ПЕРЕХРЕСНІ СТЕЖКИ

Повість

ХХХІІІ

Гумниська – мале, брудне жидівське місточко. Вулиці повні вибоїв, тільки в головнім осередку вимощені річними кругляками, по яких селянські вози диркочуть, мов кепський грач по клавішах розстроєного фортеп’яна. Передмістя мають характер села; осередок виглядає мов збірка мурованих коршом. Тільки коло так званого ринку стоїть кільканадцять одноповерхових кам’яниць. У одній із таких кам’яниць, розуміється, жидівській, міститься ц[ісарсько]-к[оролівський] повітовий суд – містився в ту пору, в якій іде наше оповідання. Суд у тім місточку заведено недавно, то й дому власного для нього ще не було.
Ринок, при якім містився суд, – се була широка квадратова площа, з калюжею на середині, з купами сміття тут і там, з теребовельськими тротуарами з двох боків, а з кругляковими хідниками з двох інших. З усіх боків до ринку виходили жидівські склепи, в сінях домів сиділи при своїх столах там булочниці, там крамарки з стяжками, іглами, шилами, каменями до острення кіс, ременями і шапками, там шевці з угнівськими чобітьми або оліярниці з олієм, що ширив на сто кроків довкола душний неприємний сопух. Бруд, занедбання – отсе було головне, що кидалося в очі і у всі змисли в тім місточку і в тім ринку. Щось спирало груди, очі втомлялися, блукаючи по самих непринадних предметах, думки робилися понурі. В торгові дні на тім ринку й на тісних вуличках та торговицях ішла пекельна гармонія: квичали поросята, ревли воли, скрипіли немазані колеса, кричали, гейкали та сварилися селяни, шваркотали жиди, викрикували свої товари перекупні, протискаючися поміж вози, а на возах то плакали, то проразливо свистали діти, взяті до міста на те тільки, аби було кого лишити при конях, поки старі поорудують на підсіннях, по склепах та по шиночках, що їм треба й не треба. Вереск і гармидер, п’яні співи і завзяті «торги» рвали слух; щоб тут міг хтось весело, щиро сміятися, чути себе свобідним і вдоволеним, – се видавалося чимсь диким і невідповідним до сього місця, не до лиця його загальній фізіономії.
І гумниський суд своїм виглядом достроювався до тої фізіономії. Камениця не стара ще, але обдряпана, оббита дощами і сполоскана згори додолу потоками дощівки, що текла з дірявих ринов. Сіни широкі вели на вузьке, темне і брудне подвір’я, завалене якимись старими бочками та поламаними возами. З сіней направо й наліво йшли сходи на перший поверх, де находилися канцелярії і зала розправ; і сходи, і стіни, і коридор на першім поверсі, і зала – все було брудне, запорошене, заболочене, занедбане. Дерев’яна підлога на коридорі була попротирана ногами так, що в многих місцях крізь дошки видно було голу цеглу; поруччя на сходах було слизьке від бруду; повітря всюди було сперте, затхле і нездорове, хоч у одинокім вікні, що з коридора визирало на якийсь поганий заулок, були вибиті дві чи три шиби.
Євгеній прибув до суду пів до дев’ятої і застав коридор, повний селян, міщан, жидів, жінок і мужчин. Деякі сиділи на сходах, інші стояли на коридорі, держачи капелюхи в руках; жиди шваркотали щось, жінки зітхали важко, хрестилися та шептали молитви. Всіх очі від часу до часу позирали на двері зали розправ, відки мав появитися «пан секретар», щоб викликати справи, які сьогодні на деннім порядку.
Євгеніїв клієнт, громадський радний із одного з поблизьких сіл, гарний, чорновусий мужчина яких 35 літ, побачивши свойого адвоката, протовпився до нього, привітався з ним і, відводячи його трохи набік, шепнув:
– Усе добре, прошу пана адуката.
– Що добре?
– Та з моєю справою.
– А що, відступив жид від оскарження?
– Е, ні!
– Свідків маєте?
– Свідків? Яких свідків? Жид має свідків.
– Але ж ви мали мати своїх.
– Нащо?
– Ну, щоб посвідчили вашу невинність.
– Мою невинність? Але ж я не потребую її посвідчувати. Я таки набив жида.
– І признаєтеся?
– А певно.
– Ну, то що ж доброго вам трафилося?
– Най лише пан адукат питають жидових свідків, за що я його набив.
– Ну, розуміється, що буду питати. Сам суддя буде питати.
– Ні, прошу пана, судія не буде питати.
– А ви відки знаєте, що не буде?
– Побачать пан.
– Ну, ну не бійтеся, я своє зроблю.
В тій хвилі двері від зали отворилися, в них появився возний, прочищуючи дорогу, а за ним молодий панич, протоколянт пана судді Страхоцького, з аркушем паперу в руках. Увесь народ лавою повалив до нього. Протоколянт серед загального гуркоту і шуму почав відчитувати лісту розправ.
– Абіхт Хаскель – нема. Анштелер Фроїм – нема. Бабій Митро – нема.
– Є, є, прошу пана! – запищав малий чоловічок із юрби.
– Добре, добре. Бабій Митро є.
І, зачеркнувши оловцем назву присутнього, читав далі. Хто не відізвався в тій хвилі, не був моментально присутній, не дочув своєї назви серед шуму, того справа спадала з порядку денного.
– Але я тут! Ось де я, Абіхт Хаскель! – кричав пейсатий жид, вбігаючи задиханий із сходів.
– Пропало. Було обізватися тоді, коли вас читано. Дістанете другий термін.
Се «філізовання» тяглося з півгодини. Поминені зголошувалися, просили, сперечалися, деякі починали лаятись; протоколянт грозив, що велить арештувати непокірних. Роззяви-селяни, що не обізвалися в першій хвилині, чухалися в потилицю і зітхали важко, але не відходили, мнучи в руках «форлядунки» і ждучи таки ще якоїсь ласки Божої. Із ста п’ятдесятьох справ, покладених на порядку деннім, скинено таким робом цілих вісімдесят. Коли вибила дев’ята, викликування скінчилося, протоколянт вернув до зали, возний станув при дверях, і почалися так звані «пискові» розправи.
Євгеній зараз при початку викликування ввійшов до зали, де вже сиділи суддя Страхоцький і заступник прокуратора, ще молодий урядник, що з дуже неособливим успіхом силкувався надати свойому дитяче-наївному і смішкуватому лицю вираз урядової поваги і строгості. Суддя Страхоцький – то був маленький худенький чоловік з надзвичайно малою головою і ріденькою бородою. Хоча мав уже близько шістдесят літ, то проте виглядав щось мов недозріле, неустатковане. Його голос був пискливий, вираз лиця заляканий, очі вогкі, мов ось-ось йому збирається на плач; рухи нерівні, нерішучі, немов він ніколи не знав, що робити. В суді його знали всі як зовсім невжиточного суддю. Надзвичайно тупий у науках, він переходив у гімназії з класи до класи то просьбами, то протекціями, а одиноке, чого добре навчився під час університетських студій, се була гра в більярд. Зате коли прийшло до державних екзаменів, він був змушений перший раз у своїм житті напружити свій мозок. З тяжкою бідою він зробив судейський екзамен, але заплатив за нього дорого, бо по екзамені зійшов з ума. Його вилічили, але його духові здібності від того часу зробилися, коли можна, ще менші, ніж були. Проте він вступив до суду, відбув приписану практику, авансував, замикав і судив людей, не тямлячи ані законів, ані суджених справ і маючи собі тільки одно дуже просте правило: робити відповідно до сказівок прокуратора. Але раз трафилася йому неприємна пригода: чи то прокуратор хотів зажартувати собі з нього, чи, яко запалений мисливець, справді був розлючений на селянина, що ніччю застрілив у своїй бараболі дика і не віддав його пану, але сам іззів, – досить, коли прийшлося судити селянина за лісову крадіж, прокуратор приватно сказав Страхоцькому: «Я би такого злодія засудив на смерть, нехай би його повісили!» І Страхоцький ні сіло ні впало засуджує хлописька на смерть і зараз пише до ката в Голомуці, щоб приїжджав вішати. Справа наробила скандалу, і Страхоцького взяли знов до шпиталю. Але там сконстатували у нього органічну хибу і випустили його по кількох тижнях. У нього були широкі сімейні зв’язки, і йому виєднано те, що його знов узяли до суду, навіть авансували на радника, але не давали йому ніякої справи вести самостійно. Він укупі ще з кількома подібними інвалідами належав до постійних меблів при всяких розправах; се були так звані «неперемінні вотанти». Страхоцький звичайно дрімав під час розправи або, обернувшися плечима до публіки, писав пальцем по склі, писав усе одно однісіньке слово dobrze1, а коли прийшлося голосувати, то завсіди віддавав голос в дусі внесків прокуратора. Се, по його думці, була найліпша міра для виміру справедливості. Так він прослужив довгі літа, і йому лишалося вже небагато до вислуження повної пенсії. Але в судівництві повіяло трохи іншим духом, від совітників зажадали справжньої роботи, а не самого кивання головою на прокураторські внески, і хоча інституція «неперемінних вотантів» не перевелася зовсім, то проте старших повисилано на пенсію, а Страхоцькому віддано управу повітового суду в Гумниськах. Бідний чоловік мало не плакав, одержавши такий несподіваний аванс, але президент потішив його. «Дам пану совітникові наразі дуже інтелігентного практиканта, то він буде пану допомагати, а пан совітник будуть ласкаві держатися у всьому його вказівок. Сей практикант – дуже здібний правник і не схоче робити собі жартів з пана совітника, то вже на нього можна спуститися».
От так підготовлений, пан суддя Страхоцький рушив до Гумниськ і взявся робити справедливість у повіті. Практикант справді показався дуже здібним, так що людність ані в тоні ведення розправ, ані в їх скорості, ані в самих вироках не бачила ніякої зміни. Суддя був «острий», се так, але такий самий був і його попередник, і так, мабуть, і Бог приказав, щоб усі судді були острі, щоб лаяли обвинуваченого, веліли приставляти жандармами, грозили тюрмою і шибеницею. Які були їх вироки, наскільки відповідали законові, про се селяни здавен-давна не знали й не думали: вони знали одно, що судового вироку ніколи не можна зміркувати наперед так, як тяжко вгадати нумери, які вийдуть на лотерію.

XXXIV

Євгеній знав Страхоцького ще з часів, як сей був «неперемінним вотантом», але, знаючи, що у пана судді пам’ять коротка, представився йому і заявив, що заступає справу Ілька Марусяка.
– А, пан меценас, пан меценас, – засуєтився суддя. – Прошу, прошу! Ось ваше місце. Аякже, аякже, Ілька Марусяка. Будемо його судити нині. Добре, добре!
Євгеній представився заступникові прокуратора і заняв своє місце. Суддя тим часом приступив до вікна і почав своїм звичаєм писати пальцем по спітнілій шибі. Та ось увійшов практикант, що поводився тут зовсім як господар дому. Він уклонився Євгенію, наблизився до нього і спитав:
– Пан меценас заступають Ілька Марусяка?
– Так.
– Будемо старатися, щоб якнайшвидше прийшов на чергу. Прошу пана совітника!
Пан Страхоцький, почувши сей голос, покинув свою каліграфію і подріботів на своє місце.
– Ага-га, зачинаємо, зачинаємо! – пищав він, сідаючи.
– Возний, закличте – хто там перший? Ага, Митро Бабій і Олекса Чапля, – мовив практикант.
Возний отворив двері зали і крикнув до сіней:
– Митро Бабій і Олекса Чапля!
В сінях залопотіли важкі чоботи, і по хвилі ввійшли два селяни в латаних кожухах, поклонилися низько і станули при дверях. При їх виді лице судді Страхоцького з добродушно-заляканого зробилося якимсь тупо-жорстоким.
– Ближче сюди! – запищав він.
Селяни зробили два кроки і знов зупинилися.
– Ближче сюди! – знов запищав суддя і почервонів на лиці.
Селяни знов рушили несміло наперед, аж возний узяв їх за плечі і, попихаючи, поставив перед судейським столом.
– Чого вам треба? – запищав до них Страхоцький.
Селяни поклонилися.
– Та проше ласки найяснішого трибуналу, нічого!
– Як то нічого? Адже маєте нині термін!
– Так, так.
– За образу честі, – докинув практикант.
– Ага, за образу честі, – мовив суддя.
– Та то проше найяснішого трибуналу – яка то образа була? Він мене назвав злодієм, я його назвав злодієм, – ну, то вирівнялося. Він мені, вибачайте, матір спаплюжив, я йому спаплюжив матір, ну, то жадній кривди нема!
– А за що ж ти його заскаржив?
– Та бо, прошу пана, він мене назвав соціялістом, а я того не міг стерпіти.
– То така тяжка образа?
– А так. Скавзував мене на ціле село.
– А що ж тото значить?
– Та то ніби, що я десь церков обікрав.
– Та не брешіть-бо, куме! – перервав йому другий селянин. – То лиш вам так наговорили! То зовсім так не значить.
– А що ж то значить? – запитав суддя.
– Та то, прошу пана, значить, як хто в великий піст скоромне їсть.
Прокуратор, Євгеній і практикант засміялися. Суддя Страхоцький дуже не любив сміху. Йому все здавалося, що то з нього сміються, тож, зирнувши гнівно по присутніх, піднесеним голосом запищав до селян:
– І ви, драби, задля такої дурниці смієте трудити суд?
– Та ми вже перепросилися, прошу пана судії.
– Перепросилися? Коли?
– А от тепер, у сінях.
– Тепер? А не могли ви перепроситися вчора і не тратити дня на термін? Ну, коли вже тут прийшли, то мушу вам дати пам’ятку. Посидите оба по добі в арешті, щоб знали на другий раз, як докучати судові.
Євгеній аж ахнув при такім несподіванім обороті справи, тим більше, що оречення судді не було ніяким вироком, бо ж справа була залагоджена перед судом. Практикант і прокуратор ззирнулися і всміхнулись. Практикант так само всміхнувся й до Євгенія; видно було, що вони привикли до таких концептів пана судді.
– Возний! – крикнув пан Страхоцький. – Поклич ординанса, нехай візьме отсих двох і заведе до арешту!
Селяни стояли як остовпілі, далі почали проситися.
– Возний, виведіть їх! – мовив практикант і значущо моргнув возному. Сей приступив до селян, шепнув їм щось, і вони зараз успокоїлися і пішли – розуміється, не до арешту, а на вулицю.
Викликано другу справу – двох жидів-конкурентів. Рум’янець гніву відразу уступив з лиця судді. Жидівські справи були звичайно замотані, і він полишав ведення розправи прокураторові і практикантові, що любили розмовляти з жидами жаргоном, для нього майже зовсім не зрозумілим. Бідний суддя нудився, і нараз, коли практикант випитував жидів про справу, Страхоцький з плачливим видом обернувся до нього:
– Пане, але ж я не урядую!
Практикант перервав індагацію і глянув на суддю.
– Дайте ж мені хоч який акт, який папір, щоб я знав, що урядую.
Практикант схопився з місця, виняв із шафи перший-ліпший плік актів і тицьнув його під ніс судді, що зараз углибився в читання якихсь зовсім не зрозумілих для нього зізнань, рекурсів і реплік і був зовсім заспокоєний. Проходячи попри Євгенія, практикант сказав йому півголосом: коли має ще залагодити які справи, то може йти, бо перед Ільком Марусяком на порядку ще десять інших справ, а в тім числі три жидівські, а се потриває в усякім разі зо дві години. Євгеній пригадав собі, що справді має поробити деякі виписки в регістратурі, і вийшов, наказавши Марусякові, щоб пильнував черги і не відходив нікуди. Через півтори години, поробивши виписки і поснідавши в поблизькім заїзді, він вернув. Марусяк сидів на коридорі під стіною.
– Ну, що? – запитав його Євгеній. – Ще вас не кликали?
– Ні. Ще там якісь жиди шваркочуть.
Марусяків противник, високий сивобородий жид, ходив по коридорі і спідлоба позирав то на Марусяка, то на адвоката. Присутність адвоката, видимо, непокоїла його.
– От Юда! – гнівно шептав Марусяк до Євгенія, затискаючи кулаки. – Глядіть, як нас пасе очима. З’їв би, якби міг. Адже підплатив судію, щоб мене конче засудив, щоби я не міг бути вибраний до ради громадської.
– Як то підплатив? Хіба суддя бере?
– Не судія, а судіїха. Адже його Рухля ще вчора голосила: «Ну, ну, піде Марусяк завтра на термін, а верне за місяць. Скажіть йому, щоб набрав досить футрашу, бо буде годувати не тілько себе, але й арештантські воші. А в раді громадській тоді буде, як на моїй долоні волосся виросте».
Марусяк ще щось хотів говорити, коли жид підійшов до Євгенія і, торкнувши його за плече, мовив, підіймаючи ярмурку на голові.
– Bitte Sie, Herr, auf ein Wort!1
– Чого вам треба? – запитав його Євгеній.
– Я би хотів просити... Я би мав пану щось сказати.
– Говоріть.
– Але я би хотів у чотири очі.
– Говоріть і в шість. Я з вами ніяких секретів не маю.
– То пан адукат? І пан хочуть боронити отсего-о?
– Так.
– А пан знають, що то за чоловік?
– Знаю.
– Та-а-ак? – протягнув жид. – Ну, ну!
І він відвернувся, силкуючися надати свойому лицю згірдний і байдужний вигляд. Євгеній знав сей жидівський маневр. Він знав, що жид не має нічого особливого сказати йому, але рад би своїм секретним говоренням з адвокатом наполохати селянина, посіяти в його душі недовір’я до адвоката, а се в усякім разі можна буде потім використати. Сього власне не хотілось Євгенію, і для того він ніколи не піддавався на такі маневри.
Та ось, нарешті, викликано справу Лейби Хамайдеса против Ілька Марусяка. Євгеній, а за ним обі сторони ввійшли до зали. В ній було вже душно, чути було запах цибулі, хлопських кожухів і людського поту. Страхоцький сидів на своїм кріслі блідий, змучений і майже сонний. Прокуратор сидів також задуманий; у нього була молода і гарна жінка, яку він дуже любив, але не менше підозрівав, що ошукує його з капітаном від уланів. Була власне одинадцята – пора, коли його Міля одягається і коли – говорено йому – капітан заходив до неї кілька разів. Прокуратор кляв у душі отсей проклятий уряд і всі ті справи, що заставляють його сидіти тут і не позволяють хоч на хвилину скочити додому, поглянути, що там робиться. І ще той дідьчий адвокат! Якби не він, можна б було спокійно тепер зробити перерву хоч на півгодини; а так Страхоцький уперся конче перевести ще сю розправу і позбутися Євгенія і аж тоді зробити перерву. А тоді для нього бігання додому може бути зовсім безпредметове. Тільки один практикант держався бадьоро і свобідно і був, бачилось, душею сеї зали. Він випитав обі сторони quo ad generalia2 і, ткнувши Страхоцькому якийсь папір у руки, взявся за перо, щоб протоколювати розправу.
– Ну, ти, Ілько – як там тебе? – Марусяк, признаєш себе винним? – запитав суддя.
– Ні, – відповів Ілько.
– Ні? Як то ні? Адже ж ти бив Лейбу.
– Та бив.
– А знаєш, що бити не вільно?
– Та знаю.
– І як же ти смів його бити?
– Бо мусив.
– Як то мусив?
– Бо він би був мене набив.
– Був би тебе набив? А ти як знаєш, що був би тебе набив?
– Бо кинувся на мене з колом.
– То най би був бив, а ти б його був заскаржив.
– Ні, дякую красненько. Волить він мене скаржити.
– Ну, то тепер будеш сидіти за бійку. Пане Лейбо, правда то, що ви хотіли його бити?
– Неправда, прошу високого трибуналу, – мовив Лейба, піднімаючи ярмурку на голові. – Відки він знає, що я хотів?
– А видиш! – мовив Страхоцький до Ілька. – Лейба каже, що то неправда. То він перший кинувся на вас? – обернувся він знов до Лейби.
– Він перший ударив мене.
– А ви його вдарили?
– Ні, ані разу! То ще не все, прошу високого трибуналу. Він обікрав мене.
– Брешеш, жиде! – крикнув Ілько.
– Я маю свідки. Він обікрав мене, а коли я упімнувся за своє, він ще й набив мене. Я три неділі лежав хорий.
– Ти міг лежати й три роки, бо й так нічого не робиш, тілько кров ссеш із людей, – буркнув Ілько.
– Мовчи, хлопе! – завищав суддя. – Ах ти, поганине! Чи бач його, обікрав, ще й набив, і ще й лається перед судом! Кличте свідків!
– Перепрошаю пана совітника, – відізвався Євгеній, – я хотів би запитати дещо у пана Лейби Хамайдеса.
– А, прошу, прошу! – поквапився суддя.
– Пане Лейбо, – мовив Євгеній, обертаючись до Лейби, – ви ще досі не сказали нам, де то була та бійка?
– Де була? Де була, то була, а бити не вільно.
– Ну, се вже побачимо, а я просив би відповісти мені на моє питання.
– Що я буду пану відповідати! – буркнув жид і відвернувся лицем до судді.
– Прошу занотувати в протоколі, що пан Лейба не хоче відповісти на моє питання. Ну, то, може, ви, Ільку, скажете нам, де се було?
– В моїй хаті.
– А що ж робив пан Лейба в вашій хаті?
– Видумав собі якусь крадіж і прийшов робити ревізію.
– Ну, то, певно, прийшов з війтом?
– Ні.
– З присяжним?
– Ні.
– З польовим або з ким-небудь із громади?
– Ні.
– Як то, сам?
– Ні, не сам. Узяв собі до помочі двох жидів і ще трьох піяків, таких, що у него днюють і ночують. Влетіли нападом до моєї хати, перестрашили жінку і дітей, а коли я запитав їх, яким правом нападають мене, Лейба казав мене в’язати, а потім кинувся на мене з буком. Ну, я мусив боронитися.
– Правда се, пане Лейбо? – запитав Євгеній.
– Неправда!
– Ага, преці маємо відповідь.
– Нехай свідки скажуть, – мовив Ілько.
– Прошу високого трибуналу, я противлюся його свідкам.
– Але ж се ваші власні свідки, ті, яких ви привели, – мовив протоколянт.
Жид не знав, що на се сказати. Покликали першого свідка, Лейбового зятя Гершка.
– Скажіть нам, Гершку, що ви знаєте про сю справу? – запитав суддя.
– Я те знаю про сю справу, – забалакав Гершко швидко, мов говорив вивчене напам’ять, – що отсей Ілько вкрав у мойого тестя вночі...
– Перепрошаю пана совітника, – перервав його бесіду Євгеній, – я би просив заприсягти сього свідка.
– Що? Заприсягти? – скрикнув Гершко і зирнув на адвоката ненависним оком.
– Ага, ага, заприсягти, – похопився суддя і нараз зупинився. – Але-бо... А пан прокуратор мають який внесок?
– Згоджуюся з внеском пана оборонця.
– Ну, Гершку! Будеш присягати, – обернувся суддя до свідка.
– Я? Присягати? На таку дурницю?
– То не дурниця. Ви зачали говорити про крадіж, – замітив Євгеній.
– Про крадіж? Що то за крадіж? Ділетка кукурудзи – хіба то крадіж? – змагався жид.
– Принесіть тору*! – мовив суддя до возного.
Жид поблід, затремтів.
– Прошу високого трибуналу, я не буду присягати.
– Мусиш, лайдаку! – озвірився на нього суддя.
– Я не можу. Я не знаю сеї справи докладно. Я нічого не бачив. Я бачив, але не все. Я... я... Я Лейбин свояк. Я зрікаюся свідоцтва.
– Прошу записати заяву свідка до протоколу, – спокійно мовив Євгеній.
Гершка пустили. Він сів на боці і почав хусткою обтирати піт із чола; був увесь мокрий, мов із лазні вихопився. Все тіло на нім дрожало.
Другий жид таки мусив присягати, але був так змішаний, що з його зізнань ніхто не міг бути мудрий. Про крадіж він чув від Лейби, бійку бачив – се було в Ільковій хаті, але чого він там зайшов і як прийшло до бійки, сього він не міг собі пригадати. Покликано хлопів. Ті присягали байдужно, але з їх зізнань стверджено зовсім не те, чого хотілося Лейбі. Виходило, що про крадіж кукурудзи Лейба почав говорити аж того дня, коли зчинилася пригода, що того дня мали бути вибори до ради громадської, що Лейба перед тим радився з деким із громадян, як би не допустити Ілька до ради, і ухвалено кинути на Ілька підозріння за крадіж, наробити йому сорому ревізією в його хаті і так знеславити його в громаді. Лейба казав війтові йти на ревізію, але війт не хотів, то Лейба пішов сам, і так зчинилася бійка.
– Чи у вас Лейба така велика власть у селі, що може розказувати війтові? – запитав Євгеній.
– О так, у нас що Лейба скаже в селі, то мусить бути.
Переслухи скінчилися. Встав прокуратор.      
– Справа про крадіж досі невияснена, і щодо неї ведеться слідство; в усякім разі на оскарженім тяжить підозріння. А справа побиття Лейби очевидна, оскаржений сам признався. Всі зізнання свідків у тім факті нічого не можуть змінити, бо про конечну оборону тут не може бутимови. От тим-то я піддержую оскарження і прошу засудити оскарженого.
Євгеній почав вияснювати справу, але бачив, що суддя немов дрімає і майже не слухає його промови. Він говорив коротко, зводячи докупи зізнання свідків і виказуючи нестійкість обвинувачення. Суддя, очевидно, почав нетерпеливитися. Протоколянт пильно писав щось на карточці.
– Розправа скінчена. Слухайте вироку! – пискнув суддя.
Всі повставали.
– В імені його величества цісаря, – зачав він, дивлячись на вікно, та потім нараз глипнув на Ілька, і його хопила за серце злість на сього мужика, що так багато часу мусив з ним згаяти, і він, хапаючися жменею за живіт і корчачись, пищав далі: – Ти, злодію, розбишако, суд признає тебе винуватим і засуджує на чотири тижні арешту.
Він зупинився, щоб перевести дух. В тій хвилі протоколянт всунув йому в руки записану картку паперу. Суддя перебіг її очима, і на його лиці виступив плачливий вираз.
– Але пан прокуратор піддержує оскарження! – мовив він майже крізь сльози, мов дитина, невинно висічена, нахиляючися до протоколянта.
Сей устав і щось живо почав толкувати йому. На лиці судді, мов на лиці дитини, малювалися за чергою зачудування, перестрах і тупа резигнація. Протоколянт сів на своє місце, а суддя взяв картку до рук і почав читати:
– Однако ж з огляду, що крадіж не доказана і що бійка була наслідком безправного нападу Лейби на дім Ілька і в тім разі зовсім оправданим супротивленням, то суд увільнює оскарженого Ілька Марусяка від вини і кари.
– Ай вай!1 – зойкнув Лейба.
Прокуратор поклонився і сів, переглядаючи дальшу справу. Євгеній і Марусяк, поклонившися судові, вийшли з зали.
– Я знав, що так буде, – радісно мовив Марусяк, перериваючи важкі Євгенієві думи при виході з сього захисту справедливості.
– Ви знали? А то відки?