Магічний реалізм (від "магія", слова грецького походження, що означає: ворожіння, чаклунство; магія — релігійні обряди і дії, засновані на вірі в здатність людини надприродним шляхом впливати на інших людей, тварин явища природи, а також на богів і духів) — реалізм, у якому тісно і нерозривно переплетені реальність та фантастика, побутове та міфічне, дійсне та уявне. Найнеймовірніше відбувається в буденних, звичайних умовах, не супроводжується яскравими ефектами, а подається як звичайна дія. Створення особливої — фантастичної — художньої дійсності є засобом пізнання та відображення глибинного, прихованого смислу явищ реального життя.
Як літературний напрям магічний реалізм оформився у латиноамериканській літературі ("Маїсові люди", 1949 р., гватемальського письменника Мігеля-Анхеля Астуріаса; "Сто років самотності" Гарсіа Маркеса; у європейських письменників Ф. Рабле, Е.-Т.-А. Гофмана, в російських — у М. Гоголя, українських О. Стороженка ("Марко Пекельний"), О. Ільченка ("Козацькому роду нема переводу..."), В.Земляка ("Лебедина зграя") простежуються риси магічного реалізму.
Наприклад.
"Обережно поклавши на долівку білоцвітний кетяг, Мамай... вишкрябав тим шильцем бджолу... і, поки виводив ніжки та крилята, вона весело задзижчала й злетіла навіть, щоб сісти на біле калинове гроно...
Радіючи в темниці живій бджолі та білому цвітові й досхочу надивившись на них, Мамай узявся й до іншого діла, яке, гляди, могло в таку страшну годину й життя його порятувати, — хоч він про порятунок і не думав, а просто скучив за своїм Добряном, якого запроторили гетьманці невідомо куди, і Мамаєві скортіло з кониченьком перед смертю попрощатись.
Тільки-но з-під шила виникло на чорнім мурі кінське око, як воно зразу й блимнуло.
Щойно рука Мамаева вивела на стіні шию коневі, як заграла вона зразу ж дрібним дрожем нетерпіння.
Тільки намалював Мамай передні ноги, як вони, басуючи, затупали об землю...
Кінь з кожним помахом руки Мамая, з кожним дотиком шила оживав...
Козак іще виводив кониченькові спину та круп, а Добрян від нетерпіння аж ніби заіржав, та преголосно так, що рейтари біля тюрми загомоніли, про щось засперечалися..."
(О. Ільченко, "Козацькому роду нема переводу...")