ПЕРЕХРЕСНІ СТЕЖКИ

Повість

LVII

Ніч.
Над містом глухо шумить вітер. Із навислих хмар сипле сніг, та вітер рве його, і крутить у скаженім танці, і носить, кидає, знов підносить, поки вкінці, розмелений на дрібну густу муку, не кине на землю. Та й тут іще не дає спочити йому. Котить вулицями, збиває купи і розбиває знов, піднімає стовпами, туманами, б’є ним до вікон, натрушує його прохожим у лице, в очі, за ковніри, затикає ним усі шпари, заповнює рови, засипає сліди і стежки.
Під тою курявою місто дрімає, мов скорчившись із холоду. Лише де-де на вулиці одинокий прохожий іде згорблений, бореться з вітром і метелицею, що б’є на нього рівночасно з усіх боків, і хоч куди б він повернувся, все попадає йому в очі. Лиш де-де з вікон блимає світло, що ледве мерехтить за сніговим серпанком.
Мерехтить таке світло з Регіниної спальні. Регіна, одягнена в свій чорний стрій, ходить, як звичайно, по покою, але не говорить нічого. Вона держить себе руками за голову, мов боїться, щоб голова її не розскочилася, і ходить, вперши очі кудись у неозначений простір, не бачачи нічого довкола себе, не думаючи нічого, її шуба лежить на ліжку – так, як скинула її, вернувши перед чверть годиною додому; калошів таки не скидала, і се чинить її хід легким, нечутним, мов хід мари, що йде по траві, не погинаючи її.
Нараз чути на ґанку стукання кількох пар чобіт, що обтріпують сніг. Потім скрипнули двері, почулися голоси.
– Вона дома. Побачите, що се все якась байка! – мовить один голос.
– А я думаю, що вона не дома! – голосно говорить Стальський.
– Чуєте, її хід? – мовив знов перший голос.
– А хоч і дома, то проте була у нього, – знов говорить Стальський.
Кроки в покої. Стальський світить. Пересувають крісла. Хтось торкнувся до клямки її дверей. Ті двері були незамкнені. Ось вони відчинилися. В дверях стоїть Стальський.
– А, добрий вечір, пані! – мовив він. – Може би, пані були ласкаві вийти на хвильку до нас?
Регіна не оглядається на нього, не зупиняється і йде далі, повертаючися до нього плечима.
– Регіно, чуєш? Ходи сюди! – мовив Стальський лагідно, але енергічно.
Вона мовчить, мов не чує. Він наближається до неї, бере її за плечі і виводить до салону. Присутні в салоні два панове встають із крісел і стоять весь час дальшої сцени.
– Скажи нам, Регінко, – мовить солоденько Стальський, вивівши її насеред покою і стаючи напротив неї, – ти виходила з дому кудись тепер вечором?
Регіна дивиться на нього, мов не чуючи або не розуміючи його питань. Вона бліда, як труп, а жовтавий відблиск нафтового світла надає її лицю в нижній часті якийсь зеленкуватий страшний відтінок.
– Ах, не заперечуєш! – мовив Стальський. – Значить, се правда. Ти виходила. Тебе не було дома. А не можна би знати, гарна масочко, куди се ти виходила сама в таку пізню добу і в таку погану погоду? Нам було би дуже цікаво дізнатися про се!
Регіна мовчить, вперши в нього свої великі чорні очі.
– Не говориш? Може, забула? Пам’ять коротка? Позволь, що я пригадаю тобі. Там недалеко ринку, на розі. Одноповерхова камениця, перед нею широке подвір’я, обведене парканом... А на поверсі мешкає молодий панок, кавалер, наш знайомий... добрий знайомий. Чи він просив тебе на гербатку, чи ти сама з власної волі рішилась віддати йому візит?
Регіна мовчить, не зводячи з нього очей. Його слова, бачиться, не роблять на неї ніякого вражіння. Вона не блідне, ані червоніє, не плаче, не мішається, стоїть спокійно. Панам, що стоять збоку і дивляться на сю сцену, робиться моторошно. Один із них обертається до Стальського:
– Пане офіціале! Ваша пані, мабуть, нездорова. Прошу вас, покиньте тепер сю справу!
– Нездорова! – скрикнув весело Стальський. – Борони Боже! О, ми знаємо себе занадто добре! Ми знаємо всі ті фінти і хитрощі. Нам не заімпонуєте, гарна масю, ані тими витріщеними очима, ані тою мовчанкою, ані тим уданим остовпінням. Ми розуміємо се все дуже добре і маємо надію таки дійти з вами до ладу. Отже, ще раз питаю. Скажи: ходила ти сьогодні вночі до Рафаловича? Чого ходила? Що там робила? Яко муж, я маю право знати се.
Регіна мовчить. Стальський заломує руки, хитає головою.
– Жінко, жінко! І не сором тобі! Десять літ живемо з собою, і тепер робиш мені такий скандал! І скажи, тут, при свідках, чи я дав тобі найменшу причину до невдоволення? І хто би був подумав: така релігійна, побожна жінка – і раптом забула про всі Божі закони, потоптала ногами Божу заповідь, втоптала в болото свою честь, осоромила мене перед світом! Регіно! Бійся Бога, що ти зробила? Ну, скажи, промов слово! Нехай знаю, що маю думати про тебе?
І, взявши її за плечі, він потермосив нею. Вона мовчала.
– Ну, Регіно! – зачав він остріше. – Сього вже забагато. Досить комедії! Говори: була сьогодні вночі у Рафаловича чи ні?
Се питання міг Стальський звернути до одвірка – відповідь була б така сама. Нараз він пригадав собі щось і скочив до своєї бунди.
– А, що я буду питати? Адже ж тут маємо corpus delicti!
І він вийняв із кишені Регінин саквояжик, знайдений ним на Євгенієвім бюрку.
– Се твоє, правда? Ось твій підпис, вигравіруваний на клямерці. Се лежало на його бюрку. Ти се там поклала, правда? А тепер поглянемо, що там знаходиться всередині.
Він відчинив саквояжик, вийняв із нього цінні папери, висипав на стіл біжутерії.
– А, ось що! – скрикнув він. – Панове, бачите! Ся романтична історія має досить тверду матеріальну підвалину. Ідеальна любов – прошу дуже! Людовий трибун і невинна жертва сімейної тиранії – що за чудова пара! А моральний сенс: обікрасти тирана і драпнути в світ. Ха, ха, ха!
І він реготався, і лице його наливалося кров’ю.
– Ну, скажи тепер: що се все мало значити! Пощо ти несла се до нього? Пощо поклала се на його бюрку? Говори!
Він наближався до неї звільна. В його очах палали огники дикої злості, тої самої жорстокості, з якою він колись три дні мучив кицьку.
– Мовчиш? Злодійко! Перелюбнице! Так ось тобі за се! Ось тобі! Ось тобі!
І, прискочивши до неї, він з усього розмаху вдарив її в лице – раз, і другий, і третій. Вона похилилася, мов верба від вихру. З її уст і носа закапала кров, але з її уст не вирвалося ані одно слово, ані один стогін. Один із присутніх панів ухопив Стальського за руку.
– Пане Стальський! Що ви робите? Чи ви при розумі?
– О, аж надто! – кричав Стальський. – Але я мушу показати тій гадюці, що не хочу бути терпеливою і покірною жертвою її амурів. Хоче на старості літ амурів – альо, на вулицю! Щаслива дорога! Але свойого чесного дому я не дам плямувати. Чуєш се – ти!
І він, нахилившися до неї, плюнув їй у лице.
Панам, що були свідками сеї огидної сцени, було сього забагато. Вони вхопили за капелюхи, попрощалися зо Стальським і, не дивлячись на нещасну Регіну, засоромлені чогось до глибини душі, вийшли з покою і щезли в сніговійниці, що ревла надворі. Стальський запер за ними двері.

LVIII

Регіна все ще стояла на місці, німа, недвижна, вперши очі в полум’я лампи.
– Ха, ха, ха, ха! – реготався Стальський, вертаючи від дверей і кидаючися на софку коло стола. – А що, Регінко? Добре я відіграв ролю морально обуреного? Ролю мужа, ображеного в своїх найсвятіших почуттях? Ха, ха, ха! Се було пишно, як я зачав тобі вичитувати мораль! А що, болить письо? Ну, ну, обітрися і не гнівайся. Се було потрібне – і для тебе, і для мене. Се не з злого серця, рибонько, а для нашого добра. Від любого пана мила й рана – правда, Регінко? Я знаю, ти у мене добра, ти мені не візьмеш сього за зле. А нащо була потрібна вся та історія при свідках, се ти пізнаєш, як трошка старша будеш. І як Бог дасть тобі ліпший розум, то, може, й подякуєш мені. А тепер годі вже стояти та глядіти на мене так, як на людоїда! Ну, заспокійся! Промов слово!
І він при тім пробував усміхатися до неї, але якось не міг довше дивитися в її лице. Те лице виглядало страшно – з слідами колишньої краси, оббрукане кров’ю, бліде і з несамовито блискучими очима, воно виглядало, як лице медузи.
– Е, та що я буду до тебе балакати! Роби, як собі хочеш! Думай, як собі знаєш! Байдужісінько мені. Від сьогодні маю тебе в руках, ось що головне. Від сьогодні мусиш гнутися передо мною, мусиш так скакати, як я заграю. А скоро що не по-мойому – нагоню з хати, викину на вулцю, ще й сам замельдую до поліції, велю втягнути тебе на лісту таких женщин – знаєш? О, моя рибонько, я давно ждав на сю хвилю! Се буде мій тріумф, моя сатисфакція за Ориську, тямиш? У мене пам’ять добра, та й рахунку я знаю настілько, що хто мені зробив одну прикрість, я йому зроблю десять та й ще одинадцяту додам причинку. Я казав тобі тоді: пожалуєш сього – ти не слухала! Тепер маєш!
Він устав із софи, наблизився до неї, але зараз знов відступився, мов щось відпихало його.
– Тьфу! – мовив відвертаючись. – Кілько клопоту мусить чоловік перейти з тим бабським насінням! Поки з ними договоришся до ладу, то волів би копу пшениці змолотити. Аж у горлі пересохло! Ану, чи є де в шафці хоч крапля якої живиці?
І він пішов до креденсу, вийняв із нього фляшку горілки і, не шукаючи чарки, підійшов знов до стола.
– Ось приятелька, ліпша від он того окатого опудала! Ся ніколи не зрадить. Небагато вона вміє, але те, що вміє, уділює завсіди однаково. Здорове було, опудало!
І, приткнувши шийку фляшки до уст, він почав булькотати. Вицідивши з половину того, що було в ній, він поставив фляшку на стіл і сів знов на софку.
– О, се чудесно! Мов огонь пішов по жилах. Ну, Регіно, випий і ти! Na frasunek dobry trunek!1 Ану! Покріпись – побачиш, мов рукою відніме! Все забудеш. А потому пай-пай... обоє... як муж і жінка... га? Як думаєш?
І, регочучись цинічно, він устав і наблизився до неї. Але знов почув, немов якась таємна сила відпихала його – і роззлостився.
– Тьфу на тебе! Відступися геть, чортяко! Ні п’єш, ні говориш, тілько мені своїм відьомським поглядом ґуст відбираєш! Махай спати!
І він пхнув її в груди. Вона цофнулася о крок далі і знов стала недвижно. Стальський ще раз узявся за фляшку і поти цідив, поки не спорожнив її всю. А потім сів на кріслі, оперся ліктями на стіл, склонив голову, воркотів іще щось пару хвиль і заснув.
Регіна стоїть німа, недвижна. Не думає нічого. Витріщеними очима вдивляється в полум’я лампи, але не бачить нічого довкола себе. В її уяві мигають відірвані образи, мов обривки різнобарвної матерії, кидані шаленим вихром. Блискучий камінець на сонячній вершині – Євгенієве лице, молоде, свіже, як було тоді, коли обоє йшли вулицею зі школи фортеп’янової гри... туркіт фіакрів... лице тітки... воно більшає, наближається, робиться страшенною гнилою машкарою, розхиляє гнилі уста, показує чорні щербаті зуби і сточений червами язик і бубонить прокляті слова:
– Най вас Бог благословить! Най вас Бог благословить!
А потім знов блискучий камінець на сонячнім вершку... і маленька дівчинка в ліжечку... і над нею похилене лице старої няньки... і бринить ледве чутно сумна-сумна пісенька:

Ой, вербо, вербо кучерява,
Ой, а хто ж тебе скучерявив?
Скучерявила темна нічка,
Підмила корінь бистра річка.

А потім знов блискучий камінець на сонячнім вершку... і маленька дівчинка, заблукана в лісі... і лице Ориськи, повновиде, червоне, з повними, м’ясистими губами і з безсоромно всміхненими очима... і знов тітка в труні... і з труни висунена труп’яча рука киває на неї... і знов сумна-сумна пісня, мов жалібний бренькіт мушки, замотаної в павуковій сіті:

Чи не будеш, моя мила, жалувати,
Гей, як ся буде сивий голуб трепотати?

А потім знов блискучий камінець на сонячнім вершку... і Євгенієве лице, зів’яле, старече, без цвіту молодості, без чару любові... і щось безформне, холодне, стоптане, столочене і викинене на смітник, але ще живе, ще не домучене до решти, і знов бринить жалібна мелодія, мов стогін розпуки:

Ой, буду я, мій миленький, жалувати:
Гей, а хто ж буде дрібні діти годувати?

І грядка фіалків, левкой, астрів. А то не астри, не левкої, не фіалки, а якісь дивні ростини з дитячими личками... дівчатка з блакитними очима, хлопчики... чути дитячий сміх, галас... і рев хуртовини знадвору... і легкий стук до вікна... і вона помалу обернула лице – і її очі спинилися на отворенім креденсі. На поличці креденсу лежав сікач, яким вона нині рано колола цукор, і молоток. Вона зупинилася очима на тих предметах, а в ухах її знов забриніла жалібна-жалібна мелодія, мов розпучний писк мушки, замотаної в павутину:

Чи не будеш, моя мила, жалувати,
Гей, як ся буде сивий голуб трепотати?

«А справді, чи буде трепотатися?» – сказав їй зично над ухом якийсь чужий брутальний голос. Вона стрепенулася – оглянулась – коло неї не було нікого. Стальський спав, поклавши голову на зложені руки, а невеличка лисина на його тім’ї світилася до лампи. Регінині очі спочили на тій лисині, і їй здавалося, що з тім’я Стальського блиснув до її ока промінчик, подібний до того, який блискотів колись із сонячного вершка.
«А справді, чи буде трепотатися?» – повторив той сам чужий, страшний голос, і вона знов стрепенулася і озирнулася, але коло неї не було нікого. Вона напружила слух, напружила застанову і зрозуміла, що сей голос говорив у нутрі її душі, на дні серця. Вона перелякалася страшенно, бо чула, що там устає якась нова грізна сила, незалежна від її волі, сильніша від неї. Ще хвилю вона мовчки, німо боролася з тою силою, але та сила була брутальна, непоборима.
«Га, га, га! – реготалась та сила. – Ну, що шкодить попробувати, чи буде трепотатися?»
І Регіна, мов знехотя, піднялася на пальці – потім піднесла одну ногу – зробила крок і станула знов на пальці. Тихо, не чути кроку. Хуртовина виє надворі, товче снігом у вікна – ще крок. Лампа мигоче на столі – хробачок стукає в стіні: раз, два, три, чотири – і став. Щось луснуло в її спальні – у неї завмерло серце – тихо-тихо – ще крок. Простягає руку до креденсу, бере в ліву сікач, у праву молоток – тихо. Буря виє, сніг сипле в вікна, хробачок стукає в стіні: раз, два, три, чотири – і знов замовк. Чому лише чотири стуки? «А, більше не треба, – мовить у її нутрі грубий, брутальний голос. – Чотири вистарчить». Тихо. Вона простується, сміло йде до стола, легенько прикладає вістря сікача до тім’я Стальського – рука її не тремтить, підносить праву з молотком – і швидко щосили чотири рази б’є по тупім краю сікача.
Сікач, широкий на добру долоню, весь, аж по тупий край, затонув у мізку.
– Ггг! – гикнув Стальський. Механічним відрухом голова метнулася вгору, за нею все тіло, воно перехилилося взад і разом з кріслом з глухим лускотом горілиць упало на поміст. Голова вдарилася до помосту, сікач вискочив із рани, за сікачем потекла кров, змішана з мізком. Стальський затрепав ногами, силкувався щось ухопити руками... ще раз... ще раз... легше... легше... годі...
Регіна стоїть і дивиться на нього. В її вухах знов бринить мелодія:

Ой, вербо, вербо кучерява,
Ой, а хто ж тебе скучерявив?

Надворі реве хуртовина. В її спальні щось немов зітхнуло важко-важко. «Се моя мама», – мигнуло їй у голові, і їй зовсім не було дивно ані страшно. Хробачок застукав у стіні: раз, два, три, чотири. «Так, чотири досить», – сказав у її нутрі якийсь голос – не той попередній, брутальний, а якийсь інший, жалібний-жалібний, мов остатнє хлипання розбитого серця.
Нараз крізь рев бурі і шум сніговійниці почулись їй якісь інші тони – острі, різкі. Тра-та-та! Тра-та-та! Тра-та-та! Марш, тарабанений дерев’яними полінами по дерев’янім тарабані. «Кличуть! Кличуть!» – мигнуло в її голові, і вона скочила з місця.
Тра-та-та! Тра-та-та! Тра-та-та! – чути було чимраз ближче.
– Я зараз! Я зараз! – шептала Регіна, скочила до своєї спальні і почала надягати шубу.
Тра-та-та! Тра-та-та! Тра-та-та! – лунало крізь рев вихру на вулиці ось-ось під її вікнами.
– Іду, йду! – мовила вона, зовсім успокоєна і, не гасячи світла, не замикаючи на ключ дверей, вийшла з покою. Пішла за голосом. Сніг сипав, крутився, засипував очі, запирав дух у грудях. Ноги грузли по коліна. Регіна йшла, поспішала за гуком тарабана. Вкінці вона наблизилася до нього настільки, що побачила на яких десять кроків перед собою високу згорблену стать тарабанщика, що, б’ючи праниками по балії, йшов звільна, борючись з вітром і бродячи в сипкім снігу. Він ішов, не озираючись, просто наперед, дихав важко, так, що в хвилях, коли паузував барабан, навіть крізь шум хуртовини чути було його важке сапання.
Ідучи за Бараном усе в однаковім віддаленні, Регіна відійшла, може, на сто кроків від свойого дому. Коли б була обернулася тепер, не була б побачила не то дверей – ані ґанку, ані хвіртки, ані навіть жовтих плям, що падали на вулицю з освітлених вікон. Снігова курява була занадто густа. Але дві мужеські постаті, що надійшли з противного кінця вулиці, побачили ті жовті плями.
– Чи я не казав? Стальський не спить іще! Ади, у нього світиться. Ввійдімо до нього! – мовив Шварц, ведучи попід руку Шнадельського, що, загорнувшися в свій довгий плащ і закотивши ковнір угору, йшов згорблений, мов опираючись.
– І чого ти тягнеш мене? – мовив він. – Чого нас тут треба так пізно?
– Треба, треба! Ти вже здайся на мене! – мовив Шварц і відчинив хвіртку.
– Але ж я чую себе недобре, тремчу, мене б’є пропасниця!
– Нічого! Се ж кождий зрозуміє, що ти змерз, простудився. А до розмови можеш не мішатися. Здайся на мене!
– Подивляю тебе! – мовив Шнадельський, цокочучи зубами.
Шварц тим часом ввійшов на ґанок, застукав до дверей, а не чуючи ніякого голосу з нутра, взяв за клямку. Двері відчинилися. Вони були незамкнені.
– Ов, а се що таке? – мовив він, обертаючися до Шнадельського, відчинив двері і ввійшов до покою.
– А! – вирвалося з його горла, а потім він став на місці як вритий.
– Що там? – запитав Шнадельський і ввійшов також до покою, зирнув і, вхопившися руками за одвірок, занімів. Довгу хвилю стояли оба, не можучи здобутися на слово. Мертве лице Стальського з примерзлим на ньому окриком болю лежало на долівці; вишкірені зуби, вибалушені очі й заціплені кулаки надавали сьому лицю вираз якоїсь страшної дикості і жорстокості.
– Що тут сталося? – перший прошептав Шнадельський, обертаючися до Шварца.
– Укоськали його, – мовив Шварц, поборюючи своє зворушення.
– Але хто?
– Можливо, що вона. А може...
Він задумався.
– Може, хто?
– Може, Рафалович.
– Рафалович?
– Так. Щоб помститися за зроблений йому скандал.
– А в такім разі де ж вона?
– Поглянемо.
І Шварц заглянув до Регіниної спальні.
– Нема її. Може, втекла і не вернула. Може, в змові з Рафаловичем...
– Що ж нам робити? Розбудити служницю, сусід? Наробити ґвалту?
– А пощо? – запитав Шварц. – Що нас се обходить? Який інтерес маємо розголошувати се?
– Або я знаю!..
– Я думаю навпаки: чим пізніше завтра викриється се вбійство, тим ліпше. Лишімо се служниці. Навіть ще більше – погасімо лампи і замкнімо покій від вулиці.
– Чи ти вдурів? А як нас застануть? Ще на нас кинуть підозріння.
– Хто нас застане? Служниця мусить твердо спати, коли не збудилася в часі бійки. А з вулиці не прийде ніхто. Виходь! Я зараз усе зроблю.
І Шнадельський тихенько вийшов із покою. Шварц загасив лампу в Регіниній спальні, а потім, наблизившися до трупа Стальського, зирнув довкола.
– О, тут і капітали розсипані! – шепнув він, побачивши на столі Регінині цінні папери та біжутерії. – На дорогу се може здатися!
І він швидко зібрав усе і заховав до кишені, потім загасив лампу і напомацки вийшов із покою. Ключ був у дверях таки знадвору. Замкнувши покій, Шварц витягнув ключ і кгнув його геть у глибокий сніг. Потім, засунувши шапку на очі і закотивши ковнір на голову, пішов доганяти Шнадельського.
Тим часом Регіна йшла за Бараном чимраз далі й далі, її приваблювало торохтіння дерев’яного тарабана, що, мов невідомий, а могутній поклик, тягло її далі і далі в пітьму, бурю і снігову куряву. Вона говорила щось сама до себе, але буря виривала їй слова з уст і розкидала геть у простори. Вона йшла, не озираючись, не дивлячись, куди веде дорога. Міські доми скінчилися давно; довкола вулиці по обох боках тяглися рядами низенькі передміські хати, присипані снігом, мов великі копиці. Де-де заскрипить журавель, затріщить під напором вітру безлиста, дуплава липа. Гуркіт Баранового тарабана торохтить ледве чутно серед реву хуртовини, що робиться чимраз сильнішим. Та ось щезли й ті хатки, під ногами не чути вулиці, всюди глибокий сніг, але довкола дороги видно дерев’яне поруччя. Се міст. Баран іде далі, тарабанячи з подвійною силою. Регіна якось неясно пригадує собі сей міст, і якісь образи і зв’язки образів мигають у її голові, і, понуривши голову, вона йде за Бараном, шепчучи ненастанно:
– Іду, йду! Іду, йду!
Та ось Баран зупиняється насеред моста, похиляється на поруччя, силкується заглянути вниз. Там не видно нічого, тільки чути крізь рев вихру голосний булькіт води, що не встигла замерзнути і скажено б’ється о камінь і о дубові колоди. Се Клекіт не дрімає, провадить свою дику музику, достроєну до не менше дикого скиглення вітру в платвах і балках мостового в’язання.
Регіна наблизилася до Барана і також сперлася на поруччя та почала заглядати вниз. Побачивши її, Баран ані крихти не здивувався. Він тільки засміявся голосно і показав рукою вниз, у Клекіт. Регіна побігла очима в напрямі, куди показував Баран, але її очі не могли добачити нічого. Тоді вона попробувала перелізти через поруччя, але не могла, її черевики, шуба, спідниця – все було обліплене снігом. Тоді вона схилилася і пролізла попід поруччя, майже доторкаючись лицем до снігу. А ставши за поруччям, на краю моста, вона почала знов пильно вдивлятися в глибину. З пітьми визирнуло до неї щось страшне, бо вона жахнулася і вхопилася руками за поруччя.
– Ха, ха, ха! – зареготався Баран. – Негарно там?
Регіна випростувалася і глянула на нього.
– Ну, ну, сміло! – мовив він. – Ану!
І сильним розмахом він зіпхнув її з моста. Вона скрикнула, але в тій же хвилі чути було, як її голова стукнулась о камінь, як тіло плюснуло в воду, а потім не чути було більше нічого, крім реву вітру і глухого плюскоту води в Клекоті.