ПЕРЕХРЕСНІ СТЕЖКИ

Повість

XLIX

Пан староста в своїй канцелярії занятий був якоюсь живою розмовою з графом Кшивотульським, коли комісар вніс одержане власне з пошти подання і поклав його на столі перед старостою.
– Се що таке? – мовив пан староста, розгортаючи пакет і зупиняючись очима на «рубрумі», написанім руським письмом.
Комісар усміхнувся значущо, але мовчав. Пан староста, очевидно, немудрий з рубрума, розгорнув аркуш канцелярійного паперу, де було написане подання, і знов з виразом безпомічності почав блукати по письмі. Він не вмів читати по-руськи.
– Що се таке? – запитав він комісара. – Я не вмію розбирати сеї монгольщини.
– Подання від адвоката Рафаловича.
– Чого він хоче?
– Завідомляє староство, що слідуючого тижня в вівторок скликає віче до міста.
– Що, що, що таке?
– Віче, публічне зібрання.
– Сюди? До нашого міста?
– А так. І з ось яким порядком дневним.
Комісар, акцентуючи по-польськи руські слова, відчитав відповідний уступ із подання.
– Що се вони, подуріли, чи що? Чого їм треба? – мовив староста, впадаючи в гнів.
– У поданні не сказано нічого більше, – пояснив комісар.
– Дарують пан староста, що вмішаюся в урядову розмову, – відізвався граф Кшивотульський. – Але там, здається, на другім місці поставлені «справи повітові». Догадуюся потроха, про що там буде мова.
– Про що ж таке?
– Про реформу каси... По повіті скрізь про неї говорять, то й не диво буде, коли наші домашні демагоги візьмуть сю справу як привід до своєї агітації. Я остерігав нашого коханого маршалка, що воно готово наробити квасу.
– Але коли так, то я ніяк не можу позволити на се віче. Обговорювання сеї справи може викликати ще більше роздразнення, довести до непорядків.
– Розуміється, пану старості се ліпше знати, – мовив спокійно Кшивотульський. – Але я б на місці пана старости поступив інакше.
– А то як?
– Я позволив би на віче. Нехай люди виговоряться, то їм буде легше. Можна би й вияснити їм справу...
– Не поможе вияснювання, – з заклопотанням у голосі мовив староста. – Справа реформи тої каси дуже непопулярна.
– Чи пану старості так дуже залежить на тім, щоб каса була зреформована справді так, як того хоче пан маршалок? – закинув з лукавою байдужністю граф. Пана старосту вкололи чогось ті слова так, немовби він голим тілом сів на в’язанку кропиви. Він витріщив залякані очі на Кшивотульського, боячися з його боку якогось удару. А потім говорив сквапливо:
– Мені? А Боже мій, я в тій справі зовсім не інтересований. Мені тілько ходить о спокій у повіті.
– Власне є рація позволити на се віче. Бо коли непопулярна реформа буде ухвалена, а люди не будуть мати нагоди виговоритися, то може прийти до гірших непорядків. А коли віче, порушуючи сю справу, викличе в повіті рух і протести против реформи і спинить її переведення, то й се не біда, бо, по моїй думці, реформа непотрібна і для інтересів селян шкідлива.
– Так пан граф думають? – якимсь пісним голосом мовив староста.
– Так.
– Га, в такім разі...
Він дипломатично не докінчив речення і перекинув розмову на іншу тему.
Ще того самого дня в канцелярії п[ана] старости явився й пан маршалок Брикальський. Він, як і всі видніші шляхтичі в повіті, мав звичай кождого разу, коли був у місті, зайти хоч на пару мінут до староства, щоб поінформуватися про стан і напрям внутрішньої політики, або, як говорилося в товариськім жаргоні, понюхати, який вітер віє. Староста зустрів маршалка коло дверей канцелярії і живо простягнув йому обі руки.
– А, вітаю коханого маршалка! Що чувати доброго? Все гаразд, не правда? А у мене новина, пікантна новина.
– Пікантний, значить: колючий, – з усміхом мовив маршалок.
– Ну, як кому і для кого. Наші кохані демагоги скликають народне зібрання до міста.
– Народне зібрання? Яке?
– Хлопське.
І пан староста пояснив, хто скликає і з яким порядком дневним.
– Догадуюся! – мовив маршалок. – Догадуюся, що то за повітові справи будуть... Ну, а що ж пан староста? Позволили на се віче?
– Думаю, що нема причини не позволити, – з уданою простотою мовив староста.
Пан маршалок аж підскочив у фотелі.
– Нема причини! – скрикнув. – Але ж се бунт, се початок розрухів! Але ж після того ми не можемо бути певні життя ані майна.
– Ну, не думаю, – спокійно цідив староста.
Пан маршалок споважнів.
– Пане старосто, прошу не забувати, що ви відповідаєте за спокій і порядок у повіті.
– Се так, але я не розумію, чим тут вони загрожені.
– Ах, пан староста жартують! Не розумієте!.. Ну, тут не треба великої геніальності, щоб зрозуміти. Вже з дописей того пана, що скликає се віче, можемо догадатися, яким духом будуть навіяні ті його реферати. Демагогічні юдження, підбурювання, чорнення і підкопування всякої поваги і власті – все те, що досі шириться у нас тілько по краплині, по закутках, потаємно, тепер вилізе на трибуну, зареве, як дзвін, одержить, так сказати, санкцію законності. Пане старосто, пане старосто! Я думаю, що ваш обов’язок у першій лінії – рятувати повіт від сеї пошесті.
– Смію звернути увагу пана маршалка, що у нас є також закон про збори, який позволяє скликувати зібрання з такою програмою, як подана ось тут, і що, крім усяких інших обов’язків, я маю також обов’язок респектувати закон.
– Га, га, га, га! – зареготався маршалок. – Се чудово! Се справді монументально! Пан староста пригадали собі існування закону – і то якраз у найменше відповідній хвилі. А бодай же ви здорові були, наш солодкий господарю! Закон! Розуміється, і ми чували дещо про закон, але аж надто добре знаємо, що закон – се теорія, що в книжці, на папері виглядає дуже гарно, а практика, жива дійсність має свої спеціальні закони, далеко не такі гладкі та зокруглені, а зате повні розгалужень, закарлюк та різнородності. Тому паперовому законові я не уймаю ані честі, ані поваги – борони Боже! Нехай він собі здоров жиє і сидить у ваших кодексах на многа літа. Я тілько бажав звернути увагу пана старости на спеціальні відносини нашого повіту, які, по моїй думці і по мойому глибокому переконанню, ніяким світом не позволяють нам тепер на такий люксус, як заінавгурування політично-демагогічної геци.
Пан староста слухав уважно сих слів, присівшися в фотелі напротив пана маршалка і підперши рукою гладко виголене підборіддя, згори обрамоване шпаковатими вже фаворитами. Його лице зробилося зовсім мертве, майже дерев’яне, стративши ту лукаву усмішку, з якою він уперед трібував пана маршалка, стараючись витягти його на слово. А коли пан маршалок, задихавшися, перервав свій виклад, пан староста промовив:
– Непотрібно пан маршалок переконують мене про те, що я знаю й сам. На віче я досі не дав дозволу і в усякім разі маю ще кілька день часу. За той час я мушу доповнити всіх законних формальностей, а поки що я хотів від пана маршалка так конфіденціально почути, як задивляється обивательство повіту на сю справу.
– О, пане старосто, – аж скрикнув пан маршалок, – але ж тут не може бути двох думок! Ані найменшого сумніву, що все обивательство думає так, як я. За се можу ручити головою.
– В такім разі голова пана маршалка була би вже страчена, – знов з лукавим усміхом мовив староста.
– Як то страчена?
– А так! Я вже говорив де з ким із обивателів і чув думку, що віче треба конче дозволити.
– Невже се так! – скрикнув маршалок, зриваючися з місця, і тільки тоді похопився, що сей викрик був нетактовний. От тим-то він зараз сів і, кланяючись старості, мовив:
– Дарують пан староста, се мені нехотя вирвалося. Я далекий від того, щоб подавати в сумнів – мій Боже, але ж так, так! Я повинен був знати се відразу. У нас є один чоловік, що у всім і всюди має відмінну думку від цілого загалу обивательства. Не буду називати його, але я певний, що пан староста власне на нього наскочили.
Староста всміхнувся весело.
– Розумію дуже добре, що ся нова геца – се вода на млин того пана. Але надіюсь, що пан староста знають властиву ціну його опінії...
– Впевняю коханого маршалка, що зроблю все, що зможу, аби спокій і гармонія в повіті не були заколочені.
Се запевнення заспокоїло пана маршалка, але проте, вертаючи до свого Буркотина і чуючи з різних боків розмови селян про близьке віче, він не дуже-то спокійно ждав найближчого торгового дня.
Та ще більше неспокою і турботи мав сими днями пан староста. Се був бюрократ старої школи, вихований в дусі абсолютистичної системи, коли про волю і бажання народу не питав ніхто, а під фірмою цісарських патентів та інтиматів панувала всевладно і необмежено бюрократія. І тепер, хоч від заведення конституції минуло вже звиш двадцять літ, пан староста жив і поводився в повіті зовсім як самостійний і самовільний сатрап, без якого волі і дозволу ніщо не повинно було діятися. Йому лишалося ще дослужити кілька літ до пенсії, і він бажав дослужити їх у спокої і вийти на емеритуру з атестатом взірцевого урядника і з ордером. Сама думка про те, що в його повіті, під його управою, має розпочатися якийсь людовий рух, який – він був про се свято переконаний – має в далекій перспективі революційні цілі, ворожі теперішньому державному порядкові, – сама ся думка була йому неприємна, душила його, мов занадто тісний ковнірик. Як радо був би він одним-однісіньким грімким quos ego!1 здушив у зароді, стер з лиця землі всі заходи коло викликання сього руху! Але що ж, навіть те дуже поверхове і недокладне знання «нових» законів, яким розпоряджав він, показувало йому, що сього вчинити не можна. Певно, довголітня бюрократична практика навчила його тої великої правди, що кождий закон – се брама, і від волі і зручності досвідного адміністратора залежить, чи і для кого сю браму відчинити, а кому й коли її замкнути. Та проте сам факт, що Євгеній, молодий адвокат, невважаючи на батьківські остороги, таки поважився зробити йому сю прикрість і скликати перше в сьому повіті і загалом поза межами Львова народне віче, – сам той факт наповняв його серце жалем і пересердям. Пан староста довго обдумував, як йому поступити в сьому разі, вкінці покликав комісара і велів йому на завтра назначити Євгенію визвання до пана старости.
Коли другого дня Євгеній явився в назначеній годині, пан староста приняв його дуже чемно, просив сідати, потрактував цигаром, а коли Євгеній не менше чемно подякував і запитав, чим може служити пану старості, сей надягнув на своє лице знов маску стурбованого батька і мовив добродушно-сумовито:
– Пане меценасе! Недобрий з вас чоловік! Я думав, що будемо жити з собою по-приятельськи, а тим часом – мій Боже, кілько клопоту маю раз у раз через вас! Спершу оті історії з тим фізиком, з тим Шнадельським, оті дописі, оті дисциплінарки – ну, скажіть, треба вам було того?
– Мені? – здивувався Євгеній. – Хіба я робив се для власної користі? І, головно, хіба я зробив щось злого, несправедливого?
– Пане, пане, – мовив ще сумніше староста. – Збоку на вас дивитися, виглядаєте як розумний чоловік, а говорите, як дитина. Знаєте, я по щирості до вас, як батько, то не беріть мені сього за зле. Але, їй-богу, мені вас жаль. Самі собі підриваєте ґрунт під ногами. Дав вам Бог талант, енергію, канцелярію, йде добре – оженились би, звили б собі сімейне гніздо, дбали б про сім’ю... Та ні, вам захочується пускатись на такі авантюри...
– Дарують пан староста, – пробував протестувати Євгеній, але староста не дав йому докінчити.
– Ну, ну, прошу не ображатися! Я ж се не з злого серця. А щирої думки старого бюрократа можете раз вислухати. Я давно бажав поговорити з вами по щирості, то вже вибачайте, що скористаю з сеї нагоди. На чім то я став? Ага, авантюри... Я з намислом ужив сього слова і не відступлю від нього. Бо прошу, як же інакше назвати всі оті ваші заходи в справах, що властиво могли б вас і зовсім не обходити? Справи, з яких ви не винесете ні користі, ні почесті, ні слави, хіба лайку, компрометації, роздратування власних нервів, обурення та ворожнечу многих і впливових противників? Як же се назвати, як не авантюри, донкіхотство? І пощо вам сього, питаю ще раз? Пощо?
– Дарують пан староста, але мій фах такий, що мушу уйматися за невинними і покривдженими.
– Пане меценасе! – з виразом батьківської поваги в голосі скрикнув пан староста. – Не говоріть до мене як до гімназіаста, якому імпонують гарні фрази! О так, і я колись був у гімназії, і з запалом читав Шекспірового «Короля Ліра», і плакав зі зворушення над словами «нема в світі винуватих». Але пізніше я зрозумів, що Шекспір не без причини вложив сі слова в уста божевільного. Так, сі слова якраз антиподи правди. З нашого урядового, адміністраційного становища нема в світі невинних, а говорити, що комусь від уряду діється кривда – се або злочин, або божевілля. Я не жартую, пане, і не бавлюся в парадокси. І для того я щиро жалую вас, що ви отсе сходите на дорогу, по моїй думці, абсолютно хибну і шкідливу, на дорогу, де я мушу і буду поборювати вас усею силою, всякими способами, чуєте? – всякими способами!
– Впевняю пана старосту, – мовив усміхаючись Євгеній, – я ані на хвилю не надіявся знайти в пану старості союзника в своїй роботі.
– Ну, ще чого не стало! – буркнув пан староста.
– А щодо поборювання, то що ж, воля пана старости. Я можу тілько одного бажати, щоб се поборювання велося на строго законній дорозі так само, як я держав і буду держатися строго приписів закону.
– І ручите за те, що весь отой рух, який ви хочете інсценувати, буде держатися законної дороги і в законних межах?
– Щодо себе, ручу вповні. Щодо інших – тут багато залежати буде від того, чи самі власті незаконними поступками і навмисною провокацією не зіпхнуть людей із законної дороги.
– Пане, прошу не забувати, з ким говорите! – фукнув староста, помалу скидаючи з лиця батьківську маску.
– Говорю рro futuro1, отже, нікому докору ані закиду не роблю. А що незаконне поступування і провокації з боку властей – раrdon, з боку поодиноких органів – дуже можливі, сього, надіюсь, пан староста не схочуть перечити.
Пан староста мовчав добру хвилю, немов потопаючи в важкій задумі. А потім, простягаючи Євгенію руку, мовив з незвичайною сердечністю:
– Пане Рафалович, не будемо говорити про се. Прошу, дайте руку. Будьмо приятелями!
Рафалович глядів на нього зачудуваними очима, але руки не подавав.
– Прошу вашу руку! – мовив староста. – Зробіть мені одну маленьку річ, про яку буду отcе просити вас. Добре, прирікаєте?
– Не знаю, чи зможу зробити те, чого хочеться пану старості?
– Але зможете, зможете! Чому ні? Се ж від вас одного залежить.
– Що ж се таке?
– Але обіцяйте наперед!
– Дарують пан староста, я хоч молодий чоловік, але на гру в піжмурки таки застарий.
– А то упертий русин! – мовив староста, маскуючи свою злість добродушним усміхом. – Ніяким способом його не підійдеш. Ну, що діяти, треба говорити просто з моста. Так ось слухайте, пане меценасе, про що я хотів просити вас. Зробіть се для мене, спеціально для мене: відложіть се своє віче на пізніше, ну, так на весну або на петрівку.
– Не можу, пане старосто! – рішучо мовив Євгеній.
– Чому не можете?
– Важні справи наспіли тепер у повіті, треба обговорити їх, пояснити народові.
– Думаєте про реформу каси?
– Між іншим і про се.
– А якби я власне задля сього заборонив се віче?
– Задля сього?
– Так, щоб не викликати в повіті роздразнення.
– Але ж ся справа вже тепер викликає роздразнення, а коли віче буде задля сього заборонене, то весь народ готов сказати, що політичні власті покривають некоректне поступування ради повітової. Чи се причиниться до вспокоєння повіту, пан староста осудять самі найліпше.
– Прошу мене не вчити! Я знаю, що роблю, і заявляю вам, що ваше віче не відбудеться.
– Чи се формальна заборона? – запитав Євгеній встаючи.
Пан староста був невдоволений із себе, що так вихопився і, схилившися над своїм бюрком, почав перебирати якісь папери, бурчачи щось під носом. Вкінці переміг себе.
– Н-ні. Резолюцію дістанете на письмі. До побачення.
– Моє поважання!
Євгеній уклонився і вийшов. А коли пролунали його кроки і за ним замкнулися двері старостинського передпокою, пан староста написав кілька слів на урядовій півчвертці паперу, подзвонив на возного і, подаючи йому сей папір, мовив остро:
– Зараз бігай до Мотя Парнаса! Се для нього визвання. Нехай зараз прийде сюди!