Послання

Послання — літературний твір, найчастіше віршований, написаний у формі листа або звернення до якоїсь особи чи багатьох людей.

Зачинателем цього жанру в поезії вважають римського поета І ст. до н.е. Горація, автора "Послання до Пізонів", у якому були викладені погляди на художню творчість та правила мистецтва.
Послання використовували також поети середньовіччя та пізніших часів.
В українській літературі послання як жанр набуло розквіту у творчості письменника-полеміста ХVІ-ХVІІ ст. Івана Вишенського ("Послання до Василя Острозького", "Послання до єпископів", "Послання львівському братству", "Послання до всіх в Лядській землі живущих").

Форму послань мають вірші Т. Шевченка "Гоголю", "Марку Вовчку", "До Основ'яненка", "І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм..."; вірші І. Франка "Товаришам із тюрми", "Молодому другові", "Мойому читачеві"; Лесі Українки "Товаришці на спомин", "До товариша"; Муси Джаліля, татарського поета, "Другові"; балкарського поета Кайсина Кулієва "Аміні Заліловій — дружині страченого поета"; російських поетів: Я. Полонського "І. С. Аксакову"; М. Огарьова "Юнакові".
До цієї літературної форми зверталися М. Вороний, П. Тичина, М. Рильський, В. Стус та інші.

У посланнях можуть порушуватись політичні, філософські, етичні та інші питання.

Марку Вовчку

Недавно я поза Уралом

Блукав і Господа благав,

Щоб наше слово не вмирало;

І виблагав. Господь послав

тебе нам, кроткого пророка

І обличителя жестоких

Людей неситих. Світе мій!

Моя ти зоренько святая!

Моя ти сило молодая!

Світи на мене, і огрій,

І оживи моє побите

Убоге серце, неукрите,

Голоднеє. І оживу,

І думу вольную на волю

Із домовини воззову.

І думу вольную... О доле!

Пророче наш! Моя ти доне!

Твоєю думу назову.