Головна » Статті » Тексти для читання » Фольклор

"Лисичка-сестричка і Вовк-панібрат"
Лисичка-сестричка і Вовк-панібрат

Були собі дід та баба. От раз у неділю баба спекла пиріжки з маком, повибирала їх, поскладала в миску та й поставила на віконці, щоб прохололи. А лисичка бігла повз хатку та так нюхає носом, коли чує — пиріжки пахнуть. Підкралась до вікна тихенько, вхопила пиріжок моторненько та й подалась. Вибігла на поле, сіла, виїла мачок із пиріжка, а туди напхала сміттячка, стулила його та й біжить.
От біжить, а хлопці товар женуть.
— Здорові були, хлопці!
— Здорова, здорова, лисичко-сестричко!
— Проміняйте мені бичка-третячка за маковий пиріжок!
— Де ж таки — бичка за пиріжок!
— Та  він такий  солодкий,  що  аж-аж-аж!
Таки найшла одного,— проміняв.
— Глядіть же,— каже,— хлопці, не їжте пиріжка, аж поки я зайду в ліс!
Та й побігла і бичка гоном погнала. Ті підождали, поки вона сховалась у лісі, тоді до пиріжка — аж там сміттячко...
А лисичка тим часом пригнала бичка у ліс, прив'язала його до дуба, а сама пішла рубати дерево на саночки. Рубає та й приказує:
— Рубайся, деревце, криве й праве! Рубайся, деревце, криве й праве!
Нарубала дерева, зробила саночки, запрягла бичка, сіла та й їде. Аж біжить вовк-панібрат.
— Здорова була, лисичко-сестричко!
— Здоров, вовчику-братику!
— А де це ти взяла бичка-третячка та саночки?  
— От, де ж там!  Бичка заробила, саночки зробила та й їду.
— Ну то підвези ж і мене!
— Куди я тебе візьму? Ти мені саночки поламаєш!
— Ні, не поламаю, я тільки одну лапку покладу:
— Та клади вже, ніде тебе діти.
От вовк і поклав лапку. Від'їхали трохи, вовк і каже:
— Покладу   я,   лисичко-сестричко, і другу лапку.
— Е, вовчику-братику, ти мені санки поламаєш!
— Ні, не поламаю.
— Ну, клади!
Вовк і поклав. їдуть, їдуть, коли це — трісь!
— Ой,   лишенько,— каже   лисичка,— санки тріщать!
— Та ні, лисичко-сестричко, то в мене кісточка хруснула.
— Ну, дарма,— їдуть... А вовчик знову:
— Покладу   я,   лисичко-сестричко,   і   третю лапку.  
— Та де ти її кластимеш? Та ти мені зовсім санки поламаєш!
— Та ні, чого б вони ламалися?
— Та вже клади!
Тільки поклав, а саночки знову — трісь-трісь!
— Ей, вовчику, саночки тріщать! Злазь, бо поламаєш!
— Та де там вони тріщать! Що ж бо ти, лисич-ко-сестричко, вигадуєш? То я горішок розкусив.
— Дай же й мені!
— Таж останній.
Проїхали ще трохи.
— Ой   лисичко-сестричко,   сяду   я   й   увесь!
— Та куди ти сядеш? Тут ніде тобі й сідати!
— Та я зібгаюсь так, що поміщусь.
— Та ти мені санки зовсім поламаєш! Чим же я тоді дровець привезу?
— От-таки, чого я поламаю? Я легенький. Сяду я, лисичко-сестричко, бо притомивсь. Я помаленьку.
— Та вже сідай.
От він вліз зовсім у саночки, та тільки сів, а санки — трісь-трісь-трісь!   Так   і   розсипались.
Давай тоді його лисичка лаяти:
— А щоб тобі добра не було, капосний вовцюгане! Що це ти мені наробив!
Лаяла його, лаяла, а тоді:
— Іди ж тепер та рубай дерево на санчата!
— Як же його рубати, лисичко-сестричко, коли я не вмію і не знаю, якого треба дерева?
— А, капосний вовцюгане! Як санчата ламати, так знав, а як дерево рубати, то й ні! Кажи: «Рубайся, деревце, криве й праве! Рубайся, деревце, криве й праве!»
Пішов вовк. От увійшов він у ліс та й почав:
— Рубайся, дерево, криве й криве! Рубайся, дерево, криве й криве!
Нарубав, тягне до лисички. Глянула та, аж воно таке корячкувате, що й на полицю в плуг не вибереш, не то на полозок. Давай вона його знову лаяти:
— Нащо ж ти такого нарубав?!
— Коли воно таке рубається!
— А чом же ти не казав, як я тобі веліла?
— Ні, я так саме й казав: «Рубайся, дерево, криве й криве!»
— Ну і дурний же ти який і до того недотепний! Сиди ж тут, бичка погляди, а я сама піду нарубаю!
Пішла вона.
А вовк сидить сам собі, та так йому хочеться їсти! Почав він перекидати, що було в санчатах,— ні, нема ніде нічого. Думав, думав та й надумав: «З'їм бичка та й утечу!..» Проїв дірку в бичка, зсередини все виїв, туди горобців напустив і соломою заткнув, а бичка під тином поставив і палицею підпер. Тоді сам навтьоки.
Приходить лисичка до бичка, аж у нього з боку віхоть стримить. Лисичка хап за той віхоть, а звідтіля горобці — хррр!.. Вона за паличку, тільки прийняла її, а бичок гуп — і впав!
— Ну стривай же ти, вовцюгане! Я ж тобі це згадаю!
Та й побігла шляхом.
Біжить, коли це їде валка запізнілих чумаків з рибою. Вона впала серед шляху і ноги відкинула— притаїлась, мов нежива.
Чумаки зараз її й побачили:
— Дивіться, хлопці, яка здорова лисиця лежить!
Обступили її, перевертають. Треба взяти — дітям шапочки будуть. Кинули її на задній віз і знову рушили. Їдуть попереду, а лисичка-сестричка бачить, що вони не дивляться, і давай кидати рибу з воза. Кидає та й кидає по рибці на шлях, усе кидає...
Накидала багато та нишком і зіскочила з воза. Чумаки поїхали собі далі, а вона позбирала ту рибу, сіла та й їсть.
Зирк — аж і вовк-панібрат біжить!
— Здорова була, лисичко-сестричко!
— Здоров!
— А  що  це  ти   робиш,  лисичко-сестричко?
— Рибку їм.
— Дай же й мені!
— Отак! Я скільки морочилась, ловила та й віддай! Піди сам собі налови!
— Та як же я наловлю, коли не вмію? Хоч навчи, як її ловити!
— Та як же ловити? Піди до ополонки, встроми хвоста в ополонку і сиди тихенько та й приказуй: «Ловися, рибко, велика й маленька!» То вона й наловиться.
— Спасибі за науку!
Побіг вовк мерщій на річку та до ополонки, та хвіст в ополонку...
— Ловись,— каже,— рибко, велика та все велика! Ловись, рибко, велика та все велика! Ловись, рибко, велика та все велика!
Не хочеться йому малої. А мороз надворі такий, що аж шкварчить! Лисичка ж бігає по березі та все:
— Мерзни, мерзни, вовчий хвосте! Мерзни, мерзни, вовчий хвосте!
А вовк:
— Що ти, лисичко-сестричко, кажеш?
— Та то ж і я кажу: ловися, рибко, велика й мала!
— Ану й я так: ловися, рибко, велика та все велика!
Ворухнув вовк хвостом — важко вже. А лисичка:
— Ото вже рибка почала чіплятися.
Трохи згодом:
— Ану, вовчику, тягни!
Вовк як потяг, а хвіст уже прикипів до ополонки,— не витягне. А вона його ще й лає:
— А, капосний вовцюгане, що ти наробив?! Бач, казав: «Ловися, рибко, велика та все велика»,— от велика начіплялася, тепер і не витягнеш. Треба ж тобі помочі дати,— побіжу покличу людей.
Та й майнула на село. Біжить селом та й гукає:
— Ідіть, люди, вовка бить! Ідіть, люди, вовка бить!
Як назбігалося людей!.. Хто з сокирою, хто з вилами, з ціпами, а баби з рогачами, з кочергами! Як почали вони бідолаху вовка періщити!
А лисичка тим часом ускочила в одну хату,— нікого нема, хазяйка побігла на річку вовка бити і діжу немішену покинула. Вона взяла вимазала голову в тісто — та в поле... Коли дивиться — вовк насилу лізе,— добре дали йому, сердешному. Вона зараз-таки прикинулась хворою, тільки стогне. А вовк побачив її:
— А,— каже,— така ти! Наробила ти мені добра, що й хвоста збувся!
А вона:
—    Ой вовчику-братику, хіба ж то я? Хіба ж ти не бачиш, що з мене й мозок тече,— так мене побили, що й голову провалили мені. Вовчику-братику, підвези мене!
— Та я й сам нездужаю!..
— Та в тебе тільки півхвоста нема, а мені й го лову провалили.  Ой-ой-ой,  не дійду додому!..
—    То сідай уже, що з тобою робити...
Вона злазить йому на спину, вмощується та так стогне. Повіз її вовк. От вона їде та все приказує:
—    Битий   небиту  везе!   Битий   небиту   везе!
— Що  ти  там,  лисичко-сестричко,  кажеш?
— Та то я кажу: битий биту везе. А сама знову нищечком:
— Битий небиту везе!
От довіз він її до хатки:
— Уставай, лисичко, доїхали!
Вона тоді плиг з вовка та:
— Битий небиту привіз! Битий небиту привіз!
Вовк до неї, хотів її зубами, а вона в хатку та й зачинилася. Не влізе вовк.
А вона ще визирає у вікно та й дражнить:
— Битий небиту привіз!
Тупцявся вовк, тупцявся коло лисиччиної хатки — не влізе.
— Не  клята  ж лисичка?..  Отак піддурила!
Та й потяг додому.
А лисичка живе та курей ловить.

Ілюстрації до казки див. у розділі "Фотоальбоми".


Категорія: Фольклор | Додав: ychitel (11.08.2012)
Переглядів: 694 | Рейтинг: 0.0/0