Реалізм (від латинського слова, що означає "суттєвий", "дійсний") — художній метод, що полягає у правдивому, об'єктивному і всебічному відображенні дійсності засобами, властивими тому чи іншому видові мистецтва.
Мета реалізму — глибоке пізнання світу і художнє відображення його. Основним принципом реалістичного мистецтва є типізація — художнє узагальнення життєвих явищ і людських характерів.
Для реалізму характерний конкретно-історичний підхід до явищ життя — історизм. Образ людини митець-реаліст подає як явище соціальне, що розвивається залежно від змін суспільного життя.
Як художній метод реалізм сформувався в Європі в епоху Відродження (ХІV-ХVІ ст.), хоча термін цей почали вживати з середини XIX ст.
Реалізм пройшов у своєму розвитку низку етапів, а корінням своїм сягає аж до античного світу.
Елементи реалізму присутні вже в античній літературі. Почуття й переживання людини, її мрії, родинно-побутові проблеми знаходять своє відображення в епоху античності у творах Софокла, Евріпіда, Плавта та інших.
І в наступні історичні періоди реалістичні риси були притаманні літературі.
Особливо сильні реалістичні тенденції з'явилися в епоху Відродження (Ренесансу). Письменники цієї доби (В. Шекспір — Англія, М.Сервантес — Іспанія, Дж. Боккаччо — Італія, Ф. Рабле — Франція) уславили людину не за її походження, знатність, титули, посаду, а за її розум, волю, моральні якості.
Наступний етап у розвитку реалізму — епоха просвітництва (ХVІІ-ХVІII ст.), коли сформувався просвітницький реалізм. Письменники цього часу (Ш.-Л. Монтеск'є, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро — Франція, Дж. Толанд — Англія, Г.-Е. Лессінг — Німеччина, М.Ломоносов, О.Радищев — Росія, Г.Сковорода — Україна) показують у своїх творах красу повсякденного людського життя, наповненого творчою працею. Герої їхніх творів — прості люди, яким властиві почуття людської гідності, високі моральні якості, світлий розум. Письменники-просвітники утверджують у своїх творах віру в людину, в силу розуму і високої моралі, які повинні змінити світ на краще.
Черговим етапом у розвитку реалізму став критичний реалізм, що склався наприкінці 20-х — на поч. 30-х років XIX ст.
Найвидатніші письменники-реалісти XIX ст. (О. Бальзак, Ф. Стендаль, Ч. Діккенс, Г. Флобер, Марк Твен, Т. Манн, У. Фолкнер, О.Пушкін, М. Гоголь, О. Островський, Л.Толстой, Ф. Достоєвський, А. Чехов, Т. Шевченко, Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Карпенко-Карий, І. Франко та інші) показували у своїх творах персонажів у тісній залежності від соціального середовища, розкривали соціальні суперечності тогочасного ладу, їхні твори мали гостро критичний, викривальний характер. Для реалізму XIX ст. характерні всебічність у змалюванні дійсності, глибоке проникнення у внутрішній світ людини, посилений інтерес до соціальних проблем сучасності й демократична спрямованість у прагненні розв'язати їх, розширення сфери прекрасного, узагальнення життєвих явищ, характерів.
Метод критичного реалізму, окремі його тенденції зберігають свою життєздатність і в XX ст.
Наприкінці XIX ст. виникла література соціалістичного реалізму. Вона проповідувала ідеї соціалістичної революції, ідеали справедливості та рівноправності, ідеї миру і дружби між народами. Найвизначніші її представники — Максим Горький (Росія), Луї Арагон (Франція), Бертольд Брехт (Німеччина), Анна Зегерс (Німеччина), Пабло Неруда (Чилі) та інші.
Соціалістичний реалізм як метод літератури на І з'їзді радянських письменників (1934 р.) був визначений так: "Соціалістичний реалізм вимагає від художника правдивого та історично-конкретного зображення дійсності в її революційному розвитку. При цьому правдивість та історична конкретність художнього зображення дійсності повинні поєднуватися із завданнями ідейної переробки та виховання трудящих в дусі соціалізму".
Слова "вимагає", "повинні" вказують на те, що митців ставили в певні рамки, прагнучи керувати "згори" творчим процесом.