9 клас. Доповідь або реферат на основі 2 - 3 джерел на морально-етичну чи суспільну тему - Мова - Розвиток мовлення - Каталог статей - Допомога учням, студентам, учителям
Головна » Статті » Розвиток мовлення » Мова

9 клас. Доповідь або реферат на основі 2 - 3 джерел на морально-етичну чи суспільну тему
ДОПОВІДЬ АБО РЕФЕРАТ НА ОСНОВІ 2—3-ох ДЖЕРЕЛ НА МОРАЛЬНО-ЕТИЧНУ ЧИ СУСПІЛЬНУ ТЕМУ

Реферат — це короткий виклад змісту статті, книги чи результатів наукового дослідження. Будується на ретельно підготовленому конспекті реферативного матеріалу.

Доповідь — це один з видів текстового усного чи писемного мовлення, в якому подаються певні відомості, ставляться завдання, наводяться рекомендації, що стосуються діяльності певного колективу.

Доповіді виголошуються на урочистих зборах, засіданнях, нарадах; їх передають по радіо чи телебаченню; тексти доповідей друкують у газетах або спеціальних збірниках.

Реферат відрізняється від доповіді, оскільки готується на основі критичного огляду декількох вивчених наукових, художніх чи публіцистичних джерел, обов'язково складається з кількох частин, об'єднаних однією темою. Доповідь нагадує великий твір-роздум. У ній можуть бути описи, розповіді, елементи роздуму, а також ілюстративний матеріал (приклади) для підтвердження, пояснення чи доведення тез.

Доповіді бувають звітні та наукові.

У звітній доповіді повідомляється про результати роботи колективу або організації за певний період, а також пропонуються завдання на новий період.

У науковій доповіді йдеться переважно про наукові досягнення, відкриття чи результати експерименту. Відомості, подані в науковій доповіді, можуть стати предметом обговорення чи наукової дискусії.

Головне призначення учнівської доповіді — передача слухачам певної інформації так, щоб вони її добре засвоїли.

Зауваги
♦ Виголошенню доповіді передує копітка підготовча праця, адже текст доповіді потрібно попередньо викласти на письмі.
♦ Для зручного виголошення текст доповіді пишіть на одному боці стандартного аркуша формату А4 (210x297).
♦ При підготовці наукової доповіді використовуйте кілька джерел — статей, брошур, книг чи розділів книги.
♦ Підбирайте факти, які будуть цікаві для аудиторії.
♦ У процесі підготовки наукової доповіді дотримуйтесь такої послідовності дій:

а) добір відповідної літератури з певної теми;
б) опрацювання дібраних джерел зі стислими робочими помітками, закладками в книжці;
в) складання поширеного плану;
г) систематизація та впорядкування зібраного матеріалу, положень, фактів, цифр, цитат навколо кожного пункту плану згідно з провідною думкою доповіді;
ґ) оформлення яскравого, цікавого виступу;
д) об'рунтований письмовий виклад основного змісту;
е) перелік найважливіших висновків, узагальнень і рекомендацій;
є) повторне остаточне редагування доповіді в цілому з метою усунення допущених недоліків.

♦ Написану доповідь обов'язково кілька разів перечитайте, та виправте помилки.

Підготуйте на основі двох-трьох джерел реферат або доповідь на одну з тем.

Завдання

Напишіть доповідь або реферат на одну з тем. "Збройні сили України на варті суверенітету і територіальної цілісності".
"Місце і роль української мови серед європейських мов".
"Культурна та освітня діяльність Андрея Шептицького".
"Письменники України про рідну мову".
"В'ячеслав Чорновіл: "Я обрав життя, яке прожив".
"Винайдення алфавітного письма і книгодрукування".
"Україна та її символи".
"Сміх вчить жити без печалі".

Зразок

Доповідь

Виступити з даною темою мене спонукав випадок. Недавно на лавці біля школи я почув розмову двох хлопців. Вони скаржились один одному, як нецікаво у школі, як дратують їх батьки. Потім почали розповідати про свої неприємності, драматизуючи усі події. Насправді ніяких проблем у них немає. Просто все довкола вони бачать через темні окуляри. І, найголовніше, — не вміють сміятись, не вміють, як кажуть, сміятися з проблем.
У П. Глазового є чудовий вірш, який я хочу вам прочитати:

Сміх людський — чудесна штука,
Він — мистецтво і наука,
Він — в житті і для життя.
Із потворного й дурного
Посміятися не гріх.
Добрий сміх не б'є, не мучить,
Він на світі жити учить.
Тож сьогодні говорити
 буду я про сміх.

Так уже повелося, що в різних куточках України 1 квітня святкують День сміху. Звичай обманювати у день першого квітня існує майже в усіх країнах Європи та Азії. Початок цього звичаю губиться у сутінках старовини. Римський ритор і філософ Апулей першоквітневий обман виводив з римського свята на честь божества Сміху.
Що це за благо, що за багатство, що за радість така — сміх? Французький письменник Віктор Гюго якось сказав: "Сміх — це сонце: воно проганяє зиму з людського обличчя." Здається, люди зрозуміли це задовго до Гюго. Тисячоліттями людство зберігає та передає наступним поколінням веселі казки, дотепні історії, жартівливі пісні, кумедні небилиці, безліч усмішок, смішних афоризмів, анекдотів, жартів... Та хіба все перелічиш?! У сміху, як у сонця, тисячі променів і промінчиків. Здавна вважалося, що втратити здатність сміятися — то велике нещастя у житті людини. У народі кажуть, що коли частіше смієшся, то більше проживеш і хворіти не будеш.
Сміються люди від радості. Адже саме сміх урятував людство від загибелі. Сміявся Сервантес, сміявся Остап Вишня... А чи легким було їхнє життя? А хіба не сміявся віками наш народ, не співав веселих пісень, не розказував дотепних анекдотів, не нищив Шевченковою сатирою світове зло?! Сміх допомагає здобути волю. Коли людина сміється, вона незалежна. Коли людина сміється — подолає всі труднощі, всі негаразди.
Китайський філософ Конфуцій сказав: "Скаржитись на неприємну річ — подвоювати зло, сміятися з неї — нищити його." Закликав бути веселими і мудрий Соломон. "Як міль — одягові і черв'як — дереву, так печаль шкодить серцю людини", — застерігав він людей. А древні японці, які віками змагалися з тайфунами, вулканами, чисельними ворогами, бідністю, горем, не забували повторювати: "У дім, де сміються, приходить щастя." І довели світу, що це — правда.
Цікавою видається і думка Дмитра Писарєва: "Де немає сміху, там немає надії на оновлення. Де немає сарказмів, там немає і справжньої любові до людства."
Тож давайте сміятися! Хай сміх освітлює наші обличчя! Хай допомагає нам стати щасливими й заможними, досягти успіху, здобути освіту, знайти своє кохання, бути завше вільними, жити з вірою в серці. Хай краще буде всім, а не лише комусь!


Реферат

Винайдення алфавітного письма і книгодрукування

Про те, який алфавіт створив Кирило, науковці сперечаються вже не перший рік. Ніхто не може дати на це питання точної відповіді, оскільки досі не знайдено жодного рукопису — не те, що книги, навіть клаптика пергаменту, написаного за життя братів. Одні дослідники вважають, що брати створили кирилицю. Прибічники цієї теорії посилаються на описану в багатьох "Житіях" поїздку Кирила до Херсонеса.
У Херсонесі, коли там бував Кирило, жило чимало християн. Отож, нічого дивного, що саме тут знайшов великий слов'янський просвітитель богослужебні книжки, написані "роуськими письменами". Можливо, що допитливий, до всього цікавий Кирило зайшов до невеличкої християнської каплички. І якийсь піп чи дяк, дізнавшись, що перед ним посланець імператора Візантії, показав йому найбільший скарб свого храму — Євангеліє і Псалтир. Як же, певне, здивувався, як зрадів Кирило, коли побачив, що написано їх знайомими йому літерами. Мабуть, це були грецькі літери, які передавали слов'янську мову.
Отож, вважають науковці, книги, побачені Кирилом у Херсонесі, були написані східнослов'янською мовою, але грецькими літерами, запровадженими у Візантії. Слов'яни здавна підтримували торговельні та дипломатичні стосунки з Константинополем. І запозичили там новогрецьке письмо. Адже Чорноризець Храбр також говорив, що слов'яни, охрестившись, користувалися "грецькими та римськими письменами".
Про книги, бачені в Херсонесі, Кирило, найпевніше, згадав, заходжуючись коло слов'янської абетки: кирилиця — то де в чому змінений візантійський устав. А оскільки в грецькому алфавіті бракувало знаків, що передавали б усі звуки слов'янської мови, наприклад, шиплячі та свистячі приголосні, то він їх придумав, надавши форми, близької до візантійської. Це — літери Б, Ж, З, Ц, Ч, Ш, Щ та У, Ю, Я. Ще Чорноризець Храбр писав про те, що винайдені Кирилом знаки слов'янської абетки були життєвою необхідністю.
За життя Кирила і Мефодія, підкреслюють прихильники цієї гіпотези, папа римський змушений був дозволити церковні відправи слов'янською мовою — надто великий авторитет мав Кирило, і не рахуватися з цим було неможливо. Отому-то, на їхню думку, глаголиця виникла вже після смерті братів. Коли Кирила і Мефодія не стало, написані слов'янською мовою книги було заборонено — їх просто знищували. Саме в ті часи народилася глаголиця. Найімовірніше, створили її учні Кирила і Мефодія. Одні літери кирилиці вони замінили, інші — вигадали. Деякі глаголичні літери схожі на перевернуті кириличні. Але літери кирилиці квадратні, строгої форми, а глаголиця рябіє кружальцями, петельками, закрутинами. Нові літери не були схожі на ненависну Ватиканові кирилицю, і, переписавши глаголицею слов'янські книги, учні славнозвісних просвітителів зберегли результати великої праці своїх учителів.
Але є й інша гіпотеза, не менш доказова. Більшість науковців вважає, що Кирило все-таки створив глаголицю. Те, що кирилицю названо його ім'ям, ще нічого не доводить. Назву могли дати й пізніше, з поваги до пам'яті першонавчителя слов'ян. Слід брати до уваги насамперед те, що найдавніші слов'янські документи написані глаголицею, тобто за часів, найближчих до життя Кирила і Мефодія. У глаголичних текстах частіше, ніж у кириличних, подибуються найархаїчніші висловлювання, — а то ще один доказ, що глаголиця старша од кирилиці. Крім того, у глаголичних рукописах трапляються слова, властиві мові тільки західних слов'ян, що жили колись у Моравії і для яких Кирило та Мефодій створювали свою абетку. А попри все це, є ще й ряд палімпсестів1, що на них кириличні тексти написано поверх зітертих або змитих давніших, глаголицьких. Та й форма кириличних літер, химерних, далеко не простих, промовляє за те, що письмо це створювалося штучно. Щодо поїздки Кирила у Херсонес, то він міг бачити там книги, написані візантійським скорописом, який частково нагадує літери глаголиці.
То коли ж народилася кирилиця?
Пригадаймо листування київських князів з Візантією, посилання Чорноризця Храбра на те, що слов'яни колись користувалися грецькими та латинськими літерами. Цілком вірогідно, що слов'янські племена здавна користувалися грецьким алфавітом.
Розквітла ж кирилиця у X сторіччі при дворі болгарського царя Симеона. У країні розвивалася писемність. Створювали болгарські, переписували візантійські книги за допомогою "книжного" письма, тобто уставу. Його квадратні, чітко окреслені літери набагато простіші від глаголичних. Ними було зручніше користуватися — легше писати й читати. Саме тоді, напевно, під впливом візантійського уставу увійшла в життя і кирилиця. А люди, що її створили, додали до алфавіту літери, яких не було у візантійському уставному письмі — цього вимагала передача звуків слов'янської мови. Можливо, запозичено ці літери з глаголиці. Сталося те, що свого часу зробив Кирило, створюючи глаголицю. Чи так це?
Обидві гіпотези запропонували поважні вчені. І тих, хто вважає Кирила творцем глаголиці, стає дедалі більше.
У древню Русь із прийняттям християнства було завезено чимало книг з Візантії, написаних уставом із Болгарії — кирилицею. Вона прижилася і стала основою, підґрунтям давньоруської писемності.
Кириличним письмом написано найчудовіші пам'ятки давньоруської культури. А в тім, кириличні літери трапляються також і в побутових написах, зроблених на різноманітних предметах хатнього вжитку та на зброї.
Під час розкопок одного могильника поблизу міста Смоленськ археолог Д.А. Авдусін знайшов глиняну посудину. Знаками, схожими на кириличні, на ній було написано: "гороушха". Науковці по-різному тлумачать це слово: гірчичне зерно, а чи гіркі прянощі, навіть: "Гороухпса" — цебто Гороух писав. Та справа не в значенні слова, а в тому, що перед нами — не риски й зарубки, а написане слово. Усе знайдене в могильнику датовано X сторіччям. Десять століть тому цей напис зробив простий гончар, можливо, з наказу якогось купця. А може, писав і сам купець...
Ця посудина — зовсім не "німий свідок", як часом називаємо археологічні знахідки. Вона ніби підтверджує існування писемності, якою користувалися не лише церковники, а й прості люди у щоденному побуті. Знахідка — не єдиний приклад знання нашими пращурами писемності, власне — кирилиці.
В XІ сторіччі в Києві було кілька скловарних майстерень. Тут виготовляли келихи, карафки та розмаїті прикраси — намиста, каблучки, сережки. Під час розкопок, що їх провадив відомий знавець історії стародавнього Києва М.К. Картер, знайдено рештки такої майстерні. В ній, серед різного хатнього начиння, була формочка для відливання скляних брязкалець. Майстер залишив на ній своє ім'я: "МАКОСИМОВ", Отже, київські ремісники вже тоді знали грамоту. Можливо, це поодинокий випадок? Але таких "підписів" чимало.
У Київському історичному музеї можна побачити уламок глиняної кочерги — посудини, формою схожої на грецьку амфору. Колись таким посудом охоче користувалися наші предки. На уламку — напис: "Благодатнеша кочерга сия". Зроблено її в ХІ, не пізніше XII сторіччя. В Іпатіївському літописі розповідається, що у дворі Святослава "в погребах было 500 бочок меду, а вина 80 корчаг". А з "Житія Феодосія Печерського" довідуємося, що князь Всеволод Ярославович монахам "привезошатри возы полныи суще корчаг с вином".
У давнину постійними супутниками руських жінок були веретена. А щоб краще вони крутилися, на веретена надягали невеличкі кружальця — глиняні або шиферні прясельця. Мабуть, щоб не переплутати своїх веретен, власниці робили на прясельцях позначки. Селянки видряпували якийсь знак чи малюнок, киянки іноді навіть підписували. Прялі берегли свої прясельця: в сумні часи, коли людям загрожувала небезпека, жінки ховали їх разом зі своїми прикрасами. 1885 року в Києві, поблизу руїн Десятинної церкви, знайшли скарб із золотих і срібних коштовностей. Серед них лежало рожеве шиферне кружальце з написом кирилицею — "Потворине прясло". Схожий напис — "Лолин пряслень" — бачимо на прясельці, знайденому у Преславлі, в Болгарії. У Вишгороді, поблизу Києва, знайшли прясло з написом "Невесточь" — очевидно, хтось подарував його своїй нареченій. На різних старожитностях, особливо ювелірних прикрасах, написи зберігаються протягом багатьох сотень років. Вироби київських, новгородських, чернігівських ювелірів розповідають нам чимало цікавого про минувшину, про життя, вірування та звичаї наших предків.
Русичі часто-густо разом зі знаком хреста одягали на себе і різні амулети. Візантійські проповідники несли у слов'янські землі не тільки християнську віру, а й старі забобони ще з язичеських часів. Особливо вірили в силу змійовиків (амулетів, прикрашених зображенням змії), привезених у Київську Русь з Візантії. Один з таких амулетів знайдено 1821 року недалеко від Чернігова. Там, де в XI столітті у лісовій гущавині аж кишіла дичина, знайшли золоту гривну. З одного боку на ній прочитали традиційний християнський заклинальний напис: "поможи рабу своєму". А далі — ім'я Володимира Мономаха. Напис зроблено вправною, звичною до писання рукою. З другого боку був поганський малюнок — голова людини, навкруг якої обвивалася змія. Володимир Мономах, що колись княжив у Чернігові, уславився як добрий мисливець. Мабуть, під час ловів і загубив свій амулет. До речі, ювелір не обмежився змійовиком, а вдало використав форму, за якою відлив гривну.
В різних місцях Чернігівщини знайдено ще кілька таких змійовиків, тільки вже не золотих, а мідних. Майстер скористався із замовлення князя і заходився виробляти отакі рятівні монети на продаж.
Трапляється, що встановити, коли зроблено ту чи іншу річ, допомагає не тільки зміст напису, а й орфографія та форма літер, їхній стиль. Старовинні руські написи відрізнялися один від одного не тільки мірою майстерності переписувача. Неоднакові вони і за стилем — то урочистим, то побутовим. Урочистим писали здебільшого офіційні документи та богослужебні книжки. Проте і на предметах хатнього вжитку, а особливо на зброї, зустрічаємо почерки, близькі до книжкових. У побутових написах форму літер спрощено (відчувається прагнення до швидкої техніки письма), зустрічаються скорочення.
У соборі Софії Київської серед інших мозаїк зображено чотирьох євангелістів. Перед одним з них розгорнута книга — Євангеліє. На 11 сторінках грецьким уставом — традиційний напис: "Спочатку був Голос..." У лівій руці євангеліста — сувій пергамену (хартія), на якому він щось пише. Це вже не устав, а імітація грецького скоропису, т. зв. тахіграфія. Вміщено два написи, зроблені однією людиною різними шрифтами, — доказ одночасного існування двох почерків: для урочистого тексту — урочисті літери, для якоїсь нотатки чи побутової записки — скоропис.
Іноді на одному предметі одна рука писала двома стилями. Наприклад, серед новгородських старожителів відомі два золоті келихи — високохудожні витвори народних митців. Обидва гранчасті, оздоблені зображеннями святих та виноградною лозою. Зверху, по вінцях келиха, — церковний напис. На одному написано: "С
Ҍ сҌсудь петриловь и жени его варвари". На іншому — "СҌ сҌсудь петровь и жены его марь". Написи на вінцях та піддонниках зроблено урочистим книжковим шрифтом. Здається, немає сумніву — обидва келихи належать одному майстрові, і виконані, мабугь, на замовлення однієї людини, якогось Петра, або Петрила. Можливо, раніше він був одружений з Варварою; вона померла, і він побрався з іншою — Марією. Якийсь час учені не мали сумніву, що все так і було. Навіть знайшли в літописі можливого замовника, новгородського посадника Петрилу Мікульчина. Він загинув у битві 1135 року, отже, жив на початку XII сторіччя. На дні кожного келиха наче заховалися підписи майстрів. Вони здаються схожими один на одного. Але зміст і форма писемних знаків свідчать, що келихи виготовлені не в один час. Перший майстер підписався двома іменами: Флор і Братило. В XI сторіччі ще траплялося, що руські люди називали себе і християнським (Флор), і поганським (Братило). А майстер Костянтин, як це велося, починаючи з XII сторіччя, підписався християнським іменем Коста (скорочення). Братило пише "рабоу", як писали в XI сторіччі, а Коста — "рабу", як почали писати з кінця XII та на початку XIII сторіччя. У Братили літери кутасті, між словами немає інтервалу; у Кости ж зустрічаються округлі лінії, а літери розташовані не так тісно. Довго вивчали історики та палеографи написи новгородських майстрів і переконалися: Братило жив в XI сторіччі, а Коста — у кінці XII та на початку XIII сторіччя, тобто майже на сто років пізніше. Чому ж так схожі обидва келихи?
У древньому Новгороді, як і в більшості тогочасних міст, де існували цехові об'єднання, молодий ремісник, щоб одержати звання майстра, повинен був скласти своєрідний іспит: виконати певну роботу. Академік Б.О. Рибаков вважає, що келих, зроблений Костою, — саме така робота-копія келиха, виготовленого його попередником Братилою. І виконав Коста цю роботу якраз для здобуття високого звання.
Скільки шляхів і доріжок у родовідниці нашого письма: на хатньому начинні, на зброї, на рушнику, на старому камені, на пергаменті залишилися відбитки та написи, зроблені кирилицею.

Література.

1.    Бевзо О.А. Львівський літопис і Острозький літописець: Джерелознавче дослідження. — К., 1971.
2.    Білецький-Носенко П. Словник української мови. — К., 1996.
3.    Утевська П. Невмирущі знаки. — К.: Веселка, 1981.
4.    Іваницька Г. Живи, державна українська мово // Журавлик. —2002. — № 1.
5.    Мерчанська Є.І. Свято писемності // Позакласний час. — 2002. — №4.

Бондар О.С. Рідна мова. Письмові творчі роботи: коментарі та зразки.

8 - 9 кл. - Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2006. - 88 с.



Категорія: Мова | Додав: ychitel (02.10.2012)
Переглядів: 29473 | Рейтинг: 2.7/28