ПЕРЕХРЕСНІ СТЕЖКИ

Повість

XXVII

– Завтра маємо аж три терміни в гумниськім суді, – мовив до Євгенія конципієнт, подаючи йому до перегляду цілу пачку різних актів.
– Які терміни?
– Два досить важні, в ґрунтових справах. Третій – крадіж, але може мати певне значіння, бо справа потроха на політичнім підкладі. Одна партія в селі хоче позбутися немилого їй члена громадської ради і заденунціювала його за якусь крадіж. Найгірше те, що судить Страхоцький.
Євгеній кивнув головою, переглядаючи акти.
– Надто треба би там побрати деякі інформації, виписи з книг ґрунтових і з регістратури. Як пан меценат думають, чи маю їхати сьогодні і підночувати у о. Зварича, чи аж завтра досвіта?
– Я сам поїду, – промовив Євгеній.
– Пан меценас поїдуть? – не без зачудування запитав конципієнт, що привик був досі сам їздити на такі «дрібні» терміни.
– Поїду. Мені треба поговорити з о. Зваричем, а з поворотом заїду до Буркотина.
Він задзвонив. За хвилю ввійшов Баран і мовчки став коло дверей канцелярії.
– Слухайте, пане Баране, будьте ласкаві замовити мені фіакра. Там на п’яту годину вечора щоб був готовий. Скажіть, що поїдемо до Гумниськ. Ночувати будемо в Бабинцях. Розумієте?
Баран кивнув головою, всміхнувся і стояв на місці.
– Ну, що? Маєте ще що сказати?
– Пан меценас самі їдуть?
– Сам.
– То, може, треба чотири коні?
– Чотири коні? А вам що такого? Пощо чотири коні?
– Ну, я думав...
– Прошу вас, не думайте нічого, але йдіть.
Баран похитав головою, мов щось не хотіло поміститися йому в голові.
– То вистарчать два?
– Вистарчать, вистарчать.
– Але конче мусять бути чорні, правда?
Євгеній зірвався з місця і наблизився до Барана – не з гніву, але з зачудування, бажаючи заглянути йому в очі. Конципієнт голосно зареготався.
– Що вам, пане Баране? Для чого вам здається, що мусять бути чорні?
– Ну, я так думав.
– Але відки приходите до такої думки?
– Ну, чую, що пан меценас самі їдуть...
– Так що з того?
Баран вибалушив на нього свої очі з виразом тупого нерозуміння. Євгеній лагідно поплескав його по плечі.
– Ні, ні, пане Баране, мені про те байдуже, чи коні чорні, чи білі, аби тілько добре бігли і аби бричка була добра. Прошу вас, ідіть і замовте, і зробіть усе, як треба.
Баран вийшов, усе ще похитуючи головою, мов сам собі не вірячи.
– Що се з ним? – питав Євгеній конципієнта.
– Не розумію.
– Видно, в його голові щось засіло. Він натякає на щось, а не хоче сказати.
– Я заходив до нього пару разів до його хати, – все клячить перед образом і молиться. І очі в нього мов заплакані.
– Чи не ходить він на ту єзуїтську місію? – запитав Євгеній.
– Розуміється, що ходить. Здається, минувшої суботи сповідався перед єзуїтом. А під час одного казання дістав нападу епілепсії – на фіакрі його привезли.
– Доведуть хлопа до божевілля, от що! І так доводять баби до істерії, до галюцинацій, до того, що їдять землю та моряться голодом. А сьому бідоласі небагато треба, щоб зовсім збити його з пантелику. Припускаю, що єзуїт наговорив йому всякої всячини і ще й покуту завдав за те, що служить у жида.
На тім розмова урвалася. Євгеній засів до своєї роботи. Він вибирався на кілька день із дому; треба було дещо зреферувати, дати диспозиції конципієнтові і писарям.
О п’ятій на подвір’я заїхав фіакер. Євгеній був у своїм покої і кінчив пакуватися. Застукано в двері, і ввійшов Баран.
– Прошу пана меценаса, фіакер заїхав.
– Хто їде?
– Берко... рудий Берко, той, що з паном конципієнтом усе їздить.
– Добре, добре. Ну, а коні чорні?
Євгеній, усміхаючись, зирнув на нього, але Баран дивився на нього поважно, якось суворо і мовчав.
– Слухайте, пане Баране, – мовив Євгеній. – Ну, скажіть по щирості, пощо ви питали мене про чвірку і про чорних коней?
Баран уперто вдивлявся в його лице, немовби хотів там вичитати щось таємне, а потім, озирнувшися поза себе, промовив майже пошепки, зо страхом:
– То ще не настав час?
– Який час?
– Що ви маєте їздити по краю чвіркою чорних коней.
– Я? Що ж я, магнат який?
– Е, що там магнат! – згірдно мовив Баран. – Чвіркою чорних коней... їздити по краю і збирати народ... І накладати свою печать на тих, хто увірить у вас...
Він говорив ті слова звільна, з притиском, немов повторяв вивчене напам’ять.
– Що се ви говорите? – дивувався Євгеній.
– Пан ліпше знають, що я говорю, – мовив Баран, не зводячи з нього очей.
– Та пощо би я мав те все робити?
– Пан ліпше знають.
– Але за кого ж ви вважаєте мене, Баране?
– За того, ким пан є направду.
– А хто ж я такий?
Баран перехрестився і, видимо, збираючися з усею силою свого духу, сказав твердо:
– Антихрист.
У Євгенія похололо в серці – не від сього слова, а від того виразу божевільної певності, який було видно в Барановім лиці.
– Але ж, Баране, бійтеся Бога, що вам приснилося! – мовив він лагідно. – Я хрещений чоловік, такий, як і ви. Відки мені до антихриста?
– І антихрист має бути хрещений, тілько фальчивим хрестом.
– Але відки ж ви се знаєте, що се власне я?
– Знаю, відки знаю.
– Ні, не може бути, щоб ви се самі виссали з пальця.
– Певно, що ні.
– Значить, вам наговорив хтось.
– Наговорив чи не наговорив... А сказав такий, що мусить се знати.
– Ну, хто такий? Скажіть, не бійтеся. Я не скажу нікому.
– Не скажете? Ану, закляніться Божим ім’ям.
– Їй-богу, не скажу.
– Ну, так знайте... Отець місіан мені сказав, – прошептав Баран із виразом великого страху на лиці.
Євгенію досить було не до сміху, але, почувши сей Баранів секрет, він не міг зупинити себе, щоб не зареготатися.

XXVIII

Вечором того самого дня Баран стояв близько дверей Вагманової спальні, держачи капелюх у руках. Вагман сидів на простім дерев’янім кріслі край старого бюрка, купленого десь на ліцитації і посковуваного залізними штабами. Кождий сторож його камениць був обов’язаний щонайменше раз на тиждень здавати йому реляцію з усього, що діялося в домі, що чув і бачив. Се була його поліція.
– То, кажете, з Буркотина хлопи? – допитував Вагман у Барана. – Напевно з Буркотина?
– Та напевно. Я говорив з ними, як вийшли від адвоката.
– Ну, і що ж казали?
– Кляли нашого адвоката. Казали: видно, пан підкупив його, бо хоче запропастити їх справу. Казали, що відобрали свою справу від него.
– Овва! Овва! – цмокнув Вагман. – Ну, і що далі?
– А нині рано сам маршалок був.
– Що?
– Сам маршалок. Чвіркою заїхав. До адвоката ходив нагору.
– Овва! – скрикнув Вагман, чудуючись.
– Балакали щось, але не дуже довго.
– Ну, ну!
– Маршалок вийшов, а по якімсь часі адвокат вибіг щодуху і довго балакав щось у міськім саду з якоюсь панею. Я дивився крізь шпару в паркані, але розмови не міг чути.
– Що то за пані?
– Якось не міг пізнати. Так щось на Стальського жінку подібна.
– Стальського жінка? Плакала перед ним?
– Ні, не видно було. Говорили живо, далі вона встала, ніби загнівана, і пішла, не прощаючися з ним.
– Гм! Гм! Ну, і він поїхав?
– Поїхав о п’ятій на термін до Гумниськ. У канцелярії казав, що буде ночувати у отця Зварича, а з поворотом буде в Буркотині.
– Ага! Ну, ну. А що ще чувати?
– Та нічого.
– Не був ніхто у вас?
– Був пан Щварц.
– Хто? Пан...
– Пан Шварц. Той, що з суду нагнали.
– А він чого хотів?
– Питав за вами.
– За мною?
– Так. Питав, чи буваєте часом у нашого адвоката.
– А ви що сказали?
– Я сказав, що ні.
– А пощо йому треба се знати?
– Не знаю.
– А про адвоката не питав нічого?
– Та питав. Чи багато людей до него приходить? Чи він ночує дома, чи пізно приходить уночі? Чи бувають у него які дівчата? Чи приймає гостей?
– Треба пильнуватися того панича. Як буде вас ще що розпитувати, на все кажіть: не знаю, не бачив, не чув!
– Він казав, що розвідає се все не для себе, а для пана старости.
– Що? – аж скрикнув Вагман, схопився з крісла і почав ходити по тіснім покою. Потім, зупиняючись перед бюрком, мовив немов сам до себе:
– То байки. Найліпше не боятися їх.
І, обертаючися до Барана, він дав йому кільканадцять центів і мовив:
– Не бійтеся нічого. Він тілько страшить вас. Ані староста, ані Шварц не зробить вам нічого. Кажіть: не знаю, не моя річ – та й по всьому.
З тим і вийшов Баран від Вагмана. Він так привик говорити свойому господареві всю правду, що тепер почував правдиву гризоту сумління, затаївши перед ним найважнішу подію минулого тижня, свою сповідь у отця місіонаря і одержану від нього звістку, що адвокат, який жиє під одним дахом із ним, – се антихрист у власній особі, що він незабаром почне збирати народ і печатати всіх своєю печаткою і всі попечатані пропадуть навіки. Ся звістка страшенно мучила його. Він майже щоночі в часі молитви діставав нападів епілепсії, а в полудне від дванадцятої до першої «мусив» відбути варту перед адвокатовими вікнами. В його хорій голові чимраз більше утверджувалася думка, що він мусить пильнувати сього ворога Христової віри, мусить впору остерегти перед ним людей. Але про все те говорити Вагманові він не важився – адже Вагман невірний жид, готов висміяти, а може, навіть нагнати його зі служби. Нинішнє поводження адвоката, коли він виявив йому своє підозріння, не розвіяло його певності, а сміх адвоката при згадці про отця «місіана» видався Баранові якимсь страшним, пекельним сміхом і проняв його морозом.
«Так і є! Се несамовитий чоловік! Недаром мене при нім так щось за серце стискає. І запах якийсь від него йде – зовсім як сірка. І очі у него... Треба пильнувати його! Баране, не дайся!»
І, чуючи в кишені кільканадцять центів, він зайшов до шинку, щоб випити на відвагу. Горілка прогонює погані думки.
В шинку було кілька гостей – міщан і міщанок, що сиділи за столом, п’ючи пиво з гальб і голосно розмовляючи. Баран підійшов до шинквасу і велів дати собі чарку горілки. Поки він пив її, з сусідньої комнати виглянув Стальський.
– А, Баране! – гукнув він. – Добрий вечір!
– Дай Боже здоровля пану! – відповів Баран, обтираючи вуси від горілки.
– Ходи-но сюди, щось маю тобі сказати!
– Е, що там казати. Найліпше, якби пан казали от шинкареві дати ще одну шнапатирку.
– Ну, а ти що думаєш, не скажу? Ходи сюди!
Баран увійшов до сусіднього тісного закамарка, де був тільки один стіл і два ліжка. Стальський сидів тут сам один, п’ючи пиво.
– Сідай. Що будеш пити? Пиво чи горілку?
– Е, або то я пан, аби пив пиво? По чім мені пити пиво? Я простий чоловік, вип’ю горівки.
– Пане Елькуно, прошу дати кватирку, але доброї, чистої житньої, з анижем.
Баран сидів, понуривши голову.
– Чого зажурився? – питав його Стальський.
– Ет, пане, кождий має свойого черв’яка, що його гризе.
– Залий бестіального! – мовив Стальський, ставлячи перед ним горілку і наливаючи чарку.
Баран випив.
– Ось солений рожок, закуси.
Баран розламав рожок і почав звільна хрупати його.
– Ти гніваєшся на мене, Баране?
– Я на пана? А за що?
– Ну, то добре, що не гніваєшся. А що ваш пан адвокат?
– Виїхав сьогодні. До Гумниськ на терміни.
– Так? А то що таке? Досі не їздив, а тепер нараз...
– І мене се здивувало. Знають пан... Пан говорили, що знають його змалку. Як пан думають, самовитий він чоловік, чи ні?
– А то як ти думаєш?
– Та я ходив до сповіді до ксьондза єзуїта. А ксьондз єзуїт питають мене, де я служу. А я кажу, що у Вагмана за сторожа. А ксьондз далі: а хто там живе в тім домі? А я повідаю: ті й ті. От же як ксьондз єзуїт не всяде на мене! То не досить, що служу у такого жида, що гірший від Юди Скаріотського, ще й услугую такому адвокатові, що є правдивий антихрист, що хоче перевернути весь порядок на світі. То я подумав собі: спитаю пана офіціала, може, пан знають.
– Що ж, небоже Баране, ксьондз єзуїт, певно, на тім ліпше знається, ніж я. Се так. Ще перед кількома днями я, може, був би сміявся з того. Але тепер...
– Що, ви також переконалися? – спішно, пошепки спитав Баран.
– Переконався – не переконався, але хотів би переконатися і потребую твоєї помочі.
– Ну, що, що?
– Бачиш, запросив я його вчора вечором, на свою біду, до себе додому. І що ж ти скажеш, прийшов і відразу збаламутив мені жінку.
– Як то збаламутив?
– Та так, що я сам не розумію. І слова до неї не мовив, тілько подивився – і жінка здуріла. Всю ніч не спала, а все ходить по покою і говорить, ніби сама до себе, ніби до нього. Тільки й чути: «Слухай, Геню» та «Слухай, Геню». Що вже я уговорював, щоб ішла спати – де там! Ходить, як одуріла.
– Господи! – з переляком крикнув Баран. – Адже ж, очевидно, нечиста сила.
– Та боюся, чи не очарував він її так, як то, знаєш, буває, що жінка втікає від чоловіка, біжить за ним, забуває сором і все.
– Очарував! Очарував! – шептав Баран, киваючи головою.
– Кажеш: очарував? Хіба ти знаєш щось?
– Авжеж, знаю. Адже сьогодня перед полуднем розмовляли обоє отут у саду.
– В саду? Прилюдно?
– Ну, в саду було майже пусто. Я дивився крізь шпару в паркані. Поговорили і розійшлися.
– А вона до нього до покою не ходила?
– Ні.
– Слухай, Баране! Ось тобі від мене маленький завдаток, – і Стальський втиснув йому в долоню срібного ринського, – допоможи мені в тій справі. Як ще раз зійдуться – чи вдень, чи вночі, у себе чи де – дай мені знати. Я тобі віддячуся.
– Та добре, – мовив Баран, ховаючи гроші.
– Але нікому не кажи, що я просив тебе!
– Розумію, розумію.
– А як що до чого, то скоч до мене до канцелярії, а як мене там нема, то додому, по дорозі заглянь сюди. Я конче бажав би їх захопити разом.