Народне віршування — система творення ритмізованої мови, властива для народних пісень і дум. В українському фольклорі історично склалися дві форми вірша: співаний пісенний і речитативний (у думах і плачах).
Текст і будова народної пісні пов'язані з мелодією, тому фрази симетрично розміщуються в куплетах (строфах). У рядках пісні можна виділити силабічні групи — коліна, що складаються з 3-7 складів і становлять певну синтаксичну цілість, відіграють приблизно ту саму ритмічну роль, що й стопи в силабо-тонічному віршуванні, силабічних групах (колінах), що складаються з 3-4 складів, — один головний наголос, у великих (з 6-7складів) — таких наголосів два. Отже, кількість наголосів у рядках визначена, але місце їх у межах силабічної групи (коліна) може бути різне. Окремі слова звільняються від наголосів, а іноді вводяться вигуки. Тому, крім граматичних наголосів, у народних піснях мають місце ритмічні наголоси, які іноді не відповідають граматичним. Часто вживані народнопісенні розміри: 4+4+6 (цифри вказують кількість складів в одному коліні: чотири склади, чотири склади, шість складів одного рядка пісні), 5+5, 6+6, 4+3, 4+4+3, 4+4+7, 5+5+3 тощо.
Вірш дум і голосінь не має поділу на строфи, рядки в ньому за кількістю складів різні, поєднуються вони в різні за розміром групи рядків (від двох до восьми). Цей тип вірша виконується речитативом (співом-проказуванням), а мелодія весь час змінюється, відповідно до змісту твору.