ПЕРЕХРЕСНІ СТЕЖКИ

Повість

XXXI

По вечері Євгеній з о. Зваричем сидів іще якийсь час, розмовляючи про всякі справи. Правда, о. Зварич був не дуже великий майстер у веденні розмови. В гімназії він був звісний як «тупа голова»; ледве перелізши через матуру, він записався на теологію і скінчив її якось так, що ніхто ніколи не чув його голосу. Він у політику ніяку ніколи не мішався, ні з чим наперед не виривався, в студіях був остатній і перелазив з року на рік з тяжкою бідою, та все-таки якось переліз. У нього не було ні приятелів, ні ворогів; він не втискався нікому в знайомість; про його домашні, сімейні відносини ніхто не знав нічого понад те, що стояло в його nationale: що він син убогого дрогобицького передміщанина, зрештою від малої дитини сирота. Скінчивши теологію, він оженився, висвятився, дістав якесь сотрудництво в горах і зараз першого року повдовів. І знов потяглося одиноке життя. Його переносили з сотрудництва на сотрудництво, поки вкінці, по десятьох літах, йому не дали маленької парафії в Бабинцях.
Опинившися на селі яко священик, – зразу сотрудник, а потім парох, – о. Зварич виявив деякі нові боки своєї вдачі. Повільний, тупий до книжки, тяжкий на думання, він мав велику охоту до різних механічних праць, до токарства, стельмаства, до пасічництва і садівництва і всім сим умів ставати в пригоді селянам. Вдовець, одинокий, змалку привиклий до простого життя, він не потребував дерти селян за ніякі треби, жив майже нарівні з ними, читав не много більше, як освіченіші його парафіяни, переймався їх справами, помагав де і як міг. Сам про те не знаючи і не думаючи, витичуючи собі дорогу від заспокоєння одної селянської потреби до заспокоєння другої, він робив своїм тихим способом і в своїм невеликім крузі велике діло двигання народного життя на вищий ступінь. У крузі завзятих політиків та балакучих теоретиків-панотців о. Зварич не любив показуватися, а коли мусив там бути, приміром, на якімось празнику або соборчику, то сидів, звичайно, пикаючи люльку, мовчав, як на турецькім казанні, і від’їжджав, не раз не обмінявшися ні з ким ані одним словом, крім звичайного повітання.
Євгеній пізнав о. Зварича також при якійсь такій оказії і зразу не звернув на нього ніякої уваги. Поки йшли шумні диспути про етимологію і фонетику*, про Куліша** і Драгоманова, російську мобілізацію і шанси війни між Росією і Англією в Індії***, о. Зварич мовчав, пикаючи люльку і немов дрімаючи в куті старої софи. Далі перейшла розмова на ближчі справи, на вибори до сойму, на конечність якогось «порозуміння»; о. Зварич і тут мовчав так само, як мовчки прислухувався й Євгеній. Далі Євгеній закинув про найближче: про стан селянства по селах, про читальні, каси позичкові. Тут більша часть попередніх голосних бесідників значно притихла; пробували викручуватися загальними фразами про недозрілість народу до автономного життя, про глупоту і невдячність хлопа. І тут перший раз о. Зварич промовив. Винявши люльку з рота, він вижидав хвилину загальної тиші і пробовкнув мов віднехотя:
– А по правді скажіть: за що нам той хлоп має бути вдячний? Що ми для нього зробили?
– Як то? Як то? – загукали з усіх боків голоси і пішли вичислювати тисячні випадки та справи, де руська інтелігенція «стояла за хлопом». Євгеній пробував знов затамувати сей потік і підніс думку взятися всім до економічної санації селянства в повіті. Він звернув увагу на те, що багато селян позатягало позички в рустикальнім банку, платять лихварські проценти або занедбують сплату і попадають на ліцитацію. Чи не можна би як сьому зарадити? Оратори позвішували голови. «Що ми на се порадимо? Найпростіша рада була би: виняти з власної кишені гроші і поплатити хлопські довги. Але ми не крезуси. А вдодатку непорядність, глупота і негосподарність наших хлопів швидко вичерпала би й Ротшільдову касу*». Євгеній зачав доказувати можність рятунку, радив подумати про конверсію селянських довгів на нижче опроцентовані, притягнути до акції громадські каси, повітову раду, – але все се були тоді такі нові та нечувані речі, що палкі політики попросту закричали його. «Се неможливо! Де нам до того братися? Хто позичив у банку, той мусить заплатити» і т. д.
Євгеній пробував звернути увагу бесідників на те, що при ближчім огляді деталів справа може показатися не такою неможливою... «Ну, візьмім ваше село – кілько у вас довжників банку?» Показалося, що ніхто з завзятих політиків сього не знав.
– Ну, се вже сором! – мовив Євгеній.
– Хлопи криються з тим, – пробував викручуватися один, але всі чули в душі, що сей викрут нещасливий. Усім було ніяково. Євгеній пропонував усім присутнім порозвідувати, кождий у своїм селі, хто, де, і на кілько, і на які проценти задовжений. «Будемо мати такий виказ, то попробуємо подумати про способи санації». Оратори раді були такому виходові, що переносив справу в будуще, шумно обіцяли зробити все і роз’їхались. Розуміється, що про виконання ніхто й не подумав. Тільки один о. Зварич по кількох тижнях зголосився до Євгенія з детальним виказом усіх довжників у своїм селі. Показалося, що там у рустикальнім банку задовжених було мало, але найбільше сиділо по кишенях приватних лихварів-жидів, а то й своїх братів, багатших селян. Почали радитись оба над способами рятунку. Євгеній мав перевести переписку з банком крилошанським у Львові, чи сей не захотів би взяти на себе конверсії сих довгів; о. Зварич мав шукати деяких місцевих способів. Через тиждень він знов явився в Євгенієвій канцелярії і сказав йому, що знайшов спосіб конверсії і переписка з банком крилошанським уже непотрібна. Євгеній був того дня дуже занятий і не мав часу розпитати його, який се спосіб, а о. Зварич, очевидячки, не мав охоти розводитися широко, що се за спосіб, і так вони розсталися. Се було досить швидко по оселенні Євгенія в місті. Аж пізніше, по розмові з Вагманом, Євгеній почав догадуватися, що се Вагман став йому тут у пригоді. Він бажав сьогодні розвідатись про се докладніше.
– Слухайте, отче, – мовив він, закурюючи цигаро, – я, властиво, так і не довідався  від вас, як ви зробили з тими вашими довжниками?
– Так, як ви радили, – мовив о. Зварич, пикаючи свою невідступну люльку.
– Як то?
– Конверсію.
– Яким способом?
– На п’ять процент.
– В якім банку?
– В жаднім.
– Ну, а як же? Відки взяли грошей? Адже тих ваших довжників було більше як на шість тисяч?
– Півсеми тисячі.
– Се ж великі гроші.
– Ми позичили десять тисяч на п’ять процент, і се нам менш докучає, як ті півсеми на лихварські проценти. Знаєте, там деякі платили по крейцару від ринського щотижня!
– Хто ж вам дав десять тисяч? На яку гіпотеку?
О. Зварич бухав клубами синявого диму і всміхався.
– На яку гіпотеку? На мою бороду.
– Але ж у вас і бороди нема!
– А бачите. А проте гроші дістав. І без ніяких формальностей.
– Але від кого ж?
– Od dobroczyńcy, nie pragnącego wymienienia jego nazwiska1.
– Ха, ха, ха! – засміявся Євгеній. – Od dobroczyńcy! Значить, від Вагмана.
Лице о. Зварича протяглося.
– Ви відки знаєте?
– Значить, угадав! – сміявся далі Євгеній. – Знаєте, він був раз у мене і зарекомендувався мені яко добродій добродіїв. Ви сказали «dobroczyńcy», і мені зараз пригадалися його слова.
– Він вам говорив про мою позичку?
– Ні, але згадував про вас.
– А чого він у вас хотів?
– Е, там... інтерес... Зрештою поговоримо й про се... Але скажіть мені, як се сталося, що він дав вам такі великі гроші?
– Він просив мене не говорити про се нікому.
– А мене відіслав до вас, щоб ви дали мені поняття, що він за чоловік.
– Гм... то диво! Та зрештою... Ну, певно, він боїться, щоб інші жиди-лихварі не дізналися, що він помагає виривати хлопів із їх пазурів. А то би з’їли його!
– А я думаю, що вони знаються з собою, як лисі коні. Не бійтеся, жиди не зроблять йому нічого.
– А з тими грішми то аж мені самому дивно було. Знаєте, я знав Вагмана ще здавна. То була хлопська п’явка – не дай Господи! Кілько людей той чоловік з торбами пустив!.. А від кількох літ якось щез, хлопам не зичить, відпродує обійстя, закуплені на ліцитаціях, назад хлопам. Кажуть, що тепер на панів кинувся.
– Що за причина такої зміни?
– А хто його знає. То страх мудра бестія. Може, занюхав там ліпший зиск. А на наших повітових панів він лихий за сина.
– Хіба він мав сина?
– Мав. Парубчак був так собі, гусяче повітря. Але староста за щось хотів допекти Вагманові і постарався, щоб його сина взяли до війська. Ну, розщибався Вагман, платив на всі боки, мало до криміналу не дістався, їздив до Львова, – ніщо не помогло. Ще гірше розлютив наших матадорів, бо там десь повиволікав різні їх справки, шахрайства та підкупства. Ну, і помстилися на нім: син як пішов до війська, то вже більше не вернув.
– Як то?
– Нездара була, слабовите. Ну, а там – знаєте... Жид, нездара, ще, може, мали на нього око, ну, та й замучили. Не минули три місяці, а Вагманового сина випустили з касарні – але на окописько. То відтоді Вагман зробився, як кажете, добродієм добродіїв.
– Се він сам так говорив вам?
– Ні. Се я догадуюся.
– Але пощо ж би в такім разі він брався воювати з лихварями-жидами і помагати хлопам?
– Або я знаю.
– Що йому за інтерес зичити гроші на непевне, от, наприклад, вам? Адже ж я певний, що у вас маєтку нема настілько, щоб міг на вас пошукати десять тисяч.
– За мене цілого ніхто й півтисячі не дасть, – мовив о. Зварич, махнувши рукою.
– Ну, то на яке ж він дав вам гроші?
– А на яке? Я йому розповів, яка справа. «Добре, – каже, – рятуйтеся. Я вас, отче, знаю, ви чесний чоловік. Дайте мені скрипт, зобов’яжіться самі вести сю справу і сплачувати мені довг з процентами, то я вам гроші дам. А з хлопами я не хочу мати ніякого діла. І щоб ніхто не знав про се, ані в селі, ані в сусідстві, прошу вас. Нікому не кажіть!» Та й по всій параді. Я зараз підписав скрипт і – гроші в руку. І до тижня всі хлопські довги в цілім селі сплачені, викуплено сто моргів, а я зробився громадським банкіром, і касієром, і екзекутором.
– І сплачують довжники?
– Точнісінько. Правда, треба лазити, пильнувати, радити, упоминати, – ну, але у мене власного діла небагато, то й лажу по селі.
– Ну, а якби так, не дай Боже, вас не стало? Що тоді?
– Я се говорив Вагманові. А він сміється. «Що то вас обходить? Я ризикую, а не ви».
– Дивно! Дивно!
– Стрілило щось до голови жидові. Ну, а нам чому не користати? Ех, якби-то наші кондеканальні хотіли троха менш політикувати, а більше попрацювати! Адже Вагман міг би зробити таку вигоду не мені одному. Знаєте, його числять на півміліона оборотових грошей. Се мені інші жиди говорили. Адже тими грішми можна би при добрім порядку за десять літ цілий наш повіт вирвати з лихварських рук.
Довго ще вночі розмовляли Євгеній і о. Зварич, перебираючи сільські болячки та можливі й неможливі способи рятунку. Правда, о. Зварич, занявшися справою викупна селян із довгів, мало звертав уваги на інші справи. Про заснування читальні в селі не думав, а такі випадки, як затроєння дітей при щепленні віспи, як вибори до ради повітової і громадської, заставали його зовсім не приготованим. Він знав тільки своїх довжників у селі, але навіть не пробував витворити з них якусь свою партію і навіть стояв на тім, що всяка така партійна робота – непотрібна і шкідлива. Євгеній надармо силкувався переконати його, що се помилка. О. Зварич, як і всі чесні люди з обмеженим кругозором і тісною головою, вперто стояв на своїм, і вони пішли спати, не договорившися до нічого путнього.

XXXII

Термін у Гумниськах був назначений на дев’яту рано, тож Євгенію треба було виїхати з Бабинець дуже вчасно, щоб поспіти на сю годину. І справді, він виїхав, не бачившися рано з о. Зваричем, і велів Беркові поганяти не гаючись. Але насеред села мусив зупинитися. Коло криниці ждала на нього купка селян. Вони здалека поклонились йому і, держачи шапки в руках, наблизилися до брички.
– Здорові були! – привітав їх Євгеній. – А що, панове?
– Та ми хотіли би з паном побалакати, – мовив один із селян.
– Коли ж бо у мене часу мало. Спішуся на термін до Гумниськ.
– Ще пан стануть на час. А ми би дуже просили...
Євгеній велів Беркові зупинити коней. Селяни обступили бричку.
– Поперед усього прошу шапки на голови!
– Та вже най пан вибачають, – мовили селяни, беручи шапки під пахи. – Ми й так постоїмо.
– Ні, так я з вами й говорити не хочу.
Вони нерадо понадівали шапки.
– Ну, що ж там у вас?
– Та ми би хотіли порадитись...
– Перепрошаю... Ви, бачиться, були вчора у о. Зварича разом з тими, – мовив Євгеній до одного з селян, пізнавши його. Інші всі були незвісні йому.
– А так, – мовив той.
– Чому ж ви вчора не говорили те, про що хочете говорити тепер?
– Та... при єгомостеві ніяково. Єгомость не люблять... гніваються, коли хто говорить не до річі.
– Ну, що ж таке не до річі ви хочете сказати мені?
– Та ми би хотіли питати... Пан, певно, читають казети... Чи то правда, що навесну має бути велика війна?
– Війна? А відки ж мені се знати? Може, буде, а може, й ні.
– Ага, чуєте, куме, – моргали селяни один на одного, – може, й буде... Чуєте, що пан кажуть?
– Але чим же се таке цікаве для вас?
– Як-то? Для нас? Адже для нас цікавіше, ніж для кого. Коли війна, то кого женуть найбільше на війну? Хлопських дітей.
– Ну, то правда, – мовив Євгеній. – Але се ще не таке певне, чи буде війна. Певніше те, що не буде.
– Е, пан так тілько кажуть, аби нас не лякати, – недовірливо мовив один селянин.
Євгеній усміхнувся.
– Виджу, що вже без мене хтось порядно налякав вас.
– То пан кажуть, що в казетах іще нема певності про війну?
– Але ж то у газетах зовсім нічого ні про яку війну не говорять.
– А може, пан не читали тих найстарших казетів... тих цісарських... що від самого цісаря до всіх губернаторів і до всіх старостів ідуть? – закинув один селянин.
Євгеній чимраз ширше витріщував очі.
– Що вам, люди? Про які се газети ви говорите? Таких газет зовсім нема. Від цісаря до старостів жадні газети не йдуть.
– Е, пан жартують. Нам казали, що йдуть і що в них написано виразно, що навесну буде велика війна між нашим цісарем і москалем. Але між нарід сеї відомості не пускають, щоби нарід не полошився.
– Не слухайте сього, люди! Хто се вам наговорив?
– Та вже хто наговорив, то наговорив. Ми тілько хотіли знати...
– Як же ж ви будете знати, коли не вірите! – мовив Євгеній з досадою в голосі.
– Ей, пане! – гірко промовив селянин. – Вам то дурниці, а нам... Нашим дітям... Адже то війна, то не жарти.
– Але ж ні про яку війну нічого не відомо.
– Не відомо, кажете. А отже бранка буде.
– Бранка? Ну, певно, бранка буде, як кождого року. Та хіба се така страшна річ?
– Як кождого року? Е, ні, пане. То не така бранка. То перед війною бранка, така, що лише кривого та сліпого пустять.
– Та хто се наговорив вам? Люди, хрестіться!
– Та ми власне про се хотіли пана спитати.
– Про що?
– Та про тоту бранку.
– Кажу вам: бранка буде така, як кождого року.
– А рекрутів зараз поженуть до огню?
– До якого огню?
– Ну, пане. Видно, що ви тої річі не знаєте, – мовив один селянин.
– А я виджу, що з вами нема що говорити, – мовив Євгеній. – Гоніть, Берку!
Але поки Берко рушив з місця, один селянин скочив у бричку.
– Вибачайте, пане, – мовив він. – Їдьте, Берку! Я потому за селом злізу.
Бричка рушила. Селянин сів обік Євгенія.
– Ну, скажіть мені, будьте ласкаві, – обернувся до нього Євгеній, – що се за дурниці натуркав вам хтось у голову?
– Та я би пану сказав, але бачите, – і він моргнув на Берка, що, обернений до них плечима, поганяв коні.
– Та говоріть, говоріть! Бричка туркоче, то він не зрозуміє.
Селянин, присунувшися до нього ближче, почав оповідати.
– Та от так. Знають пан пана Шнадельського?
– З лиця не знаю, а так дещо чував.
– То правда, що то великий пан?
– Не знаю, чи великий на зріст.
– Ні, я не про зріст. Але так, учений пан, великий адукат?
– Здається, що не дуже.
– Не дуже? Ой, дуже. Кажуть, що був у суді, а як пізнав там усі порядки, то поїхав до Відня до самого цісаря і сказав так: «Найясніший монархо! В Галіції суди дуже несправедливі, простому народові велика кривда дієся». То найясніший монарха позволив йому виступити з суду, і зробитися адукатом, і боронити простий нарід.
– Хто вам се сказав? – з зачудуванням спитав Євгеній.
– Та так скрізь по селах говорять.
– Бо я інакше чув, – мовив Євгеній. – Я чув, що пан Шнадельський був у суді, покрав там щось, і його нагнали. А адвокатом він не є і не має права бути.
Селянин похитав головою при тій мові, – очевидно, не вірив їй.
– Е, то, може, пан не про сего Шнадельського чули. Бо сей – то дуже великий пан і вчений адукант.
– Я чув тілько про одного Шнадельського, – мовив Євгеній. – Ну, але коли конче хочете, щоб то був не той, то нехай вам буде й не той. Ну, і що ж він?
– Та був у нас у селі, в громадській канцелярії, і оголосив: навесні буде велика війна, а взимі незадовго буде велика бранка. Будуть брати всіх, хіба кривих та сліпих ні, а кого візьмуть, то зараз у мундур, до обрихтунку, а потім зараз до огню. А хто би хотів реклімуватися або й так увільнитися, то нехай удасться до него. Він один може то зробити. Правда, що то буде троха коштувати, але іншої ради нема.
– А питали ви його, кілько би то коштувало?
– Казав, що найменше п’ять соток.
– Видно, на багачів полює. Ну, і що ж, зголосилися деякі до нього?
– Та в нашім селі нас вісім. У мене син одинак, власне має йти до першої класи, а у кума Степана старший син жонатий на боці, вийшов із клас, а молодший при батькові на господарстві, а у Демка п’ятеро дітей дрібних, тілько старший здатний до праці. І так у кождого коли не се, то те. То вже гадаємо собі: ліпше мені півгосподарства стратити, ніж свою дитину на явну загибель пускати. Адже господарство – річ набутна, а своєї крові жаль.
– Ну, і подавали ви йому деякі завдатки?
– Та певно. Без того й говорити з нами не хотів. Нижче десятки й не дивився. «Не думайте, – говорив, – що то легка річ!» Я дав п’ятнадцять ринських, а деякі й по двацять подавали.
– І кажете, що в уряді громадськім се голосив?
– А так.
– І багато людей се чуло?
– Та щось нас п’ять чи шість.
– Війт чув?
– Ні, війт вийшов. А нас він просив не розголошувати сего. «Бо, – каже, – наказ вийшов із Відня робити все в тихості, аби нарід не перепудився».
– І як гадаєте, чи тілько в вашім селі він був у тій справі?
– Ей, де! Був і по інших. Декуди люди не хочуть признатися, а деякі говорять. Та він і інші адукацькі справи провадить. Береся ґрунти виходжувати, лівентарі виробляти.
– І за все каже собі так платити?
– Ну, та певно. Без того не можна.
А по хвилевій мовчанці селянин запитав:
– Ну, і що ж нам пан радять робити? Виходжувати тото увільнення чи ні?
– Що ж я вам буду радити? – мовив Євгеній, у якого в серці бралася розпука при тім оповіданні. – Знаєте, господарю. Аби я вам і найліпше порадив, то знаю наперед, що мене не послухаєте і зробите так, як вам скаже той пройдисвіт. А в такім разі шкода моїх слів.
– Та най пан не гніваються! – мовив селянин, трохи ображений Євгенієвими словами. – Ми пану дурно не схочемо.
Євгеній скипів.
– Стійте, Берку! – скрикнув він.
Бричка зупинилася.
– Прошу вас, пане господарю, злізайте і не доведіть мене до злості!
Селянин зліз. Він, очевидно, не надіявся сього. Опинившися на землі, він ще раз обернувся до Євгенія.
– І нічого нам пан не порадять?
Євгеній ужив усіх сил своєї душі, щоб перемогти своє зворушення і свій біль над темнотою та поганими привичками тих людей.
– Слухайте, чоловіче. Говорю вам по щирості і нічого від вас не хочу за сю раду. Не дайте себе обдурювати! Ніякої війни ані великої бранки не буде. Ніякий пан ані адукат не має права увільнити ваших дітей від війська, окрім тих, що мають право до рекламації. Хто вам інакше говорить, той дурить і туманить вас. Розумієте?
– Т-та розумію, – якось нерадо мовив селянин.
– Ті гроші, що ви йому дали, то так як би в болото викинули. Коли маєте свідків, то скаржте його до суду за видурення, розумієте? То його замкнуть до криміналу, і побачите, що він за адукат. А не маєте свідків, то плюньте в те місце, де були гроші. А більше йому не давайте і інших остерігайте. Зрозуміли?
– Та зрозумів.
– І вірите мені?
Селянин почухався в потилицю.