коли роботи скінчились, 3амфір міг бути певним, що на його винограднику нема більш філоксери. Не стало теж й розкішних кущів, з якими зв'язано стільки спогадів, які годували його життя ціле. Не стало тих бочок вина, про які він марив, не стало шматка хліба ... Багато дечого не стало. Пропали й дерева, посаджені дідом, прадідом, може ... Лишились тільки дрібні діти, божевільний батько та хвора, безсила від перевтоми жігка. Лишився біль у серці та безталання - і більш нічого ... Ах, правда: лишилась ще глуха ненависть до всього, що зветься паном, що має спільність з школою, наукою, з законом ...
Бідний Замфір!
Давня приказка каже, що лихо не ходить поодинці, а в парі. Отож те лихо, що відібрала Замфірові хліб, привело з собою й слабість.
Невже той приведений товариш прийшов по жінку? Того ж таки дня, як зрубали їх виноградник, Маріора заслабла.
Для виснаженого важкою працею організму небагато бракувало до занепаду. Повернувши надвечір з виноградника, Маріора почула, що її тіпає пропасниця. Загорнувшись кожушанкою, вона лягла на лаві. Голова в неї палала, так що якийсь час їй навіть здавалось, що в неї не голова на в'язах, а палаюча купа зрубаного винограду. Червоні від сліз чи гарячки очі мимохіть заплющились, а на чорному тлі темряви блимали перед Маріорою якісь вогні, мигтіли сокири, такі гострі, блискучі, гойдались на стятих лозах зелені рясні кетяги винограду... Якісь люди метушаться перед очима, кубляться, плигають, з осмалених, чорних стають червоними, як жар ... Маріора чує власний голос: «Ох, коли б мені вмерти від тої зарази! .. » Вона їсть корінці, а корінці ростуть у роті, розпихають його, приростають до язика - і язик стає здоровим, як гора, важким, як камінь... Сокири, що мигтіли перед очима, з прудкістю блискавки починають крутитися над її головою, а врешті спадають на голову раз, другий... Ах, як боляче! ..
Почалась гарячка.
На другий день не полегшало. Гарячка жерла молодицю. Маріора раз у раз зривалась з постелі, щоб бігти на виноградник - рятувати кущі, і багато треба було сили, щоб покласти її назад на ліжко та втихомирити ...
Замфір спантеличивсь. Він дозволяв ворожкам робити з жінкою, що їм забагнеться, аби звести її на ноги. Ворожки шептали над Маріорою, підкурювали її, поїли зіллям - нічого не помагалось. Та ж сама гарячка, та ж маячня, той же неспокій ...
В просторій молдуванській хаті, вистеленій різнобарвними килимами, обвішаній чудово тканими рушниками, блимає перед образом лампадка. Нерівне червоне світло від неї якось чудно зливається з денним світлом, що тоненькими смужками протискається крізь шпари в причинених віконницях. Зразу, з світу, нічого не можна розібрати в хаті. Чутно тільки стогін слабої, чиїсь тихі хлипання та шепотання. Дедалі з присмерку вирізняються сумна Замфірова постать, гурток жінок біля постелі слабої та скулені, заплакані діти по кутках. Замфір сидить за столом, підперши голову рукою, і дивиться кудись у простору. Трудно пізнати в нім того повного енергії, сили та життя Замфіра, яким він був ще недавно, перед місяцем. Він тепер осунувся, його горда, міцна постать наче зігнулася, зламалась, очі згасли, на виду осів новий вираз - вираз болю й затятості. Замфір сидів і думав. Про що він думав? Чи про свою кривду, про жінку слабу, а чи про діток дрібних, що, крий боже, посиротіють ще ... Хто його зна, про що він думав, сидячи отак, підпершись ...
А там, за грубкою, під причілковою стіною, мучилась на постелі Маріора. Жовті, запалі лиця ледве заховали давні риси. Крізь спечені гарячкою уста інколи добувався тихий стогін; здорові чорні очі були заплющені, а коли розплющувались, жінка, здавалось, нікого не пізнавала.
Сусідки-молодиці, скупчившись над хорою, про щось з жвавістю сперечалися, показували на порозвішувану по стінах одіж, на Замфіра, на дітей. Інколи поїли хору водою 3 глечика.
Дітвора хлипала по кутках.
В хаті стояла задуха, пахло сухими васильками, якісь тіні ходили по стінах у присмерку.
Чекали на попа.
Врешті хтось звістив, що піп йде, а за хвилину у двері всунулась пелехата голова з дзюбатим обличчям, а за нею і довга фігура панотцева.
Скінчивши своє діло, піп звернувся до Замфіра:
- Що ж ви, нічого не робите слабій?
Замфір махнув рукою.
- Де там нічого ... Ворожок та шептух була повна хата ...
- А ви б доктора закликали! - пораяв панотець. Замфір нервово кинувся.
- Доктора? - скрикнув він, а згаслі очі його блиснули лиховісним вогнем. - Ніколи в світі! .. О, я вже доволі маю тих докторів, доволі! ..
- Може вмерти вам молодиця отак без порятунку, - вмовляв панотець.
- Божа воля ... Божа воля ... а доктора? Навіщо?
Щоб отруїв мені жінку, як ті - виноград?. Ніколи! ..
І в очах Замфірових блиснула така завзятість, що панотець не зважився довше намовляти його.
- Як собі знаєте, - озвався він, виходячи.
Чужі порозходились. В хаті лишився тільки Замфір з дітьми ..
Діти повилазили з кутків, прилипли до материної постелі. Замфір теж наблизився до хорої, пригорнув до себе дітей і, схиливши на груди голову, довго так стояв, мовчазний та замислений, як жива статуя безмірного смутку.

***
Роботи на лоєштських виноградниках скінчились.
Савченко з Рудиком та робітниками обдивились усі виноградники - і не знайшли більш філоксери. Тихович закінчив труїння - значить, можна було вирушати з Лоєшт у друге село, знов на таку ж роботу, а може, й на такі ж прикрості. А проте Тихович поспішавсь якомога швидше покинути село, де зазнав стільки сумних пригод, де стільки витерпів, переболів душею.
От уже й речі спаковано, вже й підводи заїхали.
Готово! Можна рушати.
Згорбившись, осунувшись, Тихович смутними очима поглядав на хати й оселі, що лишав за собою... Коли 6 уже нові враження, нові місця! Враз його погляд зупинився на жалібній корогві, застромленій у тин. Корогов було зроблено з двох почеплених на тичці xycток білої и чорної. То був знак, що у хаті Є мрець.
- Чіне омуріт? - машинально поспитав Тихович візника.
- Фємєя а луй Замфір Нерон, - відповів той суворо.
Тихович здригнувся, глянув на двір і стрівся очима з божевільним мош-Дімою. Тихий, лагідний, як дитина, дідок на цей раз не осміхався. Втопивши в Тиховича повні дикого гніву та ненависті очі, мош-Діма підняв догори кулак і потряс Їм наздогін Тиховичеві ...
Але коні шарпнули, і мош-Діма разом з жалібною корогвою щезли, закриті хмарою куряви ...

Лютий 1895, Вінниця.

Категорія: Коцюбинський Михайло | Додав: ychitel (20.07.2012)
Переглядів: 717 | Рейтинг: 0.0/0